Без позолоти, або Корінь віри. Вінок сонетів

 

 

Іван РЕДЧИЦЬ

Тим, хто творить

Х р и с т о в у   ц е р к в у

 

1

Змінися сам, як хоч змінити світ,

Веди у сад свій хризантеми й ружі.

Тоді у нім не зазимують стужі,

Як не опустиш правдолюбства щит.

 

І твого роду ворог не спаплюжить,

Бо освятив ти кров’ю заповіт.

І змив сліди тих кованих чобіт,

Які топталися по наших душах.

 

Віднині тяжко дихати землі,

Що всотує людські жалі й скорботи,

І їх несуть по світу журавлі.

 

Та не змаліє небо на щедроти,

І буде сонце на твоїм крилі,

Якщо ти вірний істині достоту.

 

2

Якщо ти вірний істині достоту,

Ти чесний і правдивий чоловік.

До істини, як до святині, звик,

Все інше відкидаєш, як марноту.

 

Можливо, ти такий же віршівник,

А може, початківець жовторотий,

І хочеш нас усіх перебороти,

Бо в таїну ж бо слова не проник.

 

І це не зразу класику вдалося,

Він пив щодня наснагу з джерела,

Тоді відчув, як поклик, суголосся.

 

Душа зі словом квітла і росла,

Трудилась так, немов творила мотто,

І не вдягла думок у позолоту.

 

3

І не вдягла думок у позолоту.

Якщо слова пульсують, то живі.

Тобі це скажуть не лише волхви,

Як думки лет, люби свою роботу.

 

Трудись натхненно, але жил не рви,

Ніхто вершини не сягне без поту.

І цвіт душі стирається на потрух,

Як ти несеш свої важкі сакви.

 

І добре тим, хто йтиме за тобою,

Цією незвичайною тропою,

Сюди їх кличе твій глибокий слід.

 

В серцях нестимуть Слово – панацею,

Як істина засяє їм зорею,

Сяйне вона, немов метеорит.

 

4

Сяйне вона, немов метеорит,

І повік-віку в душах не погасне.

Якщо в них квітне рідне слово рясно,

Не проминуть вони духовний світ.

 

Живи, як хочеш, безтурботно й масно,

Аби не перебіг дорогу кіт.

І байдуже, що б’ють слова, як шріт,

Адже сорочка-вишиванка власна.

 

І неважливо любиш ти чи ні,

Чи гріє душу гарний візерунок?

Чи люд щасливий в рідній стороні?

 

Чи є у слова правди порятунок?

На щире слово нині дефіцит,

Лише освітить де-не-де і квит.

 

5

Лише освітить де-не-де і квит,

Тому такі скрізь часті спотикання.

Ще буде бій – святкуємо зарання,

Від сліз пекучих плавиться граніт.

 

І тиша-тиш, і болісне мовчання,

І шелест крил, то юних душ політ.

О Боже, нагадай нам про одвіт,

Ніде не чути слова покаяння.

 

Багато є змосковщених церков,

Нема там неба і Святого Духа,

Бо московитська віра, то брехуха.

 

І Дух на московитів не зійшов,

Бо дуже ласі до чужого злота,

І там, і тут, кругом страшна темнота.

 

6

І там, і тут, кругом страшна темнота,

Чужі ці храми, наче в очі сіль.

Пливе олжа рікою звідусіль,

З неділі ще хоча тепер субота.

 

Роз’їла корінь православ’я гниль,

Смердить, немов попали нечистоти.

Як ти слуга не Божий, тоді хто ти?

Навіщо ж ти надів єпітрахиль?

 

Не проклинаю, а благословляю,

Хто викопав, той в яму цю впаде,

Як на долоні видно з небокраю.

 

Полюбить Бога плем’я молоде,

Т о г о, х т о в нас, повік не побороти,

За смолоскип! Чекає нас робота.

 

7

За смолоскип! Чекає нас робота,

Натхненний я, люблю її просту.

І славу й честь я віддаю Христу,

Щоб зміг народ мій ворогів бороти.

 

За мову й віру, за любов святу,

Ми, як один, стоятимемо доти,

Допоки піднімають меч супроти,

Плюндрують душі й землю у цвіту.

 

Лише одна в нас мати і родина,

І небо, й сонце, й на столі хлібина,

І храму дзвін, як голуба політ.

 

Блаженство вічне – Бога прославляти,

Щоб не вмирали юними солдати,

І сам збудуй собі таємний скит.

 

8

І сам збудуй собі таємний скит,

Бо скелю Слова гріх не переможе.

Полинеш ти душею в Царство Боже,

Злетить твій дух, як голуб, у зеніт.

 

Над скитом небо рідне і погоже.

Оновлюється істиною світ.

