СПЕКА
Літо. Спека, спека, спека…
Обіцяю Небу борщику ще й борщу:
Україні, мов Данаї, дай живильного дощу!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Італійці, турки, греки…
в епіцентрі цього пекла ще й живуть!
Україна, мов Даная, жде живильного дощу.
І Трипілля потерпає,
з Дівич-гори просить прощення.
Україна, мов Даная, марить Сином – просить Дощику.
ЗЛИВА
До озера зранку прибилася хмара:
Гадали – на дощ, а воно – на покару.
Ой-йой!
Уже захлинаються луджені ринви.
Та хто ж там на небі ридає так: ридма?
Де Ной?!
У п’ятах душа. Схарапуджені клени.
І рвуться під градом зелені знамена.
Гроза!
Пливуть поплавками авто й парасолі
й трибортного Бог видає карамболя –
яса!
***
За бакени, – кричиш, – не запливай!
Які ще бакени! Азовське море,
гаряче, мов цейлонський чай!
Пливеш, пливеш, а море не заморює!
Твоя тривога, мамо, не страшна –
вона, як платтячко в горошок чорний,
як шапочка червона мухомора,
як дальнім громом спинене лоша.
Та ця тривога –
справді, геть смішна! –
розчулює мене на поцілунок,
і усміхається, мов дитинча,
душа
й ховає в серці мамин подарунок.
ЯБЛУНЕВИЙ САД
Ніч заливала тебе смолою
липкою,
степ хвилювався вдень ковилою
хмільною –
ти прилетіла аж з мезозою
бджолою,
Єво,
в сад яблуневий!
***
Все возиш у валізі чорну сукню
принаджувати в долю чоловіка,
вночі не спиш: чекаєш, може, стукне
у двері щастячко бальзаківського віку.
За вікнами звучить „Besame mucho”,
дурманить, палить, обіцяє, мучить.
Хмарина-купідон стрілу метнула –
грім загримів, але…
не влучив.
ТРУСКАВЕЦЬ
Золотий стравохід саксофону,
гучномовці розваг, продавці,
теренкурний настій від безсоння,
рятівна парасолька в руці.
Пробіжу, пролечу, перебуду
срібні зливи твої, Трускавець.
В казці завжди щасливий кінець –
і я теж сподіваюсь на чудо.
І в джерелах твоїх молодильних,
у суничних цілунках твоїх,
в безтурботно-щасливих хвилинах
розчиняється сум, яко гріх.
Червень,
2010 р.
***
Твоє совєтікус авто
заляпане по шию.
Зів’ялий ґудзик на пальто…
Гаразд, знімай – пришию.
Наллю червоного вина,
ще й чаю із меліси,
розщебечу сумні слова:
жінки – вони ж актриси…
І може, вдячний за тепло,
без всяких церемоній,
ти поцілуєш, як колись,
у трепетну долоню.
***
Мов шаблі Хачатуряна,
розгулялись блискавки,
від Дніпра і аж до Сяна
розмахались вітряки.
Чорні хмари, грізні звуки,
хлорофілові поля,
і твої гарячі руки,
владні руки короля.
Ти цілуєш, мов куштуєш, –
так належить королю?
Ти береш, немов даруєш.
Я даруюсь, бо… люблю.
***
Алушта. Оксамитовий сезон.
Тремтливе світло.
А щастя, наче молоко:
було і збігло.
Родзинки родимок моїх,
засмага мідна.
Тобі кохана я на вдих,
на видих – відьма.
Мов ніч, вгортає все печаль.
На душу – сльози.
Безжа… безболісне „прощай”
прийшло з морозом.
***
Асканія душі моєї спить.
Зірок далеких пульс озвучують цикади.
Та з першим променем воскресне Ельдорадо,
і закарбується у пам’яті ця мить:
жарини маку і засмаглий степ,
в пахві дрімучій яру – лисенята,
біля струмка розквітла рута-м’ята
і не вгаває жаб’ячий концерт.
