Автографи путчу

206

 
Володимир РАБЕНЧУК
 

РОЗЖИРІЛА МОСКВИ ПОЗОЛОТА

Про столиці світів
тільки ніс не злукавить:
має запах привітність
й енергетику нюху – злоба…
От, скажімо, мій Львів
пахне чарами кави
міцно так, що аж леви
кам’яніють з вогнем на зубах.
 
Пахне Токіо солодко
соєвим соком,
а мигдалем – Мадрид
в недочитаній Книзі Буття;
мчить тунелями ніздрів
Москва вузькоока
незупинним експресом
сміття, забуття і гниття…
 
Отакою Москвою
просяк юнаком, аж зацвів…
Бо мої «Спасівки»,
«Бере Гарді» й «Дюшеси Ілля»
лиш дражнили на вагах
базарні носи покупців.
…І ще більшим контрастом
смерділи підмурки Кремля.
 
Я не вірив казкам,
вірив тільки-но власному носу:
брату брат має пахнути
пуповиною роду – вдихніть!
Москалі ж видихали на мене,
як на малороса,
милостиву  готовність –
разом із грушками «купіть»…
 
Покуштуйте задарма! –
так смішно розбещеній плоті,
що замулює око
потворно яложений трюк:
тільки грушка духмяна
зникає у роті –
і відразу ж звідтіль,
як «спасибі» – «пахучий» матюк…
 
Не матючним тут справно
й назавжди закляпують рота:
з Новодворською в парі
й Бориса Нємцова – на кіл!
…За півсотні років
розжиріла Москви позолота,
та не схуд на Луб’янці
кислий запах її двірників.
 
…Москворєцький місточок.
На лобному місці Нємцова
купол жовтої груші кладу,
мов з Донбасу гранату…
Тут би мали з’єднатись
всі пахощі Божої мови;
мав би храм
На Крові Убієнного
з квітів постати!
 
Та Москва-ріка люто
до неба випалює нафту;
креше берцями військо –
аж бруківка іскриться руда…
В «рускій мір» кличе натовп
хтось голосом Гафта,
ніби Новгород ще раз
збирається брати орда…
2015
 

АВТОГРАФИ ПУТЧУ

                    «Від часу придушення повстання 1956 року в Угорщині вже минуло 8 років.

                Але навіть подовбані кулеметами й мінометами фасади залізничного вокзалу

                Келеті у Будапешті мадяри реставрувати не квапляться. Здається мені, що

                це щось одне із трьох: бідність, гордість, чи вид протесту…»

(Із записної книжки 10 січня 1965 року, Будапешт)

 
 
По Угорщині всій
я фасади зрешечені бачив.
Ці будинки,
постріляні в груди,
вже така окупантам
реклама добряча,
ніби крик – не простим!
І в віках не забудем…
 
А от мій командир
та й на прізвище Роголь
«нє согласєн
із брєдом базарним».
Він вважає, –
за цю допомогу
«комуністи всєх стран
ЕсеСеСер благодарни».
 
Капітану видніше,
звичайно:
він –  герой! – без страху
втер такого тут маку!
…Їду я у відпустку –
він чавить –
як мадяр научав –
не патякай!
 
…Будапештський вокзал
залізничний
ще не скоро мій поїзд
озвучить…
Я морозиво їм собі
з джемом суничним,
роздивляюсь на стінах
автографи путчу.
 
За прилавком мадярка
така уже чемна,
що перстені зі склом
по ціні діамантів…
Як же важко їй, бідній,
відчепно
усміхатись, щоб гроші
тягти з окупантів!
 
Подірявлений Келеті
кучно:
кулеметним калібром
декор, маскарони…
Письмена презентують
братерський підручник:
замість літер – у дірах
гніздяться ворони…
 
Цим відбитим носам
над карнизами вікон
вісім літ! Вже пора б
побілити – й забути…
Але кремінь облич
ніби стримує: стійте!
Вже колін, як прогнетеся, –
не розігнути!
.
Адже мій капітан
та й на прізвище Роголь
недарма бойову
заслужив тут медальку…
Він, як скажуть, –
то й облагородить
ще і ще раз
вокзал цей на танку…
 
З поїздового радіо…
радо –  в сніжинках! –
не забуду, як «Чардаш»
кружляв за експресом;
лиш забувсь кадебіст,
що давив на піджилки
під «союз нєрушімий» –
в Одесі…

                             1965, Естерґом, Угорщина

 

ВЗВОД НЕПОРОЧНИХ ЗОМБІ

Вони усі такі…
Вони такі, немов би,
з космічних баняків
чужо-прибульці – зомбі.
 
Мій взвод зведенюків
з Башкирії й Кавказу,
узбецьких селюків,
не мазаних намазом,
 
безбожних москалят,
лютуючих з нічого…
…На знімку взвод закляк
і я – посеред нього.
 
Я нібито й сержант:
три лички невеличкі…
Сиджу між салажат,
дурненьких, як п’янички.
 
Для них я «западняк» –
«петлюрівець» по мові…
А я на них – ніяк:
ніякої розмови.
 
Їм марно повторять,
що в гітлерівців вражих
мільйона півтора
тих росіян продажних
 
служили краще псів…
Служили – й заслужили:
живі – ніхто не сів!
І тягнуть з інших жили…
 
Ще й українцям всім
тих «росландів» бригади –
історикам на сміх! –
свою чіпляють зраду.
 
Довести щось… Кому?!
В москаликів без тями
заслужиш на тюрму
чи розпис кулаками…
 
Тут чують вся і все
геть в час гарматомету.
Тут особіст «пасе»
мене й під туалетом.
 
Бо крім Петлюри ще
я й родич і Бандері…
Спілкуюся з дощем,
живу – серед химерій.
 
Я так любить хотів
тоді свій взвод прищавий!..
Так люблять ще катів,
яким лиш Бог прощає…
1966, фортеця в Комарно, Угорщина

                                                м. Вінниця

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!