Балканські листівки

Нове

Жити вчимося у найвищих гір,
стоячи на підніжжі.
Усе, що людське – втрачає свою важливість.
Усе, що від Бога – так високо.
Трави духмяні лоскочуть засмаглі литки,
стежка в’юнка – гейби довга вервечка історії –
змикається в коло одне,
замикаючи в колі й нас.
Усе, що далеке – поруч,
усе, що найближче – за горами.
Долонями ловимо час,
кожна мить – це маленький прозорий метелик.
Як дивно:
від чиєїсь любові
час
воскресає.
Жити вчимося у найвищих гір.

Повернення

Прилипаю підошвами до розпеченого асфальту
свого міста,
але
ніяк не можу коренів пустити –
слово «повернення»
тепер
лише з Тобою
пов’язане.

Пам’яті Є.Маланюка

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

І донині вривається в пам’ять мою незруйнована Русь,
повновода ріка виверга Перуна і Сварога,
і дорога на Схід – мов чекає, що я повернусь
через тисячу літ – по кістах – до порогу свойого.

Повернуся і стану – віч-на-віч із хижим мечем,
і ув очі скажу, випікаючи слово із гніву:
«Рабська кров твоя, княже, по-рабськи у жилах тече,
і любов твоя, княже, по-рабськи низька і зрадлива».

Розлютується той, що довівся до рангу святих:
«Не чіпай мого чину, поганко, – я тямлю, що кою!..»
Через тисячу літ закричу до живих-неживих:
«Шляки трафили вас, ви – герої чи вже негерої?!»…

На майбутню Елладу – змогилену в предках – впаду,
на пророчі слова, що загусли в прокльонах і одах.
І покличу Тебе, аби степу нескорений Дух
повернувся до нас і ніколи від нас не відходив.

Втеча

Іще шабля моя не убила ні скіфа, ні римляна,
потойбічні сніги не торкнулись Балкан і Карпат,
а вже коні летять – візники їх за віжки притримують,
наші коні летять, щоб уже не вертатись назад.

«Хай не згадують нас, хай забудуть, – шепочеш, – навіки».
Скам’янілих богів оминаємо: «Їм не молись!».
Де учора були – там прозоряться сльози на вікнах
і зривається крик, летячи в затуманену вись.

«Хай згадають, – кажу, – бо кого ж, як не нас, їм згадати?»
А розлючений вітер зриває плащі із рамен.
«Ти до мене тулись – так, щоб грому небесне розп’яття
не злякало тебе в цей направду просвітлений день».

Іще трохи, терплю, за терпіння дається сториця.
А мені хоч би грам, хоч би крапля – з криниці води.
«Хай не згадують нас – наші думи, молитви і лиця».
«Хай згадають усе – бо для чого ж лишали сліди?»  

Іще шабля моя не убила ні скіфа, ні римляна,
потойбічні сніги не торкнулись Балкан і Карпат,
а вже коні летять – візники їх за віжки притримують,
наші коні летять, щоб уже не вертатись назад.
    
м. Київ