***
Ти знаєш, я перестану бути поетом.
Я кидатимусь до будь-якої роботи,
Шкрябатиму лозунги-напрямки
На кожній платформі, не закриваючи
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
матюки лякливими зірочками;
Писатиму уривчасті “як ти?” друзям
На кожному березі. Полишу родичів,
Які забули свободу, нас – і самих себе.
Я перестану гаяти час на рими.
Коли думатиму про наших воїнів,
Які втримали Київ, Харків, і Суми,
І кожне місто нашої Батьківщини;
Про лікарів, волонтерів, і громадян,
Що стояли чергами до тероборони,
Про політиків і Президента,
Які бились у перших шеренгах,
Я просто скажу їм: “Дякую!”.
Хай увесь цей залюднений світ,
Що виходив на мітинги і зволікав
Робити щось більше, дивується з того,
Як нас навчили любити свободу,
Свої квартири дитинства й міста,
У яких ще не були, але до яких
Простягнули нитки дружби і єдності –
І як нас навчили боротись за них.
Ми переможемо. В цьому немає сумніву.
Ми вийдем на вулиці нашої України,
Однією усмішкою зустрінемо небо,
Одними обіймами – кожного із героїв,
Одними слізьми – кожну втрату.
Тоді я, певно, вперше в житті помолюсь –
Про теплу і ніжну, як светр моєї бабусі,
Тінь “Мрії” у хмарах. Лише зрозумівши,
Що ми це зробили, що кожний зробив усе
Необхідне, я нарешті поверну собі
відкинуті ритми і рими
І знову стану поетом.
01.03.2022
НАШІ ДІТИ
Наші діти розлюблять свист фейєрверків,
звикнуться з тишею міста вночі.
Знатимуть кожний вигин фундаменту бомбосховища.
Навчаться плести захисні сітки (І
проситимуть мам залишитись “ще на дві стрічки”).
Вчитимуть шкільні вірші в мерехтінні підвалів.
Ітимуть, не повисаючи на руках матерів, до кордону.
Бажатимуть мирного дня з-за кордону вебкамер.
Наші діти виростуть, ставши до того дорослими.
Увійдуть в життя спокійні, стримані, й, може, усміхнені.
З гордістю за свою причетність
Носитимуть синє з жовтим –
І вкладатимуть в них значно глибші сенси,
Ніж ми колись.
Вони принесуть із собою власні історії,
Як футбольний м’яч у тривожній валізці.
І, звичайно, в них буде що розповісти своїм дітям,
Як настане час.
Коли знов загудуть туристичні вулиці,
Повернуться в телеефір затяжні серіали,
І ми зможемо говорити про найбуденніші речі
Без почуття провини.
Коли в нас з’являться приводи
для спілкування і дружби поза війною.
Війну будуть згадувати пізніми вечорами
при напівувімкненім світлі
(Так, принаймні, було попереднього разу в моїй родині).
І, чесно, не знаю, яким буде наше місце
В історіях наших дітей, –
В дорослих, заледве доросліших.
Я сподіваюсь лише на можливість цих вечорів.
На реальність цих днів.
На те повоєнне, усміхнене світлами фейєрверків майбутнє,
Яке ми обіцяємо їм.
А, разом з тим, і самим собі.
РЕАЛЬНІСТЬ
Реальність розлуки – це товщина скла у вікні плацкартного потягу,
Що розділяє руки.
Це запрошення увійти у розбиті шибки весняному протягу.
Монітор ноутбука,
З якого вже неможливо стерти
відбитки долонь.
Реальність чекання – це відстань дзвінків на розряджені телефони.
І шлях до екранів.
Трикратне відлуння вибухів, що в бомбосховищах тоне.
(“Чи витрима камінь?”)
Полишання міст, безкінечність доріг. І в нагрудних кишенях – звук.
Реальність війни – це їдкий дим, голосіння сирен.
І розпростерте знамено
Над половиною світу.
Тепер вже ніхто не переплутає наші ймення.
Не забуде, чиї ми діти.
Реальність страшніше за все, що могло наснитись.
Але в нас є ми. Є наша країна. Весна і вітер.
Віра у перемогу (посмішка в очі ворогу і тиха подяка за кожний ранок).
Надія повернень (відстань, яку перестрибують з передостанньої сходинки на перон).
І любов. Звичайна собі любов, яка переписує реальність.
МАРС
Стали родючі поля його полем бою.
Він перший на ньому впав непомітним ранком
І, помираючи, все дивився у небо,
Тягнувся до нього цвітом червоним болю.
Онук його прострілив піджака собі маком
І довго дивився в ту ж висоту, далебі…
Бо можна подумки йти крізь скорботу літа,
Зжовклого, заплутаного в зенітних тенетах,
В газових хмарах, у товщі крові та бруду.
Можна зайти босоніж у попіл століття,
В понівечені руїни старої планети.
Але не забути. Тільки би — не забути.
Бо мої очі, що здійнялись до сузір’їв,
Ті ж самі, як у піхотинця з окопів Сомми,
Чи як в артилериста з Дніпрової кручі.
Радше мої не позбавлені й досі віри
Зійти у небо — або просто зайти додому.
Спираючись на останнє земне поруччя,
Я знову стаю із ними єдиним цілим:
Я обираю війну — чи безкінечний Всесвіт,
Повний страждання — і невимовно прекрасний.
Я – і зі мною людство — завжди на прицілі,
Під страхом утрати самого людського сенсу
У світлі колоній Марса — й у тіні Марса.
ПТАХИ
Говори, що ми не належимо більше світу,
Але навіть птахи навчилися вити гнізда.
І я хочу лишатись там, де немає вітру,
Куди не дотягнеться небо, пухке і грізне.
Я дивитись інколи хочу в оце безмежжя
З засипаних світлом вулиць, з блакитних вікон.
Говори про війну і зраджену обережність.
Я хочу вернутись. І більше прожити віку,
Ніж метелики літа, що ловлять подихи свічки.
Людські маяки вивершують біль розлуки.
Птахи відлітають у вирій. І шлях цей — вічний.
Насправді ж вони так хочуть до неї в руки.
ПІСЛЯ ПОДОРОЖІ
Чорнильним подихом на чистому листі
Свого життя лишаю половину.
Минає осінь – ароматом винним.
Останній день. Злітає тиха заметіль
На моїх друзів з незнайомих ще світів…
І розумію: в тім нема провини,
Що я пройшов усі дороги й війни,
Щоб вас від серця до історій пронести.
Світанок скоро. Близ домашнього вогню
Задумливий, у спогади зринаю.
Сніжинки попелу в зіницях не змигнуть,
Пісень відлуння досі душу крає.
Життя лишилось там, за східним краєм,
І, як усе почати знову, не збагну.