***
Застигли древні маски площ
В передчутті нової драми.
Із півночі надходить дощ
З чужими дикими вітрами.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мости висять на ланцюгах,
Приковані до вод текучих,
А по мостах гуляє страх —
Знамення натовпів минучих.
На фресках — лики дзвонарів,
Які дивились в небо завжди.
На стінах — тіні королів,
На площах — біженці і зайди.
З-понад фіранок де-не-де
Торшера свічка палахкоче.
І побут зморених людей
Сльозить Всевидячого очі…
***
Холодно й біло, і звуки промерзлого міста
Тихнуть, як
меццо-сопрано в порожній залі.
Вийду за місто і стану –
astro turisto –
В жовтім тумані околиці, мов на вокзалі.
Де зореліт мій і де моя зірка зоріє?..
Сонно і синьо, і в сьомому небі – німотно,
Як у країні, де не збуваються мрії,
Як у романі, що обірвався на motto…
***
Зацвіла омела – заметалося літо,
Зажурились лелеки, забриніли вітри.
Завтра висіє Пан Біг мжичку сизу крізь сито
Неба синього, й згасить все, що досі горить:
Жовті груші пахучі,
Довгі перці пекучі,
Круглі дині в Херсоні
Й гарбузи на осонні.
Кумачеву малину,
Маргариток долину,
Білу квітку кориці,
Кухлик біля криниці.
Заблукаю в зиму, озирнуся завмерло
На засніжені юрби в зголоднілих містах,
де і хліба замало, де і слово замерзло,
де і я забуваю, що
летюча – мов птах.
***
Бруківка синя, з полиском ліловим,
Під затяжним дощем
дощем
відлунює.
Я тут живу – у Львові
поза Львовом,
У добрих лунах, поза злими лунами.
В моїй оселі кава запахуща
Із воском свіч і самотою змішана.
В свічадо дивиться вселенська пуща,
В яку душа літає – пересмішником.
…Годинник виб’є квадранс по обіді.
Копитом цокне коник попід брамою.
І я поїду звідси.
Я поїду.
Свічадо заберу – з
важкою рамою.
Ще заверну до Унева –
на відпуст,
Під голубим дощем.
До щему в горлі
З ковчега Ной мені всміхнеться. – Відступ
То ще не воля зі своєї волі…
Вернуся знову манівцями. –
Словом
Нагодувати птаху-пересмішницю,
і жити тут – у Львові
поза Львовом,
допоки світ на світ не переміниться.
***
Глуха провінція.
Тут досі лиш дощі
Істотні й найважливіші події.
На цвинтарі старім старі кущі
Бузку цвітуть — як символи надії.
Тут час розпластаний, мов чисте полотно,
На нім хто хоч що хоче вишиває.
Тут носять вівці золоте руно,
Яке Язон ніякий не шукає.
Століття котяться, мов яблука, в траву
І коситься трава — до небокраю.
Тут можна воду віднайти живу.
І вмерти лиш тому, що «всі вмирають»
***
Околиці в дощах. Поля порожні.
Порожня хата мокне вдалині.
Дорога. При дорозі — подорожній.
Дерева при дорозі мовчазні.
І котиться туман, як пес кудлатий,
Мені під ноги — теплий і сумний.
І хочеться зайти в порожню хату,
І розпалити сонну грубку в ній.
І думати про день — короткий, темний,
І — довгу ніч, й мандрівника в плащі,
Про шлях його — даремний? —
недаремний?
Через поля та затяжні дощі…
…А хата — на замку, хоч і порожня,
І вікна зацвяховані навік.
Розтанув у тумані подорожній.
А дощ іде — живий, мов чоловік.
***
«Туман яром, туман долиною…»
Над полями туман затужавів,
Понад шляхом порожнім застиг.
І не видно, куди в цій державі
Чи іти, чи брести, чи — вести…
Стиха гупають яблука стиглі
По рясних, наче райських, садах.
І горять, як графітові тиглі,
Вовчі очі у людських хатах…
***
Червоне око лампи. Білий сніг.
У парку сплять мальовані трамваї.
Камінний лев припав мені до ніг —
Камінно і приречено дрімає.
Наопашки душа вдягнула мить.
Над світом так тривожно висне місяць.
Червоне око лампи. Сніг лежить.
Душа шукає й не знаходить місця.
***
Імла. Холодні ліхтарі.
Трамвай холодний.
Згасають вікна угорі
Одне по однім
За світом світ,
Господь замкнув
Світи до ранку.
…А місяць ключик простягнув
Через фіранку…
***
Келих льоду, відчаю і вітру
Випито до дна. І вже — весна.
Вікна вмию і до блиску витру,
Відчиню. І вигляну з вікна.
Помахає рукавами вишня,
Помахає журавель крилом.
І рука невидима Всевишня
Приголубить пасмо над чолом.
Спалахне надія, мов шипшина
В глибині неходжених доріг.
І прийде, як вісточка, людина —
Чоловік, що холод переміг…
***
Вітер веде мене в степ
Туди, де століття цілуються,
Де жито цвіте і хвилюється:
Як воно — гарно? — цвіте?
