Асканія душі моєї

254

СПЕКА

Літо. Спека, спека, спека…

Обіцяю Небу борщику ще й борщу:

Україні, мов Данаї, дай живильного дощу!

 

Італійці, турки, греки…

в епіцентрі цього пекла ще й живуть!

Україна, мов Даная, жде живильного дощу.

 

І Трипілля потерпає,

з Дівич-гори просить прощення.

Україна, мов Даная, марить Сином – просить Дощику.

 

ЗЛИВА

 

До озера зранку прибилася хмара:

Гадали – на дощ, а воно – на покару.

Ой-йой!

Уже захлинаються луджені ринви.

Та хто ж там на небі ридає так: ридма?

Де Ной?!

У п’ятах душа. Схарапуджені клени.

І рвуться під градом зелені знамена.

Гроза!

Пливуть поплавками авто й парасолі

й трибортного Бог видає карамболя –

яса!

 

***

За бакени, – кричиш, – не запливай!

Які ще бакени! Азовське море,

гаряче, мов цейлонський чай!

Пливеш, пливеш, а море не заморює!

Твоя тривога, мамо, не страшна –

вона, як платтячко в горошок чорний,

як шапочка червона мухомора,

як дальнім громом спинене лоша.

Та ця  тривога –
справді, геть смішна! –

розчулює мене на поцілунок,

і усміхається, мов дитинча, 
душа

й ховає в серці мамин подарунок.

 

ЯБЛУНЕВИЙ САД

 

Ніч заливала тебе смолою

липкою,

степ хвилювався вдень ковилою

хмільною –

ти прилетіла аж з мезозою

бджолою,

Єво,

в сад яблуневий!      

 

***

Все возиш у валізі чорну сукню

принаджувати в долю чоловіка,

вночі не спиш: чекаєш, може, стукне

у двері щастячко бальзаківського віку.

За вікнами звучить „Besame mucho”,

дурманить, палить, обіцяє, мучить.

Хмарина-купідон стрілу метнула –

грім загримів, але…

                                          не влучив.

 

ТРУСКАВЕЦЬ

 

Золотий стравохід саксофону,

гучномовці розваг, продавці,

теренкурний настій від безсоння,

рятівна парасолька в руці.

Пробіжу, пролечу, перебуду

срібні зливи твої, Трускавець.

В казці завжди щасливий кінець –

і я теж сподіваюсь на чудо.

І в джерелах твоїх молодильних,

у суничних цілунках твоїх,

в безтурботно-щасливих хвилинах

розчиняється сум, яко гріх.

            Червень,
2010 р.

 

***

Твоє совєтікус авто

заляпане по шию.

Зів’ялий ґудзик на пальто…

Гаразд, знімай – пришию.

Наллю червоного вина,

ще й чаю із меліси,

розщебечу сумні слова:

жінки – вони ж актриси…

І може, вдячний за тепло,

без всяких церемоній,

ти поцілуєш, як колись,

у трепетну долоню.

 

***

Мов шаблі Хачатуряна,

розгулялись блискавки,

від Дніпра і аж до Сяна

розмахались вітряки.

Чорні хмари, грізні звуки,

хлорофілові поля,

і твої гарячі руки,

владні руки короля.

Ти цілуєш, мов куштуєш, –

так належить королю?

Ти береш, немов даруєш.

Я даруюсь, бо… люблю.

 

***

Алушта. Оксамитовий сезон.

Тремтливе світло.

А щастя, наче молоко:

було і збігло.

Родзинки родимок моїх,

засмага мідна.

Тобі кохана я на вдих,

на видих – відьма.

Мов ніч, вгортає все печаль.

На душу – сльози.

Безжа… безболісне „прощай”

прийшло з морозом.

 

***

Асканія душі моєї спить.

Зірок далеких пульс озвучують цикади.

Та з першим променем воскресне Ельдорадо,

і закарбується у пам’яті ця мить:

жарини маку і засмаглий степ,

в пахві дрімучій яру – лисенята,

біля струмка розквітла рута-м’ята

і не вгаває жаб’ячий концерт.

