Анна Кисельова. Наприкінці зими туга та холоднеча…

381

 

Ось: той, хто вдень був лицарем та левом,

під зоряним відвертим, вільним небом

вночі шепоче жалісно: «Аnnem …»

І те «Аnnem» скидається на «Amen»,

крихким камінням тане під ногами

та осідає на щоках дощем.

І серце огорта пекельний щем –

він бачить сни. Та й в снах йому не спиться,

бо там чужа захмарена столиця

над ним стискає вежі громіздкі,

гуде у скронях грізним контрабасом…

Та кожен сон кінця доходить з часом,

зника в безодні вічної ріки –

як, власне, всі земні мандрівники.

Він йде до моря – заспаний та босий.

Солоний вітер сплутує волосся

та відганяє тінь нічних примар.

Він бачить світ – безхитрісний та звичний –

і підставляє променям обличчя.

Він знову лев. Він знову лев та цар,

із боговим чорнилом каламар.

І він воліє бути безтілесним –

не зрадженим, не мертвим, не воскреслим,

не тим, хто відступив чи переміг –

а тим, хто підіймається та рушить,

розчавлюючи давні мшелі мушлі

єдиним дотиком легких прозорих ніг,

і острах перетворює на сміх.

 

***

В Барселоне, на улице Петричол

на исходе щемящего января

близорукий Амур прострелил плечо

человеку, похожему на меня.

Было зябко и псы поджимали хвост,

дождь кропил вчерашнюю «El País» –

и угрюмый ветер упрямо нес

блеклых слов рассыпающийся маис,

масленились лужи в огнях витрин,

рябью шли в умирающем свете дня.

И тревожиться не было бы причин

человеку, похожему на меня –

ничего не взметнулось, не взорвалось,

не взошла из утробы земной трава,

новых звезд над городом не зажглось –

просто тонко всхлипнула тетива…

По ночам, когда в окна стучится Бог,

в Барселоне, на улице Сарденья’

досаждает левый сердечный бок

человеку, похожему на меня.

Ему снится, что в слабом его плече

разгораются вечные фонари –

и внутри закипает виолончель,

эустомы и такки цветут внутри,

альбатрос крылом задевает рожь

на крутом фантастическом вираже…

Человеку, что так на меня похож,

не спастись уже.

 

***

Наприкінці зими туга та холоднеча,

серце саднить від опіків, втоми, шрамів.

Вона йде до нього, здійсняючи першу втечу

зі свого ашраму.

Вона йде до нього, несе надії та витребеньки,

свої болісні дні, свої надбання та втрати,

аби він сказав їй: «Маленька моя. Маленька» –

як дон Румата.

Вона йде до нього, шпортається на кризі,

підбирає поділ, витирає морозні сльози:

як було там, згадай, маленька, як було у книзі –

там все було серйозно.

Вона йде до нього. Дорога довга, з десяток років,

сонце й місяць навколо неї танцюють джигу –

все нормально, маленька, гуд, дораховуй кроки,

бережи інтригу.

Восени наповзають хмари, гнітять судоми,

на опалому листі Всевишній малює смуток –

не барися, маленька, вже трохи, вже майже вдома,

підбивай здобуток.

Наприкінці весни небо стає прозорим,

незабаром зійде суниця, перші опеньки.

В колесо сансари вона не порине знову,

доки не почує «Маленька моя. Маленька».

 

***

Мій Супермен п’є чай з молоком та віскі.

На кожне слово він знає, що відповісти.

Я йому заздрю, бо всі його обеліски

вже гарантовані. Вічність – питання часу.

Тішуся ним, бо таке вже моє кохання.

Він перескочив обожнювання, визнання,

він перескочив всі мрії та сподівання,

він перескочив думки про безсмертя власне.

Мій Супермен – він ніжний, але невтішний,

очі його вологі – неначе вишні.

Він ризикує, та стежить за ним Всевишній,

стримує його байк на нічних хайвеях.

