Анна Маліцька. «…Тоді я, певно, вперше в житті помолюсь»

246

***

Ти знаєш, я перестану бути поетом.

Я кидатимусь до будь-якої роботи,

Шкрябатиму лозунги-напрямки

На кожній платформі, не закриваючи

матюки лякливими зірочками;

Писатиму уривчасті “як ти?” друзям

На кожному березі. Полишу родичів,

Які забули свободу, нас – і самих себе.

 

Я перестану гаяти час на рими.

Коли думатиму про наших воїнів,

Які втримали Київ, Харків, і Суми,

І кожне місто нашої Батьківщини;

Про лікарів, волонтерів, і громадян,

Що стояли чергами до тероборони,

Про політиків і Президента,

Які бились у перших шеренгах,

 

Я просто скажу їм: “Дякую!”.

Хай увесь цей залюднений світ,

Що виходив на мітинги і зволікав

Робити щось більше, дивується з того,

Як нас навчили любити свободу,

Свої квартири дитинства й міста,

У яких ще не були, але до яких

Простягнули нитки дружби і єдності –

І як нас навчили боротись за них.

 

Ми переможемо. В цьому немає сумніву.

Ми вийдем на вулиці нашої України,

Однією усмішкою зустрінемо небо,

Одними обіймами – кожного із героїв,

Одними слізьми – кожну втрату.

Тоді я, певно, вперше в житті помолюсь –

Про теплу і ніжну, як светр моєї бабусі,

Тінь “Мрії” у хмарах. Лише зрозумівши,

Що ми це зробили, що кожний зробив усе

Необхідне, я нарешті поверну собі

відкинуті ритми і рими

І знову стану поетом.

 

01.03.2022

 

 

 

 

 

 

 

НАШІ ДІТИ

 

Наші діти розлюблять свист фейєрверків,

звикнуться з тишею міста вночі.

Знатимуть кожний вигин фундаменту бомбосховища.

Навчаться плести захисні сітки (І

проситимуть мам залишитись “ще на дві стрічки”).

Вчитимуть шкільні вірші в мерехтінні підвалів.

Ітимуть, не повисаючи на руках матерів, до кордону.

Бажатимуть мирного дня з-за кордону вебкамер.

 

Наші діти виростуть, ставши до того дорослими.

Увійдуть в життя спокійні, стримані, й, може, усміхнені.

З гордістю за свою причетність

Носитимуть синє з жовтим –

І вкладатимуть в них значно глибші сенси,

Ніж ми колись.

 

Вони принесуть із собою власні історії,

Як футбольний м’яч у тривожній валізці.

І, звичайно, в них буде що розповісти своїм дітям,

Як настане час.

Коли знов загудуть туристичні вулиці,

Повернуться в телеефір затяжні серіали,

І ми зможемо говорити про найбуденніші речі

Без почуття провини.

Коли в нас з’являться приводи

для спілкування і дружби поза війною.

 

Війну будуть згадувати пізніми вечорами

при напівувімкненім світлі

(Так, принаймні, було попереднього разу в моїй родині).

І, чесно, не знаю, яким буде наше місце

В історіях наших дітей, –

В дорослих, заледве доросліших.

Я сподіваюсь лише на можливість цих вечорів.

На реальність цих днів.

На те повоєнне, усміхнене світлами фейєрверків майбутнє,

Яке ми обіцяємо їм.

А, разом з тим, і самим собі.

 

 

 

 

 

РЕАЛЬНІСТЬ

 

Реальність розлуки – це товщина скла у вікні плацкартного потягу,

Що розділяє руки.

Це запрошення увійти у розбиті шибки весняному протягу.

Монітор ноутбука,

З якого вже неможливо стерти

відбитки долонь.

 

Реальність чекання – це відстань дзвінків на розряджені телефони.

І шлях до екранів.

Трикратне відлуння вибухів, що в бомбосховищах тоне.

(“Чи витрима камінь?”)

Полишання міст, безкінечність доріг. І в нагрудних кишенях – звук.

 

Реальність війни – це їдкий дим, голосіння сирен.

І розпростерте знамено

Над половиною світу.

Тепер вже ніхто не переплутає наші ймення.

Не забуде, чиї ми діти.

 

Реальність страшніше за все, що могло наснитись.

Але в нас є ми. Є наша країна. Весна і вітер.

Віра у перемогу (посмішка в очі ворогу і тиха подяка за кожний ранок).

Надія повернень (відстань, яку перестрибують з передостанньої сходинки на перон).

І любов. Звичайна собі любов, яка переписує реальність.

 

 

 

 

МАРС

 

Стали родючі поля його полем бою.

Він перший на ньому впав непомітним ранком

І, помираючи, все дивився у небо,

Тягнувся до нього цвітом червоним болю.

Онук його прострілив піджака собі маком

І довго дивився в ту ж висоту, далебі…

 

Бо можна подумки йти крізь скорботу літа,

Зжовклого, заплутаного в зенітних тенетах,

В газових хмарах, у товщі крові та бруду.

Можна зайти босоніж у попіл століття,

В понівечені руїни старої планети.

Але не забути. Тільки би — не забути.

 

Бо мої очі, що здійнялись до сузір’їв,

Ті ж самі, як у піхотинця з окопів Сомми,

Чи як в артилериста з Дніпрової кручі.

Радше мої не позбавлені й досі віри

Зійти у небо — або просто зайти додому.

Спираючись на останнє земне поруччя,

 

Я знову стаю із ними єдиним цілим:

Я обираю війну — чи безкінечний Всесвіт,

Повний страждання — і невимовно прекрасний.

Я – і зі мною людство — завжди на прицілі,

Під страхом утрати самого людського сенсу

У світлі колоній Марса — й у тіні Марса.

 

 

 

ПТАХИ

 

Говори, що ми не належимо більше світу,

Але навіть птахи навчилися вити гнізда.

І я хочу лишатись там, де немає вітру,

Куди не дотягнеться небо, пухке і грізне.

 

Я дивитись інколи хочу в оце безмежжя

З засипаних світлом вулиць, з блакитних вікон.

Говори про війну і зраджену обережність.

Я хочу вернутись. І більше прожити віку,

 

Ніж метелики літа, що ловлять подихи свічки.

Людські маяки вивершують біль розлуки.

Птахи відлітають у вирій. І шлях цей — вічний.

Насправді ж вони так хочуть до неї в руки.

 

 

 

 

 

ПІСЛЯ ПОДОРОЖІ

 

Чорнильним подихом на чистому листі
Свого життя лишаю половину.
Минає осінь – ароматом винним.
Останній день. Злітає тиха заметіль

На моїх друзів з незнайомих ще світів…
І розумію: в тім нема провини,
Що я пройшов усі дороги й війни,
Щоб вас від серця до історій пронести.

Світанок скоро. Близ домашнього вогню
Задумливий, у спогади зринаю.
Сніжинки попелу в зіницях не змигнуть,

 

Пісень відлуння досі душу крає.
Життя лишилось там, за східним краєм,
І, як усе почати знову, не збагну.

 

 

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!