Тополя із роси вирощує карати,

їй чолопок оздоблює Юпітер.

Душа для щастя – наче степ для вітру.

Я молода: ще вмію дивуватись,

ще всесвіт уміщається в душі,

та серцю в грудях тісно від любові,

й вона бринить, бринить у слові,

як у вишнях Шевченкових – хрущі.

 

* * *

Він славить світ, сотворений Отцем,

і пісня солов’їна не змовкає,

хоч у гнізді зозуляче яйце

уже лежить. На Неньку дожидає.

 

Березень 2012 р

 

***

Якби мати знала, яка
мені біда,

вона б передала
горобчиком хліба.

                                                           З
народної пісні

 

Удавана свобода Батьківщини.

Гемофілія знову у беріз.

У телевізорів лежать мужчини.

І Матір Божа не ховає сліз.

Коли ж ми справжні: в радості чи горі?

Епоха збайдужіння і брехні.

Пробач, прости, народе. I am sorry, –

прощальні на летовищі вогні.

Лебідки, ластівочки, солов’їхи

з Італії, з Росії… – із чужин

горобчиком передають нам крихти,

не розгинаючи вже рабських спин.

 

***

День проявляє негативи –

минає ніч,

і рештки сили, слави, гніву

являє Січ.

 

Веселки радісна підкова –

обман, міраж.

Тепер матюк бритоголовий,

як отченаш.

 

В димах, у гуркоті, у буднях

летять роки.

Не дочекавшись правосуддя,

йдуть козаки.

 

Нащадки їхні за кордоном –

авжеж, хохли –

нові будують вавілони,

як ті воли.

 

Для слави іншої держави

впадуть кістьми.

Їм дзвонять дзвони семиглаві – 

амінь – з пітьми.

 

* * *

Розмова довга з присмаком портвейну.

Заплакані, засмучені слова.

Посеред згарища й румовищ Карфагену –

знак запитання – наче гак – рефреном

і чорним гнівом здиблена брова.

Летіли гуси важко попід хмари.

Услід за ними гналася зима.

Із чужини у Крим верталися татари,

а батьківщини їм уже нема.

 

***

Сніги ще партизанять у ярах,

та вперебіжку видно первоцвіти.

Стежина ковзається вгору,

ніби жах

її жене. А їй ще треба жити.

Стоїть заграва, мов СРСР.

І мати-мачуху заварюють в криївках.

Регоче сич. Ховається мінер,

бо десь ліворуч зойкнула гаївка.

Молись, як в Гетсиманському саду:

шпигує тінь за твоїм тілом тлінним,

мордатий місяць зблід, мов на біду.

Та сплять – з відкритими очима – побратими.

 

***

П’яні фавни у подертих джинсах,

свято й будні хлопцям – на розлив.

Перестиг журбою тернослив

на лиці твоїм іконописнім.

У Європі ще плекають принців.

Конкурси дівочої краси,

бутафорія концертної яси 

палять янголятам ніжні крильця.

А красунчик, елегантний злодій,

донжуан, пікапер – сатана

(полум’я гуде з-під казана!)

на вечерю Гретхен таки зловить.

 

***

Ворушкі груденята дівчат,

мов  кунжутом
присмачені щічки,

але ходять дівчата у чат –

не в театр, не у цирк, не до річки.

Шкорупайки сплюндрованих слів,

матюками загиджена школа.

Відчепіться – у підлітків сплін

після курива, пива та коли.

Їх дістали проблеми твої

й інфантильність, країно Вкраїна.

Швидше б в Кафу чи інші краї

та продатись за вигідну ціну.

 

***

По коридорах горя – прокурори,

що лиш печалі роздають задурно.

Ще й досі відьми їздять у Батурин

шукать мазепинські магічні мандрагори.

А сталкери – вони в Чорнобиль.

Їм в затишній суботі не лежиться,

не до вподоби і сервізний кобальт,

бо вабить тайна української гробниці.

Так солодко порушити табу!

Так страшно: дихає у спину прірва.

Кому ж могилу насипа клепсидра,

високу, наче скіфська у степу?

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!