Він ігнорує всі примхи мої дівочі.

Бачить він тільки те, що насправді хоче.

Мій Супермен земний, та легкий напрочуд.

Все, чого прагне він – власна Гіперборея.

Щастя моє – це заплутана дивна мапа

з родимок його, зморшок, синців, подряпин,

з усмішок його – умовні координати,

що залишають час, алкоголь та сльози.

Часом він бачить сни про моє весілля.

Ранок тоді нудотний, немов з похмілля,

він тоді палить, картає своє безсилля

і – намагається думати про серйозне.

 

***

Милий, це знову серпень – мертва й жива вода,

ніби бальзам цілющий – знов не стане на двох.

Серпень-розплющуй-очі, серпень-легка-хода,

серпень-це-ні-не-Лондон-серпень-сміється-Бог,

з-серпня-ніхто-не-йде, в-серпні-не-йдуть-дощі…

Після усіх місяців схибленості та зрад –

впевнено розквітає серпнем в самій душі

ніжність до мудаків, геїв та каченят,

ніжність, як вона є, ніжність, яку простяг

місячний серпня серп – не-засинай-лише…

Тільки ти сам-один ніби в жовтні застряг.

Шейм тобі, милий. Шейм.

 

***

Снова эта пятница на земле,

снова пасмурные ворота.

А ведь только, казалось, вчера я ел

те весенние баккуроты.

В этот раз я воскресну, а может – нет?

Может Он изменил сценарий,

ведь почти две тысячи вязких лет

я стабильно неумираем.

В этот раз Он, возможно, даст выходной

и отпустит меня к Марии –

под последней горькой моей луной

мы опять не договорили.

Но надежды тщетны и цель близка,

замкнут круг, обездвижен профиль.

Каждый год – несменяемый день сурка

на постылой моей Голгофе.

Нет, опять не минует чаша сия –

ощущаю саднящей кожей.

Тем, кого выбирает Он в сыновья,

отпуск более не положен.

Год за годом в моей временной петле

неизменен поток событий.

Оказалось, Любовь донести толпе

можно только кровопролитьем.

Если б кто-то спросил у меня – Джей Си,

отчего же ты так измотан?

Я сказал бы, что Бога в себе нести –

это каторжная работа.

В этом дивном мире, где страх и дым

повседневны и неоплатны,

чтобы быть услышанным и живым,

мне приходится быть распятым.

Закрывая глаза, становясь мертвей

от последней, конечной боли,

вижу снова, как прыгает по траве

безмятежный пасхальный кролик.

 

***

Это ли ты, это ли ты, Талита? –

он говорит во сне.

Дело, слава Богу, идет к весне,

но ни тоска, ни нежность еще не избыта.

Город устал от рвани и сибаритов,

и запреты в нем с каждым выдохом все тесней.

Солнце вплетает тень его в кружева,

перекрестную вязь.

Он такого не видывал отродясь –

все вокруг говорит о том, как она жива.

Город стал, как она, растерян и рыжеват,

и теряет последнее – плача и веселясь.

Он вспоминает, как она прикасалась

к запыленным рамкам,

куколкам, брошенным мячикам и программкам,

как рвалась ее жажда, как цвела ее жалость,

как она тянулась, пенилась, колебалась,

как они дышали друг другу в грудную ямку,

как они оставляли свои имена

на телах друг друга…

Как он был обеспомощен и испуган,

как росла и тлела внутри у него вина…

И как город тогда просвечивался до дна,

проявляя вовне всю боль своего недуга.

Как она смеялась, жгла его изнутри

ледяным магнитом,

как он был ей измотан, но не испытан,

как лопались стекла его нутряных витрин…

Он бормочет во сне: Pater noster. Один. Два. Три.

Забери меня. Пожалуйста, забери.

Слышишь ли ты, это ли ты, Талита?

 

***

Одного разу ми гуртом сиділи.

Лунали сміх та жарти, і розмова –

невимушена, легка та безглузда.

