“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024
* * *
Я прокинувся і любив тебе
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
шкода що тут немає рими
що ця любов неримована
ритм лише скрипом і шепотом
розміром втомлених речень
вітер повиснув на стінці
ніч захована під ліжком
день застелений рушниками
я їхав до роботи і любив тебе
притулявся до дверей
де написано не притулятися
але не написано не любити
схоже це кінцева станція
далі чорний тунель у якому
переказують теж є світло
але це інша історія
я мив посуд і любив тебе
великі і маленькі ложечки
білі порцелянові ніжності
тимчасово нашої кухні
я стояв у черзі маркету
касирка була осіння
і подумав у небесній черзі
несподівано став першим
я блукав парком і любив тебе
дивився, як птахи видзьобують
намистинки спогадів
ще не сплачено за листопад
усюди знижки на золото
крапки дощу, як крапки
наших – не наших книжок
я тримав за руку кав’ярню
але знав, що тримаю тебе
що ці африканські зернятка
наші приручені звірі
я навчився нічого не вміти
лікувати невиліковне
очікувати неочікуване
вночі лежати і бачити
як стелею блукає доля
я засинав і любив тебе
* * *
Липневе повітря густе й вишневе
Кров солена, як сир Дорблю
Коли вдихаєш – думаєш never
Коли видихаєш – кажеш люблю
Повітря пахне грозою, ядухою
А ще пігулкою еуфіліну
Повітря хоче, щоб ми його слухали
А ще кохалися без упину
Повітря пахне нічними хрипами
Старою астмою у підвіконні
Куди з тобою – за руки – виплили
Тут нічим дихати крім безсоння
На губах твоїх печать із воску
А повітря кругле – ти так хотіла
Тому, кохана – це щось із Босха
Душа без тіла. Душа безтіла
І ми йдемо по кисневій смузі
Сам Бог вдуває його в легені
Він додається в невидимі друзі
Втім вивертає наші кишені
Дихання в такт переважне право
А повітря м’яке – ти так вважала
В кожному дзеркалі його заграва
В кожній кімнаті його скрижалі
Дірява шаль зіркам на плечі
З вікна у всесвіт біжить бегонія
В повітрі вмирають думки і речі
І біліє лист Святого Антонія
Вітру і липня поштовий сервер
Це наш в блакиті безладний блюз
Коли вдихаєш – думаєш never
Коли видихаєш – кажеш люблю
* * *
я закохана в червень і зламана гілка печалі
що гойдається в Божому оці, у прірві блакиті
та, що з губ починає, щоб рухатись далі і далі
там, де стегна з червоного золота зшиті
хай на цім полотні ніколи не згусне олія
ніч стікає світанком і нам пофарбує коліна
чорний всесвіт в трикутнику ранку рясніє
крапля сонця на келиху денці безвинна
нагота, що захриплому ритму пасує
і настирність і пружність щасливого пензля
нам лежати у літі, яке проминається всує
на роздягнуті мрії тягнути хмарини старезні
смак зірок, що наповнені соком бажання
на прим’ятій траві зеленіє знеможена сукня
а на щоглі розп’яття, яке підіймається зрання
в чорнозем розтікається тріснута путня
тільки дотик – і вже прокидатись у липні
зріють яблука, щойно зачаті у лоні
пломеніє мовчання крізь шелест і схлипи
а життя оберегом сховалося в наші долоні
* * *
з тобою йти до кінця
до іржавого денця
поки не закінчиться
ця
каденція
стиглими абрикосами
повітрям без імені
ногами вже босими
губами вже синіми
відколи не стане неба
відколи не стане тіла
любити тебе
без тебе
стане мені несила
слухати вдих і видих
перегортати ніч
поки у наших книгах
літери навсібіч
наче блукач непрошений
згорблений вірша німб
спи на моїй горошині
куштуй вино із рим
з тобою йти до кінця
перший – останній раз
до чорного олівця
що перекреслить нас
крізь віку дірявий кут
межі усіх новин
тобою набутись тут
Амінь
* * *
Наче рана, чорніє дерево
Сонце кров’ю стікає скрізь
Бані дві, як молитви стерео
Неба обширом прес-реліз
Ребра дощок вітрам оголені
Кіновар підточила ржа
Ім’я Бога у кожнім промені
Смак любові і блиск ножа
По коліна в дощі і безвіку
В листопаді чуток глухих
Ти римуєш стару істерику
Відпускаєш, як листя – гріх