Вітер несе мене в сон,
Де — ні могил, ні ярів.
Ще не постав Вавилон.
Ще Карфаген не горів.
Ще не співає ніхто
Тужних, як доля, пісень,
Не відлітає листок
У післязавтрашній день.
Коні спивають росу
В степу, де століття братаються.
Жайвори з Богом вітаються,
В дзьобиках світло несуть.
Але стежин ще нема.
Вухами коник пряде.
…Дивиться Бог крадькома,
Як мене вітер веде…
***
Не скрипнуть, не крикнуть,
не видихнуть двері
Від радості хати, що я — на порозі.
Націлені вікна у темінь, мов ґвери,
І тиша сидить, як сова, при дорозі.
Була колись хата — і вишні за нею,
І трави, прим’яті щодня, означали,
Що ходять тут люди — з любов’ю своєю
Й бідою, настояною на печалі.
Цвіли над колодцем циганськії мальви
І ятір сушився при стінці повітки.
Ішла я від Альти до хати, як мавка,
З лататтям в руках — квітом Божої мітки.
Завмерли над садом невичахлі зорі.
Ні хати нема, ні повітки при хаті.
Замулилась Альта в степи неозорі,
Сховавши минуле у білім лататті.
…Історія пахне картопляним цвітом,
Тополями, хлібом і мальвами в серці,
Пилюкою поля і сонячним вітром
Й дверми, що навіки замкнули усе це…
***
Відкрите серце — як жива мішень.
З екранів манекени щось гундосять.
З майбутнього всміхається Мішель,
В катренах не розгаданий і досі.
І сиплеться секундами життя
На письмена, що вже давно минули.
Сміється Нострадам із майбуття,
Минувши сьогодення і минуле.
Бракує то дощів, а то тепла.
Римується із відчаєм надія.
Останні дрова спалені дотла.
А все одно холодна ця неділя.
***
Облітають сади, осипається цвіт
Се пора починань і пора поминань.
Просять душі у душ поминальних молитв,
Прощень просять у час неперервних прощань.
По опалих пелюстках бузків і черемх
Перехожі карбують ґрунтовні сліди.
Поки час їх розвіє — чи просто зітре,
Ті сліди ще ведуть у розквітлі сади.
***
Люблю твій голос надвечірній
У час важкого фіолету,
Коли шугають дивні тіні
В садах — птахів, а чи поетів.
Цвітуть бузки і синьо світять,
Як лампи денного світіння.
І голос твій — один на світі —
Мені відлунює у тінях.
Душа всміхається бузкові,
Сама не знаючи, навіщо.
Я голос твій кладу на вірші —
Пропащу музику любові.
***
Ідуть дощі, і я із ними йду —
Блукати десь від Криму і до Риму.
Тобі у серце краплею впаду
І далі йду. Бо всі ми — пілігрими.
І треба йти. Чекають нас моря,
Міста, що теж, як осінь, сутеніють.
І свічка на каміні не згоря,
І луни голосів не даленіють…
***
Луна луни відлунює луною,
Та скільки б лун у лунах не було,
Затихнуть всі, набавившися грою –
Розбитих слів розбитим в друзки склом.
У лунах дня – відлуння опівнічне,
У лунах ночі – світлі луни дня,
Стихає голос, що здавався вічним,
І знов луною душу здоганя…
Забуду сонце – пригадаю промінь,
Забуду море – пригадаю шторм. –
Луна луни – життя останній спомин,
В якому всі ми – кожен, і – ніхто.
***
«Все можна сказати для
всіх… Існує великий вогонь, у
якому фантазії вмирають і
воскресають…»
(Ф. Кафка)
…Чоловік шукає Кафку на
вселенських променадах,
У золочених підвалах, у зачинених катівнях.
Підступає сон, як ява, підступає яви знада,
Але він шукає Кафку —
на усіх можливих рівнях…
Можна все усім сказати, можна сказане забути,
Можна вийняти із серця і покласти у вогонь
Краплю щирої спокути, філіжанку з-під цикути,
Добрий спогад, власну долю,
сивину гарячих скронь…
Та чи всі усе почують?..
— Як росте пісок над морем,
Як оливи кличуть воду з глибини глевкої глини,
Як Господь зриває зорі,
як безмовно ходить горе,
Як цвітуть нарциси болю в лоні сонної долини?
Ходять тіні безшелесні,
дзеркала за ними квилять,
Забуваються під ранок у тяжкому сні магнати.
Вчаться гри на скрипці діти,
що науку цю осилять,
Аби «Реквієм» над морем
для олив старих зіграти.
Можна все усім сказати.
Можна Кафку й не шукати.
Але пахне день зимовий цвітом білого бузку,
Сніг паде на чорні стіни, де стояли каземати,
Але пахне день зимовий цвітом білого бузку,
Сніг іде повз Чоловіка, що собі шукає Кафку,
Але пахне день зимовий цвітом білого бузку.
Кафка п’є вино з карафки і загвинчує карафку,
Й зустрічає Чоловіка змерзлим спогадом бузку.
м. Київ