“Українська літературна газета”, ч. 2 (370), лютий 2025
* * *
Місяць стемнів, як стигла слива,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вітер закрив ворота в спокій,
Кленове обличчя тріпає. Знаєш,
Напевно, сьогодні буде злива.
Раніше літав, та вдарила куля –
Земля. Будую незламні стіни,
Фортецю велику, де будуть жити
Руїни того, що рахує зозуля.
Вони не впадуть – бездоганний полон,
Та вежі фортеці високо в небі,
Я вже не боюся фатальної кулі,
Боюся казок про новий Вавилон.
Уже для «не треба» немає часу,
Вітер закрив ворота в спокій,
Кленове обличчя тріпає. Знаєш,
Уже сутеніє на схилах Парнасу.
* * *
На леза ножів і на себе ступаю,
А потім по сходах
зі страхом межі,
Останній поверх і так затісно,
Поверх життя, та нижче втіхи.
Якщо не помру,
то торкнуся неба,
Якщо помиляюся –
хай забудуть,
Якщо ж без тебе в думках останніх –
Нехай зотлію,
а попіл розвіють.
Згадаєш епоху війни і руїн,
Коли імператори мали програти –
Зрікалися трону,
ховали у труни
Себе і мечі, бо міцно злиті.
Я ще не вбитий, я ще молюся,
Та темрява поряд зі мною
і над,
Від срібних шат,
через шість палат,
І до брам ренесансу –
немає сенсу,
Нема навіщо, та досі вірю,
Збираю яблука і перспективи,
Та в цьому вирі кінця немає,
А ті, хто зрікся, мене вітають.
* * *
Я говорив про весну
з березою.
Я з фіалкою говорив про літній прохолодний дощ.
Говорив із тобою про те,
що просто далеко від нас,
А потім звертався до Бога.
Я не сумую, адже все потонуло в часі.
Знаєш історію про затонулу Атлантиду?
Вона і тепер існує, хоч і на дні океану.
Там не живуть люди, однак вирує життя.
Знаєш, Єва народила третього сина?
Він не був у раю, однак на Землі усе ж таки живуть люди.
А коли земля буде над нами, згадай Атлантиду.
Я говорив із яблунею – їй теж нелегко після раю,
Але в усьому є сенс, і, може, вона тут для того,
Щоб ти замислився, коли, підвівши голови,
Ми побачимо Землю.
Тоді я згадаю розмову з березою
І, плавно перейшовши на спогади про нас,
Опинюсь там, де побачу Землю,
Поглянувши вниз.
* * *
Хто сказав, що рай на небесах,
Що зірки вночі, а квіти ростуть тільки навесні?
Я часом і вдень в очах твоїх
Бачу нескінченний космос.
Хто сказав, що я нещасний, а земля похмура,
Якщо я можу запросто відчути аромат ромашок
Навіть пізнього-пізнього грудня?
Тебе не дуже люблять ювеліри,
Бо прекраснішою ти бути не можеш.
І навіть коли захід, і ми удвох,
У морськім відображенні я бачу два сонця
Поруч із собою.
Так хто сказав, що рай на небесах,
Зірки тільки вночі, а квіти ростуть навесні?
* * *
Ти кажеш, що під час шторму стояла край моря,
І той пейзаж був дуже близький тобі й милий,
Той берег, круча – а я там, унизу,
А хвилі прагнули піднятися в небо.
Ти кажеш, що була актрисою, –
У тій постановці Шекспіра я був балконом,
Але якщо ти полюбиш голос струн, що плачуть, –
Я стану блюзом.
Коли ти говориш неправду, твої очі танцюють менует, –
Ти така смішна, Розо.
Я пелюстками квітів стелив тобі дорогу,
І добре, що душа нематеріальна,
Інакше дорога стала б червоного кольору.
Ти кажеш, що була актрисою, Розо,
Так хоч ненадовго зіграй таку сцену,
Де я Ромео, а ти Джульєтта,
Де ми з тобою стоїмо на балконі,
А йому зовсім не боляче, зовсім не боляче.
КАРМА
Відчуття руйнівного спокою –
Карма втомлених, вбитих відчаєм.
Каяття несемо до фінішу,
А надія – вона століттями.
Я ж, напевно, тепер горітиму.
Я сьогодні ішов похилений,
Бо кимось колись мальована
Анімація має рухатись.
Я ж думки переплавлю в паливо,
Хай за віршем останнім тлітиму,
Хай в підземному темнім карцері,
Хай в лікарнях, на ліжку скований.
Не дивися на мене кволого,
Я проходив ці прірви хитрістю,
Я сьогодні дійшов останньої
І залишуся тут століттями.
Я приніс цей вогонь – я каюся.
Помолися за мене, тлінного.
Він руйнує ліси, мегаполіси,
Та якби не вогонь – не родилися б.
Я сьогодні повис над прірвою,
Мене тягнуть до неї прадіди,
Має бути одне з безцінного –
Я ім’я твоє, мила, матиму.
А за решту платити вічністю,
Всім нестримним і недовершеним,
Повернуся на землю коником,
Бо колись був неспинним вершником.
І малим, серед трав нескошених,
Я зеленим цей світ вважатиму,
І тоді завершальним тупотом
Мене згублять підкови стесані.
Відчуття руйнівного спокою –
Карма втомлених, вбитих відчаєм.