І між нами немає відстані
Тільки тіл золотавий плеск
Маски зірвані, звістки вислані
Крижма послана до небес
Півжиття чи півсвіту втратили
Іменам загубили лік
Необачні твої старателі
Певно Бог до таких і звик
* * *
тобі затишно в жінці
мені – в чоловіку
я прижився в красивому тілі
засинаю, як літо
згорнувшись на сонячній шкірі
ранок пахне коханням
він гортає коліна і лікті
друкує кострубаті хмарини
навантажені часом і сріблом
у поступливих дюнах
спочив заблукалий цілунок
прокидайся,
сьогоднішня сукня від липня
напомаджені губи світанком
а ніч – чоловічим насінням
мені затишно бути на вежі
тобі у отворі чорного неба
поки по ключицях повзе
вітерець напрасований Богом
ми зі спільною астмою
лежимо у солодкій ядусі
тут нікого, хіба що дві тіні
терези колихає спокуса і втома
треба встати,
бо негодована рима
мільйони років
від нашої спільної кави
* * *
я вхожу в тебе як злива
вступає до передмістя
звита із звивин, зви
та – ноги – холодне листя
я вхожу в тебе як гнітом
раптом злітає пломінь
на мапі зеленій літом
руки – холодний спомин
обійми – твої обійстя
спалена – спала? – Ні
я сонця жагучим вістрям
проколюю наскрізь сни
я вхожу в тебе потоком
зливатись як ріки де нам?
вчився бути жорстоким
залишився ненавченим
в кімнатці замісто речень
слів затертих до міді
я вхожу в тебе – ці речі
мистецтвом назвав Овідій
твій голос мене здіймає
втомлений і щасливий
на грішній землі безкраїй
зливи, щоденні зливи…
* * *
Я з тобою
до геометрії стін
до безсніжної ночі
я твій вигін
квадрат простирадла і почет
я свідок пробуджень і снів
це мій
на тарелі запізнений ранок
перев’язка із зідраних
з вікон фіранок
я з тобою
чутливі до дотику гамми
впізнавати і
грати одними губами
я бариста,
знавець
на поєднанні крові і кави
я з тобою
на осуд
а втім до химерної слави
я з тобою
спускатися мінусом ртуті
відкоркованих слів
наливати у келихи лютий
я з тобою
ловити торкання в повітрі
і сузір’я розтерті
як мак у макітрі
я з тобою
в країну живих або мертвих
що тече в нас –
забава, покора чи неслух
чи вино, що бродило
у юності вірша?
ти моя –
кожну мить обіймаючи
інша…
* * *
Сумнівні рими
Як зимні соплі
Дивись між ними
Берези топлес
І без метафор
Забутий, збутий
Весна, як стафорд
Порвала лютий
Рядків дірявих
На латці латка
Лукаві з кави
Мої звірятка
Злітає простір
На губ болідах
Я буду просто
Твій вдих
І видих
Я стану радо
Крізь вікон більма
Твої, як стадо
Пасти обійми
* * *
Ти вмієш низати слова на нитки
Ти вмієш бачити про себе сни
Відкриваєш шухляду,
І,
нізвідки
Збираєш приголосні і голосні
Вичерпуєш літери з міцної кави
Розводиш звуки, як фарбу пензлем
Сидиш у мушлі поодаль слави
А може просто –
до Бога в черзі
Замішуєш вірші в небеснім тісті
Розсипаєш сіль із небесної рани
І ставиш крапку на тому місці
Де мав зазвичай початись ранок
Вібрує ритм на твоїх підборах
Родзинки рими в опуклім роті
Ти завше ходиш по чиїхось зорях
А я навпроти.
А я навпроти.
* * *
Квітнуть вишні. Стоять у фаті наречені.
Немає хрущів, що плекали Шевченко й Антонич
Дні утікають вишневою кров’ю
Нам не бракує любові, бракує набоїв
Бог чи втомився, чи передумав тримати
Простріляне небо над розхристаним полем
Наша сила колишня тікає в безсоння
Розпорошена, наче пісок із Сахари
Рими перебродили і стали верлібром
Папір вицвів до кольору ночі
Розриває легені не куля, а кашель
Я у сні повертаюсь і бачу дорогу
Пелюстками яка давно посивіла
Ми удвох і наче уперше знайомі
І між нами все та ж хвилювання ядуха
І все те ж відчуття незнайомого тіла
Ми годуємо досі кохання з долоні
Перша кава нам губи спікає і досі
А на гущі донині чаклує ворожка
Наша перша кімната мандрує за нами
Де на обрусі досі надщерблене сонце
І нікому із нас одному не вдалося
Приручити, узяти в заложники спрагу
Як прочитану книгу, згорнути самотність
І пустити кружальцем весняного диму
Квітнуть вишні. Стоять у фаті наречені.
