Без позолоти, або Корінь віри. Вінок сонетів

1

 
 
Іван РЕДЧИЦЬ
Тим, хто творить
Х р и с т о в у   ц е р к в у
 
1
Змінися сам, як хоч змінити світ,
Веди у сад свій хризантеми й ружі.
Тоді у нім не зазимують стужі,
Як не опустиш правдолюбства щит.
 
І твого роду ворог не спаплюжить,
Бо освятив ти кров’ю заповіт.
І змив сліди тих кованих чобіт,
Які топталися по наших душах.
 
Віднині тяжко дихати землі,
Що всотує людські жалі й скорботи,
І їх несуть по світу журавлі.
 
Та не змаліє небо на щедроти,
І буде сонце на твоїм крилі,
Якщо ти вірний істині достоту.
 
2
Якщо ти вірний істині достоту,
Ти чесний і правдивий чоловік.
До істини, як до святині, звик,
Все інше відкидаєш, як марноту.
 
Можливо, ти такий же віршівник,
А може, початківець жовторотий,
І хочеш нас усіх перебороти,
Бо в таїну ж бо слова не проник.
 
І це не зразу класику вдалося,
Він пив щодня наснагу з джерела,
Тоді відчув, як поклик, суголосся.
 
Душа зі словом квітла і росла,
Трудилась так, немов творила мотто,
І не вдягла думок у позолоту.
 
3
І не вдягла думок у позолоту.
Якщо слова пульсують, то живі.
Тобі це скажуть не лише волхви,
Як думки лет, люби свою роботу.
 
Трудись натхненно, але жил не рви,
Ніхто вершини не сягне без поту.
І цвіт душі стирається на потрух,
Як ти несеш свої важкі сакви.
 
І добре тим, хто йтиме за тобою,
Цією незвичайною тропою,
Сюди їх кличе твій глибокий слід.
 
В серцях нестимуть Слово – панацею,
Як істина засяє їм зорею,
Сяйне вона, немов метеорит.
 
4
Сяйне вона, немов метеорит,
І повік-віку в душах не погасне.
Якщо в них квітне рідне слово рясно,
Не проминуть вони духовний світ.
 
Живи, як хочеш, безтурботно й масно,
Аби не перебіг дорогу кіт.
І байдуже, що б’ють слова, як шріт,
Адже сорочка-вишиванка власна.
 
І неважливо любиш ти чи ні,
Чи гріє душу гарний візерунок?
Чи люд щасливий в рідній стороні?
 
Чи є у слова правди порятунок?
На щире слово нині дефіцит,
Лише освітить де-не-де і квит.
 
5
Лише освітить де-не-де і квит,
Тому такі скрізь часті спотикання.
Ще буде бій – святкуємо зарання,
Від сліз пекучих плавиться граніт.
 
І тиша-тиш, і болісне мовчання,
І шелест крил, то юних душ політ.
О Боже, нагадай нам про одвіт,
Ніде не чути слова покаяння.
 
Багато є змосковщених церков,
Нема там неба і Святого Духа,
Бо московитська віра, то брехуха.
 
І Дух на московитів не зійшов,
Бо дуже ласі до чужого злота,
І там, і тут, кругом страшна темнота.
 
6
І там, і тут, кругом страшна темнота,
Чужі ці храми, наче в очі сіль.
Пливе олжа рікою звідусіль,
З неділі ще хоча тепер субота.
 
Роз’їла корінь православ’я гниль,
Смердить, немов попали нечистоти.
Як ти слуга не Божий, тоді хто ти?
Навіщо ж ти надів єпітрахиль?
 
Не проклинаю, а благословляю,
Хто викопав, той в яму цю впаде,
Як на долоні видно з небокраю.
 
Полюбить Бога плем’я молоде,
Т о г о, х т о в нас, повік не побороти,
За смолоскип! Чекає нас робота.
 
7
За смолоскип! Чекає нас робота,
Натхненний я, люблю її просту.
І славу й честь я віддаю Христу,
Щоб зміг народ мій ворогів бороти.
 
За мову й віру, за любов святу,
Ми, як один, стоятимемо доти,
Допоки піднімають меч супроти,
Плюндрують душі й землю у цвіту.
 
Лише одна в нас мати і родина,
І небо, й сонце, й на столі хлібина,
І храму дзвін, як голуба політ.
 
Блаженство вічне – Бога прославляти,
Щоб не вмирали юними солдати,
І сам збудуй собі таємний скит.
 
8
І сам збудуй собі таємний скит,
Бо скелю Слова гріх не переможе.
Полинеш ти душею в Царство Боже,
Злетить твій дух, як голуб, у зеніт.
 
