Архітектура cнів

168

КВАРЕНГІ

Як мало що міняється у світі…

Земля у трупах, і лежать убиті

У граді на Аскольдовій горі.

 

Наївна, мов дитячі акварелі,

Архітектурна музика Кваренгі,

Де в шляхових жилетах снігурі.

Та астероїд Ерос на орбіті:

Тримаймося, тримаючи парі!

 

Біл-борди. Заборонено підтексти.

Пора вже здати музику на злом.

І всіх Растреллі – розстріляти, знести

Кваренгі – припасіть на щастя лом!

А хто ще досі в інтернетах цвенька –

Той завтра вже возноситься до зір.

 

Людина снів – така собі маленька,

їй не поможуть і Аскольд, і Дір.

Вовчиця римська, конотопська ненька

Жупан перешиває на мундир…

 

І доки у священному екстазі

Чужим богам народ молитись звик,

Читайте у князівськім саркофазі:

 

Газета «Правда», тридцять сьомий рік…

 

***

я так багато написав

а це не видно в небесах

і сили світла і пітьми

чекають іншого контенту

на колісниці між зірок

відкрив планшет Ілля-пророк

читайте зоряне письмо

до відповідного моменту

 

хто нині має всі права –

тому сьогодні трин-трава

тому калігула й нерон

усе одно що той сенека

поговоріть сестра і брат

уже сьогодні із-за ґрат

олімпіада підросте

зросте на цвинтарі смерека

 

коли замучений пророк

уже подався до зірок

а потягли у мавзолей

прогірклі мірру та єлей

та ЕХ.ua та ex-Ukraine

у цім задрипанім авралі

зірву я стебла споришу

і на пергаменті впишу

що це фінал і цей аврал

уже фінальний у фіналі

 

як добре те що розпростер

над нами гвинт гелікоптер

і хай фіглює ТВі –

у нас такий транзитний трафік

аскольд і дір і мудрий я.

– і вся сім’я його на «я»

і він англійською своїх

підданців шле та шле все на фіг

 

на берегах його дніпра

кричать кричальники «ура»

і в половецькому степу

касоги обри та хозари

 

там рюриковичі були

й ходили в Францію посли

і щось таке про парвеню

і ще про щось послам казали

 

мене талантом дотика

ще ярославова донька

вона про роланда а в нас

герої – кримські евкаліпти

сурмить мисливський там ріжок

і звірів радісний там шок

сам князь полює їх і сам

дарує гончим мудрі скрипти

 

о скільки років і віків

ми під сузір’ям гончаків

і хто не править а печаль

з нового йде Єрусалиму

ви ярославну ждіть палку

читайте слово о полку

полк ппс із мвс

і я до фінішу вестиму

 

***

Прапори шелестять, прапорове –

і зі стягами грає штандарт.

 

Але наше буття паперове

Літописцям оддати не варт.

Іонічні колони, доричні,

Голос Бога у голосі рік…

Але інші слова, патеричні —

Палімпсестом уже патерик.

І за стягом, за символом віри

Білим снігом завіється шлях.

І ця схима з телячої шкіри,

І вощана сльоза на полях…

 

ІВАН

Пам’яті І.С.Григурка
(1942 – 1982) з нагоди його непрожитого 70-річчя.

Сон мені сниться

мені

Сон і мовчання і голос

У невимовному сні

Лебедів

Ріжуть

Під горло

Лине їх крик над селом

Лине їх туга крилата

І лебединим крилом

Котиться цівка кривава

Нащо їх – свято в рідні

Похорони? Весілля?

Котиться в неба на дні

Сонця тарілка осіння

Ви говорили про шок

Про товариство це п’яне

Час наш уже відійшов –

Як нам вернутись Іване?

З лебедя крука орла

Час наш зарізаний виник

Навіть не стрілка –

Стріла

Наш огинає годинник

О ми були молоді

Нині співаємо гордо

 

Виспівав голос – тоді

Лебедів ріжуть під горло

 

БІГ ІЗ БАР’ЄРАМИ

І я тоді поїхав до Іршави.

Тоді у нас казали: до Ершави.

Пішов на пошук молодої слави,

Покинувши гірське село Суху…

Був сінокіс тоді. Пахучі трави

Так ніжно шепотіли, мов октави

Писалися у літню ніч суху.

Над видноколом рідної Сухої

Стелився запах молодої хвої,

Вузькоколійка, потяг, мотовоз…

І срібний дим станційної зупинки,

Й попереду віршарські поєдинки,

І запахи книгарні, мов наркоз.

О, лицарі поезії та прози!

Як відімчали ваші паровози,

А колії розкрали на метал…

Імперія була в нас, не державка.