Тополя із роси вирощує карати,
їй чолопок оздоблює Юпітер.
Душа для щастя – наче степ для вітру.
Я молода: ще вмію дивуватись,
ще всесвіт уміщається в душі,
та серцю в грудях тісно від любові,
й вона бринить, бринить у слові,
як у вишнях Шевченкових – хрущі.
* * *
Він славить світ, сотворений Отцем,
і пісня солов’їна не змовкає,
хоч у гнізді зозуляче яйце
уже лежить. На Неньку дожидає.
Березень 2012 р
***
Якби мати знала, яка
мені біда,
вона б передала
горобчиком хліба.
З
народної пісні
Удавана свобода Батьківщини.
Гемофілія знову у беріз.
У телевізорів лежать мужчини.
І Матір Божа не ховає сліз.
Коли ж ми справжні: в радості чи горі?
Епоха збайдужіння і брехні.
Пробач, прости, народе. I am sorry, –
прощальні на летовищі вогні.
Лебідки, ластівочки, солов’їхи
з Італії, з Росії… – із чужин
горобчиком передають нам крихти,
не розгинаючи вже рабських спин.
***
День проявляє негативи –
минає ніч,
і рештки сили, слави, гніву
являє Січ.
Веселки радісна підкова –
обман, міраж.
Тепер матюк бритоголовий,
як отченаш.
В димах, у гуркоті, у буднях
летять роки.
Не дочекавшись правосуддя,
йдуть козаки.
Нащадки їхні за кордоном –
авжеж, хохли –
нові будують вавілони,
як ті воли.
Для слави іншої держави
впадуть кістьми.
Їм дзвонять дзвони семиглаві –
амінь – з пітьми.
* * *
Розмова довга з присмаком портвейну.
Заплакані, засмучені слова.
Посеред згарища й румовищ Карфагену –
знак запитання – наче гак – рефреном
і чорним гнівом здиблена брова.
Летіли гуси важко попід хмари.
Услід за ними гналася зима.
Із чужини у Крим верталися татари,
а батьківщини їм уже нема.
***
Сніги ще партизанять у ярах,
та вперебіжку видно первоцвіти.
Стежина ковзається вгору,
ніби жах
її жене. А їй ще треба жити.
Стоїть заграва, мов СРСР.
І мати-мачуху заварюють в криївках.
Регоче сич. Ховається мінер,
бо десь ліворуч зойкнула гаївка.
Молись, як в Гетсиманському саду:
шпигує тінь за твоїм тілом тлінним,
мордатий місяць зблід, мов на біду.
Та сплять – з відкритими очима – побратими.
***
П’яні фавни у подертих джинсах,
свято й будні хлопцям – на розлив.
Перестиг журбою тернослив
на лиці твоїм іконописнім.
У Європі ще плекають принців.
Конкурси дівочої краси,
бутафорія концертної яси
палять янголятам ніжні крильця.
А красунчик, елегантний злодій,
донжуан, пікапер – сатана
(полум’я гуде з-під казана!)
на вечерю Гретхен таки зловить.
***
Ворушкі груденята дівчат,
мов кунжутом
присмачені щічки,
але ходять дівчата у чат –
не в театр, не у цирк, не до річки.
Шкорупайки сплюндрованих слів,
матюками загиджена школа.
Відчепіться – у підлітків сплін
після курива, пива та коли.
Їх дістали проблеми твої
й інфантильність, країно Вкраїна.
Швидше б в Кафу чи інші краї
та продатись за вигідну ціну.
***
По коридорах горя – прокурори,
що лиш печалі роздають задурно.
Ще й досі відьми їздять у Батурин
шукать мазепинські магічні мандрагори.
А сталкери – вони в Чорнобиль.
Їм в затишній суботі не лежиться,
не до вподоби і сервізний кобальт,
бо вабить тайна української гробниці.
Так солодко порушити табу!
Так страшно: дихає у спину прірва.
Кому ж могилу насипа клепсидра,
високу, наче скіфська у степу?
м. Київ