Атомна роса

261

За погодою стежу,

Топчу траву.

Доки рядки мережу,

Доти живу.

 

Бачу роси волоконця,

Привіт журавлю.

Усміхаюсь до сонця,

Світ цей люблю.

 

Даль килими стеле,

Ніби малює.

Навіть комашка, метелик

Мене хвилює.

 

Грає сопілка,

Цвіт на долонях.

Золотокрилка

Виціловує сонях.

 

Люди все знають

По щедрості добрій.

Тут не вмирають,

Відходять за обрій.

 

Всі тут вітаються,

Навіть з далекими.

А повертаються

Разом з лелеками.

 

КАЗОЧКА

Ніяк присісти,

Руйнують, будують.

Бігаю по місту,

Вовка ноги годують.

 

Казочка ловка,

Не дає спати.

Про вовка промовка,

А він у хаті.

 

Вже мати не мати,

І небо не небо.

Ніде сховатись

Самому від себе.

 

А далі що буде,

Не йнятиму віри.

Вже люди не люди,

А нелюди-звірі.

 

АТОМНА РОСА

Любуємось ми,

Яка чудова мить.

На хоботку бджоли

Крапля роси бринить.

 

Але така краса

Вже патова.

Людоньки, та роса

Є атомна.

 

Пасіка край села,

Як вулиця.

Не долетить бджола

До вулика.

 

Йдемо вперед,

Час офіційний.

Хто їстиме мед

Радіаційний?

 

***

Тихо-тихо, вселенська тиша.

Хоче землю трава колисати.

Україна сама себе пише,

Бо люди не можуть писати.

 

Це відомо навіть Баторію,

Що усе це брехня, вірогідно.

Вороги нам писали історію,

Що, мовляв, ми лайно і бидло.

 

Знані бабами Парасками

Та волами круторогими.

Ми прославилися поразками,

А не славними перемогами.

 

Зате ви прославилися війнами,

Де пройшли — там пусто і голо.

Не душіть нас братніми обіймами,

Ми вами ситі по горло.

 

***

Що ти скажеш розумного,

              
путнього,

Все від тебе, поете, чули ми.

Я не буду співцем майбутнього,

Я набачивсь минулого.

 

Бив у сердце залізний молот,

Серп, як голови, стинав колос.

Мати досі боїться про голод

Говорити нам вголос.

 

Все чин-чином було на бумазі,

А сексот чатував на розі.

Кожен другий сидів у Гулазі,

Кожен третій гибів у колхозі.

 

Переляк від батька до сина,

Отакі-бо, брате, гостинці.

А ви кажете: — Де Україна?

Я спитаю: — А де українці?

 

СИБІР НЕІСХОДИМА

Лісоповал

Б’є наповал.

Будь ти солдат,

Чи генерал.

 

Люди-воли,

Ліс цей вали.

Потім, авжеж,

Сам упадеш.

 

Чорні сніги,

Як вороги.

Кожна сосна,

Наче труна.

 

Стогне Сибір,

Звір-бригадир.

Вгору і вшир

Пісня про мир.

 

СИНИЧКА

Блакить, блакить, радієм ми,

Додому загодя потрапим…

Синичко, жовтими грудьми,

Ти нагадала рідний прапор.

 

ГОЛОС ІЗ ТОГО СВІТУ

Отак один одного любимо,

Одного дня чудового

Золотим тризубом

Поціляєм орла двоголового.

 

Наша доля не пропала,

У хоч одягали на шию зашморги.

Залили за шкуру сала,

Досі не виходять зашпори.

 

Не вдавайте голу дівку,

Не обдурите  когось
ви.

Ви дали нам голодівку,

Предподаток і колгоспи.

 

Завивайте, як вовки.

Одягайте знов мундири.

Спорожніли Соловки,

Магадани та Сибіри.

 

Забувай про кров і мат,

І не грайся револьвером.

Став маленьким старший

                        
брат,

А колись був Гулівером.

 

У мене свій край,

Не будемо разом.

Раша, гуд бай,

Подавися газом!

 

 

КУРОЧКА РЯБА

Померли дід та баба,

Лишилася курочка Ряба.

А нехай тобі гречка,

Несе золоті яєчка.

Хлопці-молодці не дрімали,

Курочку Рябу впіймали.

Здається, це було влітку,

Зробили залізну клітку.

Поставили сучасні автомати,

Запроторили курочку за

                         
ґрати.

 

А курочка ходить, пасеться,

Золотими яєчками несеться.

 

Ось як, друзі хороші,

З нічого робити гроші.

Багатіє олігарх Латочка,

Чи гарна моя казочка?

 

ЖЛУКТО

Ніхто мене не вигляда.

Така тепер моя дідизна.

У жлукті булькає вода,

У жлукті білиться білизна.

 

Кудись тече, біжить вода,

Хтось воду п’є та жлуктить.

Уявно мама молода.

Уявно баба біля жлукта.

 

Ще літо бабине літа,

А час іде, немов кондуктор.

Лишились в пам’яті літа

Та на порозі диво — жлукто.

 

Усе живе тече, як ртуть,

Була субота, вже неділя.

Тепер у жлукті не перуть,

Тепер у жлукті вже не білять.

 

Горить зоря, немов свіча,

Життя мина, спливає хутко.

Хіба спитає дитинча:

– А що таке, бабусю, жлукто?

 

Все перед очі промайне,

Згадається година давня.

А бабця хусткою змахне:

А це така машина пральна.

 

ХУТІР

Зелень в перламутрі

Досі пахне липами.

Тут колись був хутір

За часів Столипіна.