Тече Ріка. Тече ріка Іршавка.

І Пинтя Добош зліз на п’єдестал.

О, музи літоб’єднання з Іршави!

Римуємо й тепер заради слави?

Я бачу: Петринишинця Юрка,

Ірину Звонар, Ольгу Фрідман бачу,

Лейбович Любку…

Музу ту дитячу,

Офелію тих днів бере ріка.

А де Семен Поляк? Наталка Бровді?

Ви на якому загубились броді?

Де я загинув, Господи спаси?..

Усі ми перед Господом нагії,

Лиш од Боржави – річки Ностальгії –

Сміються й плачуть рідні голоси…

 

Які змогли, ми написали книги.

Михайло Ціпак сам іде з відлиги

На потяг до Ершави. Паровоз

Іде коло ершавської друкарні,

Там рими перехресні й рими парні

В коломийках шукати довелось.

 

І я, щоб не писав рядки бентежні,

Поїхав у дружинники пожежні,

Це – як малий Балога з МНС…

А я, дітвак, не гнався за кар’єрами,

Та досі пам’ятаю біг з бар’єрами,

Та ще дзвіницю – прямо до небес.

До Ольги Фрідман я не женихався:

Я в бігові шалено задихався,

Ще мить, ще дві – з дистанції зійдеш…

Але мені – солодке, мов кохання,

Вже друге відкривалося дихання,

Я біг і біг – без краю і без меж.

А далі – поєдинок на дивані

В редакції. А там тендітна пані

І з нами, дітьми, а не ловить гав.

– Гай-гай, дітваче. Що вам до інтиму?

Он я знайшла у вас… неточну риму!

А ви все до сонетів та октав.

Іще хтось випускає цівку диму:

– Се буржуазне, хто б що не казав!

І я лютів, як це між піонерами.

Читав і думав я про біг з бар’єрами,

Про  дистих і катрен,
аби мені

Ще й грамоту донести до Сухої,

Де мати й сестри, браття й запах хвої,

Та небо в зорях, наші ночі й дні.

 

Там дід і батько, та пахучі трави,

А тут газета, та видіння слави,

Там іскри вилітають з-під коліс.

І я вмираю і лечу над хату

Над смерекову:

– Чуєш мене, тату!

А тато жде мене на сінокіс…

 

ЕДЕМ

Ранкова кава з коньяком «Camus».

Поети повертаються в сім’ю,

А суть ойчизни – у Вітчизні милій.

І хай смолу гарячу я не п’ю –

Ішов зі мною Дант і йшов Вергілій,

А чумним шляхом мчав Альбер Камю.

На цій землі – од снігу білій-білій,

Як замерзаєш – будеш у раю.

Але в своїй ойчизні тільки гість –

Не п’є Вергілій, Данте в смак не їсть,

Він інфернальних днів шукає тему…

 

По снігу йду. Вертаюсь до Едему.

Не скіф, не хет і не ольвійський грек –

Я чую запах молодих смерек,

А ми смереки ці тут посадили.

У танці верховинський живопліт,

І не згадаю нині, скільки літ

Судилось од колиски до могили.

Завія біла лютої зими…

 

Я спогадаю: ми були дітьми,

Мисливські стежі-копанки шорили.

Далеких літ у серці дух не вмер.

Там літо, кришталевий дзвін озер

І срібних рік вода. І смак форелі.

Стожари на півнеба. Світляки –

Засипали всі гори, всі стежки,

І місяць повний світиться зі стелі.

Ми світляків у торбу наберем:

О, ми дітьми потрапили в Едем.

А вранці дід-лісник: – А нумо, встаньте!

Так літо йшло моє в труді щодня,

І світляками нам була платня.

 

…Прости, Вергілій. І прощайте, Данте.

 

БЕТХОВЕН

Не муч сусіда співами, не муч,

І піаніно теж уранці-рано.

У жінки вушко – мов скрипковий ключ

І дар колоратурного сопрано.

Хай музика забуде про слова,

І стіни із бетону та заліза

Відмовчаться. А музика – права,

Як та людина, що з горіха злізла..

Не забувай: прикликує маяк

Свій промінь, і пливе рікою човен.

І їде в чужину отой козак,

Якого знав ще Людвіг ван Бетховен.

А ти забув. Тепер – хоч вовком вий,

А не вернути вихор сніговий,

І шторм, і сніг. А будеш засинати

Серед снігів і стін бетонних хати,

У тебе голос прозвучить новий

І шторм, і буря «Апассіонати»…

 

ТЕХНО-ЛІТ

очі спросоння продер

випив горілку не воду

 

от би створити шедевр

справжній шедевр для народу

 

стільки на серні щедрот

свічка – один уже згарок

 

і не читає народ

хоче народ іномарок

 

знову мережу рядки

очі закочую в стелю

 

як ти писав без руки

книгу гідальго Мігелю?