* * *
Я не знав, що сльози з каменю
Що листя покликане вітром до паті
Що півжиття тому, ти була мені
Тільки іменем, якого не переспівати
Я не знав, що зірки прорізуються, як зуби
В пащі Великого вибуху
А життя вимірюється словом «любий»
Між вдихом і видихом
Що птахів підносять до неба
Не крила, а руки Господні
Що будь-які сходи ведуть до тебе
А на берег з любові робляться сходні
А шлях витікає як кров із вени
А смерть – чи дві, чи три крапки
Що є час прощатись і піти зі сцени
Залишив у книгах лише закладки
Що можна отримати довічний строк
За крадіжку місяця на сусідськім дереві
Що слова розсипаються, як пісок
Що світ пливе – Іона в китовім череві
Я не знав, що на серця гойдалці
Ніяк не може заснути малятко
А за нього заснуть годині, а дні ці
На одязі осені – жовтогаряча латка
Я не знав, що у тому вимірі
Де тебе немає – немає змісту
Що в кімнаті, де речі вимерли
Сонце розп’яте на підлозі чистій
Що мої слова – fuck it! – фахові
На зворотньому боці пласкі і грубі
Бо на денці днів є лише метафори
А життя вимірюється словом «любий»
Я не знав…
* * *
Якщо згадати усіх жінок, з якими я
Плутав ранковий сніг із сіллю
Були мені ті любові, як алхімія
А ця підкорилася божевіллю
Хворий, що видужав, але хворий
На зламаному дощем хребту ночі
Кличу покоївку протерти зорі
Місяць стуляє губи, а вони жіночі
Якщо згадати усіх, що вже не ті
Хто пакує валізи, ковтає вісті
Краще танцюй на моїм животі
Цілуй мене, як старі комуністи
Якщо згадати жінок з якими бачив я
Янголів, а також, здається, демонів
8½, як у Фелліні побачень
Де вони?
Лічив отвори черепа – forāmina,
на віру з
Надією відшукати наріжного каменя
Кохання дозріло, як в клітці вірус
Пора мені
* * *
Мене в тобі все влаштовує. Навіть серпень
Завари мені щось міцніше за каву – лютий
Хворі слова на риму, наголос їх нестерпний
А місто пливе над вікнами, як многокутник
Завадити немає чим самозреченню літа
Світанки його кружляють гарячою віссю
Повітря чуже в легенях, кров моя перекрита
Кожна лежача жінка схожа на цифру 8
Амури в серпні торгують осінніми стрілами
А Богу показують колчани порожні
Ночі танцюють із зорями несміливими
Літо чаклує мапами подорожніми
В чорне провалля днів ніч простягнула губи
Дерева ідуть до озера топитись у сині
Мене в тобі все влаштовує. Навіть згуби
У чорній кавовій гущі побач мені сина
Поїзд цього літа зупинений без потреби
Проколотий м’яч місяця видно з його вікна
Завари мені щось міцніше за каву – небо
Розріж нам обом вени
лезом богемського скла
* * *
Я думав, воно зелене – трава, що тече повз волосся.
Або сине – дим цигарки над блакитними вежами снів.
Або помаранчеве, наче самотній апельсин під новорічним ліжком.
Чи жовте, як щерблене кружальце сонця на заводській стіні.
Чи біле – новонароджена липнева хмарка…
Червоне дерево кохання – колір, привласнений революціями та закляттями.
Його кровоносними судинами рухаються закохані еритроцити.
Там, звідкіля ми йдемо, завжди чимало крові.
Прокушені шаленством вуста, смужка ініціації, уродини з плацентою-соняшником.
Жоден розтин, навіть буденності, не чиниться без крові.
Червоне дерево кохання щовечір полите заходом, щоранку – світанком.
Воно росте під зорями-краплями крові колишнього теслі.
А може і його Батька, зрошеними при створенні світу.
Росте повільно – усе життя, скільки б його не було.
Стоїть по коліна в чорноземі, що поглинув тисячі любовних історій.
А навзаєм розвішує коралями віти.
На гілках сердечка цілунків, весільні дукати та пацьорки, малинові дзвіночки щастя.
Поки тече кров, стоїмо під його кроною і заграва струмениться у наших зіницях.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.