 

Верби та поляни,

Хутір звуть Народичі.

Тут жили древляни,

Мої давні родичі.

 

Всіх їх розкуркулили,

Повезли сибірами.

Постріляли кулями

За снігами білими.

 

Тут вітри, як митарі,

Бісяться, тусуються.

А тепер на хуторі

Бур’яни красуються.

 

СЕЛЯНСЬКА САГА

Як баба пішла за діброву,

Засіла у серці заноза.

Спочатку дід продав корову,

А потім коня і воза.

 

Згодом не стало калитки,

Життя стало сіре, як будень.

А потім усе пропив до нитки,

Лишився у хаті, як бубон.

 

Вже не міг ні ходити, ні літати,

Глянув у вікно, половіло жито.

Пішов на цвинтар баби питати:

– Одарко, як далі жити?

 

Хтось питав:  Куди ви,
діду?..

Небом линула біла хмарка.

А там за хрестами стояли сусіди,

А за сусідами жінка Одарка.

 

Цвіла на могилі калина,

Кололо у серце та груди.

Дід Іван упав на коліна:

— Пробачте мені, люди!

 

Я з дідом Іваном давно не

                    
стрічався,

 Та сказати по правді
мушу.

 

Кажуть, потому не довго тинявся,

Бог забрав його душу.

 

***

Нелинь-дуб,

Замість трави мерва.

Раніше був клуб,

Тепер тут церква.

 

Колись тут жив туліб,

Давній люд бідолашній.

Ходять у лавку по хліб,

Вже не печуть домашній.

 

Хліб насущний жують.

П’ють горілку, як воду.

На пенсію живуть.

Мають дещо з городу.

 

Тут не один згорів,

Та життя триває.

Не тримають корів,

Дехто козу тримає.

 

Час не стоїть на місці,

Не набива мозолі.

Діти живуть у місті,

Батьки живуть у селі.

 

Скажете, це не діло.

Раніше так не було.

І лишень у неділю

Хтось провіда село.

 

***

Іде дощ.

Ні сіло, ні впало.

Зліва сусід Борщ,

Справа сусід Сало.

 

Хата, призьба, хлів.

Будка, собака Булька.

А ще є прізвище Хліб,

А ще є прізвище Булка.

 

Їде на конях Знак,

На возі тітка Сито.

Є в селі прізвище Мак,

Є в селі прізвище Жито.

 

Та прізвищ лихих не було,

Хоч всяких людей бувало.

Таке в нас звичайне село,

Яких на землі немало.

 

***

Кожна Пенелопа

Знає де Європа.

І кожен Одіссей

Пише про це есей.

 

Колись у Стамбул

Гнав полонянок чамбул.

А тепер до Стамбула

Преться всяка бамбула.

 

Bce помінялось у світі,

Нема екзотики на Таїті.

Манить блиск червінців

У Африку українців.

 

А хто ж буде вдома?

А хай йому сіно-солома!

Знає мурло непутяще —

Батьківщина там, де краще.

 

***

На плечах рожева хустка,

Мов із яблуні впала пелюстка.

Ти, як яблуня в саду,

Вся у цвіту.

 

Була роса – розтала,

Ти пелюсткою стала.

Яблуні в цвіту

В білому саду.

 

***

Вдихаю росяну ріллю,

Ловлю ранковий звук сопілки

Я голос горлиці люблю,

У житі пісню перепілки.

 

Стою по пояс у вівсі,

Хоча і заросився трошки.

Люблю ромашку у росі,

У житі спів волошки.

 

Корівки попасом ідуть.

Малеча грається в гагілки.

Люблю, як соняхи цвітуть,

Летять на цвіт золотокрилки.

 

Стрижуть околицю стрижі,

Хтось косить луг, про зиму дбає.

Лелека ходить по межі,

Червоним дзьобом щось дзьобає.

 

Усе цвіте, буя кругом,

Плете вінок із квітів Яся.

І синь Петровим батогом

Аж ген до неба розлилася.

 

ВЕСЕЛКА

Сині петрові в росі батоги,

Щось собі гарне нараю.

Постала веселка у три дуги,

Як ворота до раю.

 

***

Я не заздрю тобі, губошльоп,

Дудлиш пиво і каву.

Я приїхав сюди на урльоп,

На природу ласкаву.

 

Гомонить моя річечка Здвиж

Майже біля порогу.

Можу вранці ходить босоніж

І молитися Богу.

 

Сонце світить, але не пече,

Йому в небі не спиться.

Сяде жайвір мені на плече,

Він мене не боїться.

 

Упаду у траву, наче шовк,

Ось вам хліба окрайчик.

На галявину вибіжить вовк,

Привітається зайчик.

 

Я розчулюсь, бере за живе,

Отчий край, дорогий, полісовський.

На природі ніхто не живе,

Кажуть, жив тут поет Вінграновський.

 

***

 

Блакить мою душу овіяла.

                        
П. Тичина

Блакить мою душу овіяла

У пахощах рути-м’яти.

А мати квітів насіяла,

Красуються коло хати.

 

Зацвітають соняхи,

Цвітуть чорнобривці.

Квітам сонячно,

Мати гладить їх по голівці.

 

Це мати краси намріяла,

Всміхається золоцвітно.

Блакить мою душу овіяла,

На серці жовто-блакитно.

 

До сонця черленого звикли

                             
ми.

Наші кольори черлені.

А хата блакитними вікнами

Сміється очима нені.

 

***

Назад немає вороття,

Кажу це знов і знову.

З чого складається життя?

Звичайно, із любові.

 

м. Київ

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!