Та хтось, зненацька змінюючи тему,

сказав, до мене раптом обернувшись:

«Я б’юся об заклад, що ти, красуне,

могла б шалену пристрасть розпалити

у будь-якому серці». І тоді

на фразу цю поспішно відгукнувся

знайомий мій. Сказав: «Я маю друга.

до його серця шлях давно закритий,

він, дурень, у жінках розчарувався,

як і в житті, між іншим, – взагалі.

Не зменшуючи всіх твоїх достоїнств,

кажу: я ставлю все, що ти захочеш,

на те, що ані ти, ані хтось інший

його душі до себе привернути

не зможе. Я напевно знаю це».

Це було смішно. Смішно та абсурдно.

Я, сміючись, сказала: «Ти даремно

не кидай слів на вітер. Свідки є –

укладемо парі. Якщо програю,

отримаєш від мене подарунок,

такий, що і не мріяв!»

Це був жарт,

безмисний жарт, дурний та недотепний,

але ж – це жарт…

Тож, ми зустрілись. Він якийсь нервовий,

засмучений, блідий був. Все дивився,

говорив мало, наче щось душило

його слова – якийсь таємний біль.

Я потайки за ним спостерігала,

і бачила безодню, темну прірву,

зі дна якої часом підіймались

дитяча посмішка і лагідні слова…

А потім… ми на гойдалках сиділи

та гру вели – дитячу, дурнувату,

і раптом я сказала: «Я кохаю».

Сказала я, чи щось в мені сказало –

велике щось, що билося невпинно

під самим горлом, увесь час, від того,

як вперше ми зустрілися… І все.

На ті слова, безхитрісні та щирі

лише іржавим скрипом відгукнулась

старенька гойдалка, та горобець облізлий

цвірінькнув щось дзвінке. А він – мовчав.

Тож я програла.

І на стіні лишився фотознімок –

його розмитий профіль, край вікна,

а за вікном – ліхтар, що був розбитий,

до того ще, як я там оселилась –

давно. Давно.

 

***

Така вже зійшла зима – неземна та тоскна.

І снігу вже, наче, вдосталь, та й туги вдосталь –

трохи серцевих драм, сезонних загострень,

трохи печених яблук тобі до посту,

трохи печених снів до твого безсоння.

Небо у грудні важке – гомонять атланти,

рік підбиває підсумки, провалені варіанти –

знівечені стосунки, занедбані фоліанти,

безліч мерців, не розпізнаних у талантах,

жадане, та не вимучене осоння.

Рік добігає фінішу. Серце мукає, як теля.

Не кажи, за що мені, Господи, натякни хоч –

чого задля?

 

***

Він для неї складав історії –

нісенітні, але принадливі,

підбирав тонкі алегорії

запопадливо.

Він брехав їй про світ без відчаю,

про кохання в чистому вигляді.

Він брехав їй – уміло й ввічливо,

винахідливо.

Ні про що не питав. Наспівував.

Заглядавсь на глибокі вирізи.

Добирав ретельно й прискіпливо

вирази.

Хизувався своєю вправністю,

козирився своєю влучністю.

Він брехав їй про світ без заздрості

недокучливо.

Жартував, що крижина сунула,

що нагода – в правиці бога.

А вона кивала. І думала

не про нього.

 

***

В неї болить, вона плаче, гризе жорстке –

нащо Ти так зі мною, Ти ж милосерд.

Нащо Ти мене лишаєш напризволяще,

нащо Ти потребуєш вагомих жертв?

Нащо Ти так зі мною, чи я брудна

пилом із інших, тяжких та кривавих днів?

Чи я не вдосконалилась, не впила

біль від усіх руйнованих міст та слів?

Чи я Тобі не дитина, а так, зола,

порохно, негідь, сором, гірке драння,

чи я до того нездібна та непутяща,

що я для Тебе не краща за чортеня?

В неї болить, вона стогне, тремтить в імлі,

вона плаче: Ти чуєш мене чи ні?..