 

наш Дон-Кіхот над Дніпром

справив судьбу ювілейну

 

він осідлав автопром

той що прибув і з-над Рейну

 

плачуть і ясла, й воли

плаче парсуна із воску

ми Жанну д’Арк пропили

і Дульцинею Тобоську

 

і безшелесні мов тінь

линуть мостом «мерседеси»

 

тільки фіранку відкинь –

Київ у пошуках меси

 

скільки героїв нікчем

люду пишучого скільки

 

епос про Матір з мечем

а не приймуть і до спілки

 

***

цвіте терен цвіте терен

під ногою тане серен

і віщує серенчу

 

серен серен серед насту

наступив на лижу щастю

але я про це мовчу

не в якомусь Буковелі

просто зорі зняв зі стелі

та й подався у вертеп

 

і подався без нічлігу

 

квітне терен серед снігу

небо чорне

ніби склеп

і край римської дороги

що веде на акведук

млосний погляд

млистий стогін

у кільці щасливих рук

 

а під нами срібний серен

і коли ся ми поберем

де кілечко золоте?

 

а під снігом сивий терен

ще не скоро зацвіте

 2012

 

СУХИЙ ФОНТАН

Задув суховій на Сухому Фонтані,

Немов у Фонтенбло, де нас не було.

Герої галантних століть полум’яні,

Епоха вітрами цілує на зло.

В цеглянім костелі доправилась меса,

І дзвін православний гуде крізь туман.

І збили до крові трамваї колеса,

Стираються гальма, а це не фонтан.

І я у планиду вдивляюсь і гасну,

Немовби на вітрі згасає свіча.

Ця вулиця й нині зоветься — Терасна,

Сухого Фонтану суха каланча.

Сюди я заходив до друга-музики.

Забутого ВІА «Орбіта» тут чар.

Убили музику. А ми й не відвикли

Від музики віку – електрогітар.

Щасливі з мелодій старого яхт-клубу,

Відкинули роки, немов їх нема.

Сухого Фонтану омріяну згубу

Собі перебрала холодна зима.

Іще нас не скоро в яхт-клубі не стане

І звістку про це понесе Інтернет.

І ти ще поллєшся, Сухий мій Фонтане,

Фонтане зі спогадів, сліз і монет.

І профіль зійде – я монети збираю

Із профілем юних, прекрасних богинь.

Спинись на Сухому Фонтані, трамваю!

Любове, кохання, мене не покинь!

 

ЛІТЕРАТУРНИЙ СКВЕР

злото мідних труб

мореманський «краб»

і садив я дуб

і садив я граб

од імення вдів

і сирітських нас

а було ходив

тут колись баркас

і матроський кльош

і музичний туш

і вганяв у дрож

гомін рідних душ

біль сердечних ран

і любов-свіча

дихав океан

в мене з-за плеча

тихо плакав альт

тополиний пил

скільки – під асфальт –

дорогих могил

закатав же тать

боляче усім

і жили нуль п’ять

і жили нуль сім

а тепер тепер –

музика й вино

мов старий тапер

кличе у кіно

в сяйві мідних труб

я і пан і раб

ще устане дуб

і повстане граб

поетичний сквер

тут шумить етер

а старий тапер

між химер тепер

а старе кіно –

музика й вино

***

на екрані – молоді обличчя

кольорові лики й чорно-білі

милі а яке тепер сторіччя

в гонорі великого наріччя

мова язики та суахілі

 

під високим Знаком Зодіака

музика сонорного акорду

Гамлетівська поза Пастернака

а яка пегасівська собака

била ще Єсеніна у морду

Мандельштама камені пригаслі

зорями горять у небі вранці

може справа зовсім не в Пегасі

ми – кентаври

ми – крилаті бранці

в основному ми в чужому часі

 

я стою із морем наодинці

ольвіополітом біля Понту

де евксинські афро-українці

гайдамачать про Івана Ґонту

біля моря кадри чорно-білі

крутить Аполлон в рапідній зйомці

прочитаю вірш на суахілі

афро-українській Незнайомці

 

скаче кінь у Південь-коне-центрі

зафільмує все це оператор

сяє злотом Геліос на церкві

Кінна Річка і з буксиром катер

тягне хмару на далекий берег

і встають із хвиль осетр і шерех

і біжить до моря мила жінка

руськомовна афро-українка

 

***

у Києві живеш і ділиш лаври

а тут і Дон-Кіхоти й Мінотаври

і таври й кіммерійці ще й кентаври

і павутинка сонячна бринить

і ниті золоті такі принадні

Тезею ти приносиш Аріадні

і Геліос несе по небу нить

 

