***
розвиднювалось. тіні рухались углиб.
допоки коней запрягли,
при каганці молився молодий поручник.
тремтіла, мріла Богородиця на кручі.
збувалося усе: і попіл сипав з голови,
і лиця з різних половин,
і кожна з половин по-різному мовчала.
світанню навперейми білі коні мчали.
збувалося усе, окрім печалі, ох, прости,
перехреститися не встиг –
як завше, не прощалися, лише прощали.
(розлучений із ясністю чола – нещадний).
як завше, убивав, рубав, ураз коня спинив.
небавом руку похилив. стояв. дивився.
а ворог сміхом, наче кров’ю, заходився.
рука, занесена в ударі, небом пропливла…
читалося апостола павла…
…місцеві гробарі втомились, закурили.
на полі бою для коня копали дві могили.
***
вичахають імена. сум і радість воднораз.
підслуховую тривожні перешіптування зір.
богомічених катма. сум у радості погас.
скільки важить потаємне на долонях терезів?
привітання уночі. необмеженість яка!
роздивитися довкола: дивна пісня пропливла.
утікаю стрімголов у вогнистих чобітках…
скільки важить потаємне на перетинах крила?
***
спогадую данила, короля, –
стаю доступним літові і міту.
нових мерців виховує земля
для тихого поселення у квіти.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
надходить час гострити пазурі,
химеру випускати із обіймів:
в закладниках жевріють дві зорі,
що перетворюють на очі більма.
дзюркоче кров на мед – галичина, –
дорогу в небо прокладає жайвір.
приклякла, зажурилася жона
над вишнями нового урожаю.
***
роздаровую – усміхаюся –
дикі квіти майбутніх пожеж,
усвідомлюю, задихаючись,
що душа без вагань і без меж.
над присілками, над оселями
лебедіє весільний похід.
чорний вельон на білім вельоні
і багряний на жовтому – схід.
***
біжу по полю навпростець, береться блуд.
кого шукати першого: бориса, гліба
чи святополка, щоб звільнити від полуд
зіниці, бо ламають хліб в містечку хліба?
а я не бачу, я – надламаний, тому
на роздоріжжі впав, напитую дорогу
в землі, у матері… мовчить. кричу в пітьму.
тремчу, лаштуючи над ватрою триногу.
зігрівся, попоїв. не проганяє харч
журбу, що з піднебіння витікає кволо…
згадав про названий столицею космач
і зрозумів, кого каратиму на горло.
***
скільки мудрості, стільки безсилля.
все можливе, а це ні до чого.
породи і мене, породілля,
породи мене після пологів.
стану криком, бо, звісно, малеча,
затамую мовчання для мови.
і спізнаю застиглу у втечах
споконвічну якусь невгамовність.
спить земля. розростається цвинтар.
ношу ангелам кулі і стріли.
неспроможний душею кривити,
бо вигнанці з вогню зашарілись.
***
я – навмисний, як намисто,
насміятися не можу.
пробудився, щойно вистиг,
тільки духів потривожив.
я – невчасний, як нещастя,
як розвінчування страху.
сполотнілий і квітчастий
привітаю костомаху.
ми – це коїться постійно –
у святім танку кружляєм.
так граційно, елегійно…
шкода, нарізно… (навзаєм).
***
був навіжений, тинявся ночами,
здихався духів – і стало видніш.
на тихії води ступив босоніж –
човен до іншого світу причалив.
світу вогнів. спопеліли омани.
місяць на небі лише заволав,
стали залізно чолом до чола
два характерники, два отамани.
небо тремтить від суворої мови…
заприсягаюсь, падаю ниць.
світлом, налитим у пори зіниць
світиться церква святої покрови.
***
стара розвага: подумки заснути,
спровадити себе у ірреаль,
немов у вирій відлетіти, пута
зоставити, це, мовиться, деталь.
період гноблення лише почався.
завчасний, отже, оцет у крові,
та кров ніколи не завчасна. щастя.
обличчя в різнотрав’ї неживі…
прийти до тями. дерево Господнє,
рудого місяця тривожний круг…
і дотиками встелена безодня
прийме твоє заламування рук.
***
на сороковий день у хаті – невимовний.
він увійшов крізь голосіння, півпрозорий.
подарував оторопілим подих, мовби
наповнив шепотом. покуття. лепрозорій
постав на місці храму. це не фіглі-міглі.
це – знак очищення. тече із рота піна.
ми перші почали зворотній відлік,
та випав сніг, і підкосилися коліна.
***
буду вам, змієборці, за спільника,
присягаюся на топірцях.
зачепився за стрілки годинника
нерозтрачений холод мерця.
від поганого ока коралями
позавішую віття в гаю.
загатили дороги сандалями,
аби в рай пропустили змію.
гігієною слів занапащений,
провокую утечу з герба.
краще жити мені із пропащими, –
так сказала весняна верба.
***
пробуджується день, стає на милиці,
лаштує людям ще одне сильце:
прив’язувати звіра
до потилиці,
згодовувати звірові лице.
приходить ніч, котра грішить і кається.
тіла переситу гамують сни,
а дивний звір неначе насміхається,
мовляв, по шиї лезом полосни,
тоді отримаєш себе, єдиного
без остогидлої, страшної гри…
під чорною і білою густинами
майстерно накладають грим.
***
прийшли, непевно прочинили груди,
прохали дозволу побути у крові.
я їх не бачив, вадила полуда,
але збагнути їхній промисел зумів
я проміняв розгубленість на подив.
забрали ангели шкарлупу від провин.
оті світи, якими верховодив,
переливаються з очей до голови.
***
незручно якось: вибухає порожнеча.
покинуті плоди, поранені тіла…
між ними виринає красень-вечір,
а де-не-де смола, а де-не-де смола.
усі померли. вистигають поцілунки
на вітрі, на сідлі, на сивому коні.
кричати хочеться: у небі лунко,
а по землі – вогні, а по землі – вогні.
***
півморя мертвого залито у цистерни
заради накопичення принад
косметика – щоденний маскарад,
принука ритуалу, від якого верне.
це – провокація для відступу, для втечі,
затримка часу, вічний листопад.
у нашій грі очікуваний пат,
у нашій пристрасті очікуваний вечір.
гру не закінчено. горить-горить ротонда…
криваві колії на поясах…
краса убивства, відчаю краса
кочує українським генофондом.
***
і знову здобуто якусь перемогу,
а думка шепоче: пиши заповіт.
немає нікого, немає нічого,
але порожнечу наповнює цвіт.
будується місто з прояв і прогалин,
дарується місто новому мені.
бреду одинцем навпростець, напропале
і черепи котяться навперед ніг.
м. Івано-Франуівськ