Він, як завше, мовчить, але думає: Я тримаю тебе в руці.

Це не кінець. Але все врівноважиться –

згодом.

Наприкінці.

 

***

Так лежать вони – ніби стислі в чиїйсь руці,

проростають один у одного своїм віттям.

І та рідина, що пульсує у згині ліктя,

забарвлюється сріблястим наприкінці.

Це – ніщо. Це просто ніч віддає борги

нескінченних днів усамітненості та втоми.

Це – щоб з нею він спав спокійно, неначе вдома,

де торкання не мають вартості та ваги.

Це нічого від «не соромся», «не відступи»,

ані ковтка червоного напівсухого.

Це просто хвилини з зап’ястка його вогкого

падають їй до вуха – «не-спи-не-спи».

Це – просто він лежить, як зморений лев,

переповнені ніжним струмом його долоні.

Це – ніщо. Це просто небо на його скроні

опускається по верхівках нічних дерев.

Це – ніщо. Це не любов і не маяття.

Це не – «Бачив таку красу?»

Це просто так. Просто-так-вона-закохалась.

Таке відбувається час від часу.

Таке вже її життя.

Такі в ньому привиди.

І не дочекається він жодного каяття

З цього приводу.

 

***

Он, конечно, не мальчик, он длинноволосый бог

и никто не ступает на пыльный его порог.

По ночам он глядит в огонь, попивая грог,

и у ног его жмурится старый канарский дог.

Он не супергерой, он бледный усталый маг,

у него в карманах полынь, горицвет и мак,

он движением брови одной разгоняет мрак.

Только вот без нее он не может уже никак.

Вот он ходит по городу, не замедляя шаг,

и под нос бормочет строчки Упанишад.

Его мысли скачут размеренным па де ша:

«Без нее мои дни не стоили б и гроша».

Вот в его следах прорастает сквозь лед трава,

вот во всех закоулках мира он побывал

и освоил все тонкости хрупкого волшебства,

и усвоил порядок дружбы, любви, родства,

вот он – super star наилучшего образца,

у него указанья конкретные от Отца:

он готов к свинцу и тяжкой доле борца…

Но не может жить, не видя ее лица.

Предрассветный декабрьский морок, глухая стынь,

отлетают с веток измученные листы.

Вот он видит снова, что окна ее пусты,

всхлипывает: «Ты…»

 

***

Це жінка з довгим волоссям та штучним сміхом,

яка, на диво, носить таке ж ім’я

та завжди приходить невчасно. Яку, на лихо,

час від часу, забувшись, я називаю «я».

Щоб поїхати звідси, їй не потрібні візи,

квитки, літаки і – в першу чергу – причина.

Вона бачить місто крізь мої очі та лінзи,

але – не моїми очима.

За брекфастом вона юзає мій телефон,

відхиляє усі вхідні.

Бреше про мене: «Вона пішла.

Чекати не варто, ні.

Памята’єш отой притон?

Когось вона собі там знайшла,

На дні».

Вона посміхається, допиває чай з молоком,

який я ненавиджу, і – складає мої пісні.

Вона невтомно руйнує мої амбіційні плани,

мої перспективи, мої нещасні судини.

Вона псує найліпші мої романи

і не визнає ніколи за це провини.

Вона спритніша за мене, розкутіша, розумніша,

вона викидає всі мої вірші, усі листи.

І єдине, на чому, врешті, з нею зійшлись ми –

це ти, як не дивно.

Це, як не дивно, ти.

 

 

***

тож я прошу – іди собі, руш, причіпляйся до потягів,

роздивляйся навколо, забарвлюй собою околиці,

бережися жінок, що римують, кредитів, протягів,

народних обранців.

тож я прошу, встановлюй знамена свої й намети

десь по той бік моїх скрижанілих ребер –

бо серце моє не має імунітету

до тебе.

 

“Українська літературна газета”, ч. 7 (273), 8.04.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!