* * *
Коли генерали з поглядом в небо
Думають про тріумфальну арку,
Коли п’яниці в безцінну чарку
Зливають весь біль і всю свою скруту,
Коли олігархи червону руту
Збирають зі смутку п’яниць і зброї,
Про світло пишуть Сабом і Рітчі,
А я вдивляюсь в твоє обличчя,
Моє весняне видіння раю.
Я серед квітів твоїх збираю
Срібні роси фіалкових ранків,
Вливаючи в море сонетів і танків.
Моя прекрасна, я біля тебе.
ЛИСТ А. Д.
Мені залишається бути байдужим
У цьому безглузді до стужі
У цій порожнечі до себе про втечу
Невпинно благаю небо
Пташиної б зграї прислухатись вперто
І жити б у лісі далеко
І поряд з лелеками в тиші і в смерку
На кронах дубів померти б
А поки живу неживий благаю
Мене не зрікайся земного
І поки людей їх скарби по краю
Ведуть ти веди одного
* * *
Ненавиджу зброю, TV і натовп, –
В останнім хоч залишки першосвіту.
Стерильний мозок, як череп бритий –
Не кращий захист від паразитів.
Адам навряд чи торкавсь прикладу, –
То де ми зараз, за ким позаду?
* * *
Мене скоро зламають розтріскані дні
І навпіл розірвуть фінальні ночі,
Якщо камінь в ніщо вода розточить –
Я прокинуся в морі, безодня в мені.
Й коли відстань зруйнує останній клаптик,
Перетворить зізнання в гріховні плоди –
Ти пройди крізь простір німих галактик
І омий обличчя, торкнувшись води.
Твій подих торкнеться мойого болю,
В повітрі вода і, звичайно, прах,
Ти долоні зімкни на грудях долі
І замкнеться коло в твоїх руках.
Ти тоді пробачиш за слово «ми»,
За безвір’я таке й небажання бою,
Я вірші, кохана, залишу с тобою,
А решти не треба глибинам пітьми.
А я буду чекати від втоми до злому,
Від перешкод до фінальних днів,
Я буду чекати століття потому,
Від переправ і до брами снів.
* * *
Тиша. Згасає вітрів шепотіння,
Стихають хвилі, змочивши крила,
Моя любове, я падаю, мила,
Цей простір небесний – твоє творіння.
Я гори оті облетів нетлінним,
В твої прапори прямував і вітрила.
Земне божевілля – ці кволі тіні,
Я був в цім колись занепалім світі,
І досить секунди для сумніву, миті,
Аби заблукати в пустельній долині.
Без тебе, кохана, я став би корінням,
А ти заблукала б в долині квітів.
Боюся, любове, боюся пісні,
Де сліз падіння є крапкою віршів,
Хвилюють не тіні, не страх, а гірше –
Хвилює незнання того, що після
Німого страждання вбиває мить;
А ти, безцінна, лети в блакить.
* * *
Боюся впасти і стаю на коліна –
Тендітне щеня серед темної ночі.
Тітка з мотузкою долю пророчить –
Дивися ж в душу, моя єдина,
Прочитавши це і заплющивши очі.
Ти бачиш небо і зірку ранню?
А решта впала в роси ланів.
Тітка щеняті дає стусанів.
Дивлюся на тебе, а бачу останню
Серед цілющих віршів і снів.
ХУДОЖНИК ЧАСУ
Це замкнуте коло з фіналом в початку,
Де карта років потребує зміни,
Бо навіть великі шедеври гинуть
В руйнуючих щелепах суті літ.
І цей листопад – це остання картина,
Яку намалює творець пейзажу,
І інколи навіть звичайна людина,
Накресливши коло, – художник часу.
І я повертаюсь в похмуру осінь,
Де вже ніколи тебе не зігрію,
Та тільки віра породить надію,
І поле лілове розквітне в росах,
Якщо в прохолоді зірвати цвіт,
А великі міста, без води занепалі,
У майбутньому стануть дном океану.
Все ж – замкнуте коло зі стартом в фіналі,
Де навіть великі шедеври гинуть
В руйнуючих щелепах суті літ.
Сьогодні не кращі часи будувати
Розкішні палаци та храми мрій,
Все ж, може, згадаємо день, котрий
Приніс в подарунок затишні роки,
Де кожна секунда ставала кроком
До подарунку найперших надій,
А цей листопад забере ненароком
Твоїх сподівань ще не зірвані квіти.
* * *
У часи генералів, тайфунів, песо,
Як у венах, в ріках, а моря закохують,
В небуття, як у ґрунт, твої пси, Аресе,
Пожерши світи, все святе закопують.
У епоху вогню не щити, а нації
У морях, у полях, у імлі лишилися,
За вікном вже потроху димлять акації, –
То не дим, то туман, то мені наснилося.
* * *
Мила, ця осінь зім’яла, згубила,
Як качку зміюка – тяжко.
Мене купила моя ж могила,
Молися за мене, пташко.
Не бійся, божице, водою влийся
У полум’я, як у чашу.
Лишуся золою, а ти омийся
У спільнім творінні нашім.
* * *
Юстине, сину,
Пишу тобі з часу, де кров і глина
В єдинім цілім, в очах і стінах,
Рубін с карабіном римує дитина –
Це час, де Апофіс тримає пір’їна.
Це час, Юстине, його не стане,
Обойми беретти обійме Лета,
Корони розтануть обік Корану,
У часу, сину, є тільки нетто.
Я теж не вічно в долонях Геби
Вдивлятись буду в її вуаль.
Юстине, сину, а як у тебе,
Чи ще прозорий крихкий кришталь?