Не ступить більше підлий московіт,

Не вихлюпне в лице нутро вороже.

 

Благословив тебе, о краю мій,

Вселенський патріарх Варфоломій,

І припинив тисячолітню битву.

 

Не бійся ж ти небесної грози,

І в ореолі світлої сльози,

Ставай до Слова і твори молитву.

 

9

Ставай до Слова і твори молитву,

Вогонь душі не спалить щирих слів.

Як ти молитву серця розігрів,

І відчиняєш браму неба світлу.

 

Блаженний, хто почув небесний спів,

І цей тонкий нюанс, як подих вітру.

Несе на крилах душу він пресвітлу,

Та білий голуб ще гнізда не звив.

 

А дух невтомний рине вище й вище,

Маліє чужинецьке таборище,

Сховалося в тумани віщих снів.

 

Блаженна тиша, змовкло язичище,

А ти ширяєш там, де вітровище,

Як заохотки – серцем ти змужнів.

 

10

Як заохотки – серцем ти змужнів,

Хоч обпалив ти знову крила в пеклі.

Ледь не спалив наш Томос враг запеклий,

Щоб я, як він, без неба й Бога жив.

 

Мабуть, іде й на небесах переклик,

Колись за Богом предок мій тужив.

І хоч на крилах сонце ще носив,

По світу він блукає, наче втеклий.

 

Де не ступи, там смуток і жалі,

І нам нелегко на своїй землі,

Хоч маєм Томос і дорогу світлу.

 

І зазіхає той новітній цар,

Що перейняв натуру від бояр,

Не жди сигналу, а виходь на битву.

 

11

Не жди сигналу, а виходь на битву,

Не меч в руках, а Слово на устах.

Нехай святиться предків дух і прах,

Я на Говерлі звершую молитву.

 

Духовний меч, як блискавка, в словах,

А не прониже душу не відкриту,

Бо схована від істини та світу,

Де правда й кривда зроду на ножах.

 

Без істини ще не бувало див,

Зерно гірчичне – це основа віри,

Той мудрий, хто відчув і зрозумів.

 

А наймудріший, хто в любові щирий,

Хто під полою не сховав сокири,

Веління Боже – як імператив.

 

12

Веління Боже – як імператив,

І Томос – це підтвердження наказу.

Без єдності не знищити проказу,

А без Христа й любови поготів.

 

І хто не вірить, не уникне сказу,

Як атеїзму, наче пес, служив.

І хто душі ні разу не христив,

Не прийме в спадок Божого алмазу.

 

І чаші він своєї не доп’є,

Як джерело любови не заб’є,

Не потече ріка життя в молитву.

 

Побачиш ти на березі крутім,

Ніхто не вийде тут з води сухим,

Не грайтеся з мамоною в ловитву.

 

13

Не грайтеся з мамоною в ловитву.

Жадоби повінь глибша, ніж ріка.

І в ній немає броду, не шукай,

Немає в ній небесного блакиту.

 

Не оскудіє в щедрості рука,

І не шкодує доля оксамиту.

Душа радіє небесам і житу,

Б’є сонця дзвін – духовна толока!

 

Михайлівський собор наш Патріарший,,

Хрести сягають аж до ясних зір,

Тут Божа благодать – любов і мир.

 

Наповнює нам душі, наче чаші,

Щоб кожен з нас Любов’ю дорожив,

Готуйтеся, женці, до щедрих жнив.

 

14

Готуйтеся, женці, до щедрих жнив,

Як зріє жниво, то у Царстві свято.

Женців невтомних треба нам багато,

І Дух Святий вже ниву освятив.

 

Чекай на чудо, українська хато,

Бо сам Господь тебе благословив.

Осанна! І цю землю Бог створив,

І волю ми не продали за злато.

 

Ви чуєте? Це переможний дзвін!

І Боже військо верне долю Криму,

Назавжди струсить Бог московський тлін.

 

Летить мій голуб, шлю я цей привіт,

У Ватикан, в Стамбул, і ще й до Риму,

Змінися сам, як хоч змінити світ.

 

15

Змінися сам, як хоч змінити світ,

Якщо ти вірний істині достоту.

І не вдягай думок у позолоту,

Сяйне вона, немов метеорит.

 

Лише освітить де-не-де і квит,

І тут, і там, кругом страшна темнота.

За смолоскип! Чекає нас робота,

І сам збудуй собі таємний скит.

 

Ставай до Слова і твори молитву,

Як заохотки – серцем ти змужнів,

Не жди сигналу, а виходь на битву.

 

Веління Боже – як імператив,

Не грайтеся з мамоною в ловитву,

Готуйтеся, женці, до щедрих жнив.

 

м. Житомир

Залишити коментар