Над скитом небо рідне і погоже.
Оновлюється істиною світ.
Не ступить більше підлий московіт,
Не вихлюпне в лице нутро вороже.
 
Благословив тебе, о краю мій,
Вселенський патріарх Варфоломій,
І припинив тисячолітню битву.
 
Не бійся ж ти небесної грози,
І в ореолі світлої сльози,
Ставай до Слова і твори молитву.
 
9
Ставай до Слова і твори молитву,
Вогонь душі не спалить щирих слів.
Як ти молитву серця розігрів,
І відчиняєш браму неба світлу.
 
Блаженний, хто почув небесний спів,
І цей тонкий нюанс, як подих вітру.
Несе на крилах душу він пресвітлу,
Та білий голуб ще гнізда не звив.
 
А дух невтомний рине вище й вище,
Маліє чужинецьке таборище,
Сховалося в тумани віщих снів.
 
Блаженна тиша, змовкло язичище,
А ти ширяєш там, де вітровище,
Як заохотки – серцем ти змужнів.
 
10
Як заохотки – серцем ти змужнів,
Хоч обпалив ти знову крила в пеклі.
Ледь не спалив наш Томос враг запеклий,
Щоб я, як він, без неба й Бога жив.
 
Мабуть, іде й на небесах переклик,
Колись за Богом предок мій тужив.
І хоч на крилах сонце ще носив,
По світу він блукає, наче втеклий.
 
Де не ступи, там смуток і жалі,
І нам нелегко на своїй землі,
Хоч маєм Томос і дорогу світлу.
 
І зазіхає той новітній цар,
Що перейняв натуру від бояр,
Не жди сигналу, а виходь на битву.
 
11
Не жди сигналу, а виходь на битву,
Не меч в руках, а Слово на устах.
Нехай святиться предків дух і прах,
Я на Говерлі звершую молитву.
 
Духовний меч, як блискавка, в словах,
А не прониже душу не відкриту,
Бо схована від істини та світу,
Де правда й кривда зроду на ножах.
 
Без істини ще не бувало див,
Зерно гірчичне – це основа віри,
Той мудрий, хто відчув і зрозумів.
 
А наймудріший, хто в любові щирий,
Хто під полою не сховав сокири,
Веління Боже – як імператив.
 
12
Веління Боже – як імператив,
І Томос – це підтвердження наказу.
Без єдності не знищити проказу,
А без Христа й любови поготів.
 
І хто не вірить, не уникне сказу,
Як атеїзму, наче пес, служив.
І хто душі ні разу не христив,
Не прийме в спадок Божого алмазу.
 
І чаші він своєї не доп’є,
Як джерело любови не заб’є,
Не потече ріка життя в молитву.
 
Побачиш ти на березі крутім,
Ніхто не вийде тут з води сухим,
Не грайтеся з мамоною в ловитву.
 
13
Не грайтеся з мамоною в ловитву.
Жадоби повінь глибша, ніж ріка.
І в ній немає броду, не шукай,
Немає в ній небесного блакиту.
 
Не оскудіє в щедрості рука,
І не шкодує доля оксамиту.
Душа радіє небесам і житу,
Б’є сонця дзвін – духовна толока!
 
Михайлівський собор наш Патріарший,,
Хрести сягають аж до ясних зір,
Тут Божа благодать – любов і мир.
 
Наповнює нам душі, наче чаші,
Щоб кожен з нас Любов’ю дорожив,
Готуйтеся, женці, до щедрих жнив.
 
14
Готуйтеся, женці, до щедрих жнив,
Як зріє жниво, то у Царстві свято.
Женців невтомних треба нам багато,
І Дух Святий вже ниву освятив.
 
Чекай на чудо, українська хато,
Бо сам Господь тебе благословив.
Осанна! І цю землю Бог створив,
І волю ми не продали за злато.
 
Ви чуєте? Це переможний дзвін!
І Боже військо верне долю Криму,
Назавжди струсить Бог московський тлін.
 
Летить мій голуб, шлю я цей привіт,
У Ватикан, в Стамбул, і ще й до Риму,
Змінися сам, як хоч змінити світ.
 
15
Змінися сам, як хоч змінити світ,
Якщо ти вірний істині достоту.
І не вдягай думок у позолоту,
Сяйне вона, немов метеорит.
 
Лише освітить де-не-де і квит,
І тут, і там, кругом страшна темнота.
За смолоскип! Чекає нас робота,
І сам збудуй собі таємний скит.
 
Ставай до Слова і твори молитву,
Як заохотки – серцем ти змужнів,
Не жди сигналу, а виходь на битву.
 
Веління Боже – як імператив,
Не грайтеся з мамоною в ловитву,
Готуйтеся, женці, до щедрих жнив.
 
м. Житомир

Прокоментуєте?