Це хто прибув сюди з джаз-бенду Пинті

аби померти в чорнім лабіринті

в пекучім передзаході життя

 

аби професор написав есею

хохли ви Дон-Кіхоте vs Тесею

в іконах вікон – мати і дитя

Марію Аріадну та Марусю

ви поєднали Київською Руссю

од часу Рюриковичів до днесь

і час іде і треба бронзовіти

отам де плачуть Кроносові діти

і Геліос осяяв дно небес

 

не відборолись в дні своїх етерій

гідальго мій у час п’ятьох імперій

Еллада повертається до нас

і все ж немарно скачуть люди-коні

а Санчо Панса ув офшорній зоні

із українським пашпортом в цей час

 

шукайте Дон-Кіхоте і Тезею

у полі – Аріадну й Дульцинею

бо вже над нами Геліос завис

о да святяться море і лимани

коли надходять рицарські романи

і палку перетворено на спис

 

ПІДГІРЦІ

на дерев’яному ослоні

в Зубанича в селі Підгірці

вели ми бесіди безсонні

про музику при першій зірці

були Наталка і Марія

маленькі Кілька і Богданчик

і вранці трудотерапія

а не шашлик і не стаканчик

скакали коні дерев’яні

ще до чорнобильської ери

а ми від молодості п’яні

мов на банкеті в час холери

часи залізної завіси

літературної богеми

де Прометеї та Зевеси

підпільний час підпільні теми

козацький марш

козацька віра

карпатські олені й ведмеді

а це була попівська фіра

Підгірська вілла ґазди Феді

У храм чужий чужої віри

де пахло сіно з оборогу

убитий панотець із фіри

ішов босоніж на дорогу

Нечуй-Левицький попідтинню

на пасіці Миколи Джері

тепер і ми вже стали тінню

кирилицею на папері

Підгірці

вулиця Садова

де біла хмара у тумані

чия звучить там нині мова

згоріли й коні дерев’яні

уже не ті сьогодні мрії

Наталки Ганни та Марії

зірок нема – космічні діри

чужий маєток замість сбіри

все проскакали роки п’яні

за чверть століття все змінилось

і плаче Федорова пані

на Бесарабці із-під милиць

пропала Федорова дача

і десь Наталка та Марія

пропила братія ледача

Країну Трудотерапія

і де та кава в переході

до збайдужілого Майдану

усе що наше – те не в моді

і все чуже куди не гляну

землі й небес було нам мало

усе було і все пропало

Звізда Полин при першій зірці

і я стою в селі Підгірці

 

АВТОПОРТРЕТ У ПЕЙЗАЖІ

Михайлові Озерному

І

Малює час картину на мольберті –

Убитий зубр забризкав кров’ю нас.

Усе так є з народження до смерті –

Художник і безсмертний Хронос-час.

 

І червінь крові,  й
поле біле-біле,

Зелена кров столітніх цих дубів,

Земля, яку ти змалку полюбив,

Архистратигу,  метре
Михаїле!

 

Пребуде, від Путивля до Карпат,

Озерного Михайла стольний град,

Солом’яні хатки й палати княжі.

 

І стежечка мала за горизонт.

І Миколаїв. І Евксинський Понт

У цьому геніальному пейзажі.

 

II

Мир праху цьому спогаду, коли

Збивають нас шалені іномарки.

І плачуть теракотові воли,

І мруть воли чумацькі біля арки,

 

Де глек трипільський і гончарний круг.

І в гори йдуть забутих предків тіні.

І в надвечірнім сонця мерехтінні

Мене згадає незрадливий друг.

 

Немов архистратигу, 
вам дано

Любов і геній, золоте вино

Прощальної таємної вечері.

Хай вам Господь дарує сто і п’ять,

І той пейзаж,  де тріє
тих розп’ять,

Які зійшли на полотні й папері.

 

АКАПЕЛА

Не вистачає голосу для пісні,

А сліз не вистачає для плачу…

 

Холодні зорі, темні й лиховісні.

Я тут за сфінкса правлю, і мовчу.

 

А ти ідеш, і в єрихонськім горні

Уздриш падіння старовинних дач.

 

Минуло літо. Літа відзіґорні

На колісниці злинули навскач.

 

А мідні істукани у зажурі

Усе шукають скіфського письма…

 

А в компі – вічний пам’ятник цензурі:

Відомий сайт, мов німота сама.

 

Немає лиж поїхати в Карпати,

Нема грошей у Спілки-

 

хто подасть?

 

Немає від Азарова лопати,

Щоб закопати і себе, 
і власть…

 

м. Миколаїв

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!