Аве, мій кревний

 
Інна КОВАЛЬЧУК
 
Був день четвертий:
ми творили світ,
ясніли вже вагітні дивом храми,
і не було нічого поміж нами,
тремтіла плоть, горіла під руками –
був день четвертий: ми творили світ,
 
і залюбки сміявся сатана,
чи звеселілий врубелівський демон,
він все шукав, і не знаходив, де ми,
бо ми таки були од всіх окремо,
хоч як би там сміявся сатана…
 
***
Малюю тебе подихом
на тлі свого єства,
малюю веснянками
на щічках долі,
я – деміург нашого світу…
Де ми?
Летимо понад попелом колишнього
Феніксом двоплоті,
дивимося на згарище згори –
дивись, Феніксе, не згори…
 
***
Загубилася в лабіринті
твоїх обіймів,
губи – перестиглими вишнями…
Перетікаю цілющою отрутою
у твої вени,
тікаю від себе у тебе…
Кровозмішення?
Душезмішення?
Так, мій кревний, так…
 
***
вслухаюся у твоє серце:
поглинає мене його музика,
росте,
розливається,
рятує…
веде бродами через мовчання,
через печалі солоні
до світла,
до весни,
до поезії,
до самої себе…
вслухаюся,
ловлю кожну нову ноту,
лякаюся кожного перепочинку,
бо світ відразу стає порожнім,
немов породілля…
вслухаюся у твоє серце:
до болю,
до знемоги,
назавжди…
 
***
Збираю себе по краплині –
лину,
завмираю від важкого відчуття
власної розпорошеності:
не порох поряд, кров,
кров і вино
з виноградної лози любові.
Краплини – пазли наново
малюють мене,
знайомо-незнайому…
Збираю себе, збираю,
зарано душі до раю…
Помолитися,
аби не помилитися,
бо стану собі чужою,
і як тоді жити…
 
***
Де ви, прокрусти пам’яті?
Інколи так потрібно назавжди
відрубати зайве
або пригадати наперед
те, чого іще не було…
 
***
Цей жовтень мені відлунив
у чужому «the best»,
а що ж залишається:
міряти вулиці кроками,
дивитись крізь осінь, шукати за нею тебе
під сірим хмаринням,
застудженим сонцем окропленим,
 
зв’язати у вузлик нарешті складне і просте,
аби до зими від сльози
вочевидь не розтануло,
і раптом наївно і свято повірити в те,
що ми тут надовго,
під цими нагими каштанами…
 
***
Їм добрим сватом стане місто
у золотім строї,
і світ напише в книзі істин,
що стало їх двоє,
 
чи хтось із них збудує стінку,
забувши все знову,
бо чоловік чекає вчинку,
а жінка жде СЛОВА…
 
***
Віддаляється Спас,
у жовтавім легкім листі
нас пробуджена осінь
запрошує на гостину…
Напишу крадькома
і сховаю тихенько в стіл:
«Бережи його, Боже.
У нього душа дитинна».
 
Осінь в очі сяйне
і покаже малярський хист,
посланці тополин
вже застигли в почесній варті…
Шепочу крадькома,
щоб на горе не вчув лихий:
«Бережи його, Боже.
Я знаю, що він того вартий»…
 
***
липневе літо дихало грозою
а тут ледь-ледь тремтіла під рукою
сузір’ям вій запещена щока
і я була з тобою не з тобою
а чим був ти марою чи явою
з отих які не бажані батькам
 
а дощ байдужий літо з вікон вимив
і навкруги літало щось незриме
а час молив знайди його шукай
і чулись тихі кроки за дверима
а ти мовчав чужий і невситимий
і ми були чи може не були ми
а я була така і не така
 
***
таким ласкавим був почин
безсмертним і безмежним овид
а то лише пішла на лови
печаль яка жадала крові
схрестивши душі мов мечі
 
куди тепер у світ у скит
чи в цю жовтневу зимну осінь
що сіється в ранковій брості
отак притьма полонить простір
і в дар лишає гнилички
 
***
відкинути смутки,
негоду – і все це
забути,
безжально втопити у слові,
вслухатися шкірою,
нервами,
серцем
в розлитий у Всесвіті
шепіт Любові,
 
і десь на порозі реалій відчути,
блукаючи в присмерк
алеями міста,
як ангел,
у власну безгрішність закутий,
злітає в незвідані
сни атеїста…