“Українська літературна газета”, ч. 3 (359), березень 2024
Є поети, які, мов ті осінні квіти, розкриваються пізно. Причини того – різні. Одні, соромлячись, «пишуть у шухляду», до пори, не показуючи свої одкровення нікому. Інші – поезію тримають глибоко-глибоко, повертаючись до написання віршів лишень тоді, коли з глибини блисне сонце. Чимало поетів так і пішло за межу, не відкрившись перед світом. Усього буває серед нашого норовливого, непокірного, особливого брата…
Автор цих віршів – Андрій Кубах з древнього Ромна, що на Сумщині. Він – із когорти затятих журналістів. Закінчивши факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, «не розпрямляючи спини», три десятиліття вірно прослужив журналістиці між своїх, роменських людей.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Щодо літератури – надто прискіпливий до себе, не квапився виставляти написане на люди (що не так часто буває). Видрукував три поетичні і одну прозову книжки. Чимало його текстів, покладених на музику, зажили доброї слави на Роменщині і не тільки.
Столична преса не вельми балувала Андрія Кубаха. Тому ця публікація для нього особлива, як, сподіваюся, й для кожного, хто зануриться в світ джерельного слова цього правдивого українського поета.
Микола ГРИЦЕНКО
НАКАЗ СУМЛІННЯ
(Сонет)
Це справді щастя, що в широкий світ
Ти вплівсь, як хміль, своїми почуттями,
Стрімкого часу вигини і злами,
Колючий твоїх болей живопліт.
Хоч вік і ти вже встигли посивіть,
Трухляві дні порипують кістками,
Пий оксамитний неба ненасит –
Пегас несе в шаленстві до нестями.
Вона проста – горінь твоїх причина,
Й шалених вражень сила незлічима,
Де й смерть неспокій слова не приспить:
Ти – найдрібніша в світі цім мачина,
Змогла Вкраїну в серці умістить…
Тримай же всесвіт власними плечима.
ЗВИТЯГА
(По прочитанню роману
Івана БІЛИКА «Меч Арея»)
Душа готова спопелити тіло,
До слави й насолоди рветься він.
В бою неперевершений Атілла,
Син перемог, володар жон і вин.
Навіщо ейфорія ця й спокуси?
Куди несе звитяг його безмеж?
Летить, поки буланий не спіткнувся,
Не затупився гостролезий меч.
Непевна доля воїна й ватага.
В цілунку бранки – зрада, як стріла.
Твій гострий меч – єдина перевага
Над всім, що доля в світі цім дала.
В обличчя й груди б’є зустрічний вітер,
Чужі мечі пощербить твій шолом.
А пройде час – віночком перевита
Сплакне Вкраїна над твоїм чолом.
Сплакне-затужить. Щиро приголубить.
Зірве прикраси з пальців і зап’ясть.
Нащадка твого пригорнувши любо,
Всміхнеться і меча твого віддасть.
Вже надто неспокійно в цьому світі,
І як прогнать з душі печаль і щем,
Коли вже і найближчий твій сусіда,
За шмат землі на тебе йде з мечем?!
…Промчало. Пролетіло. Прокопитило
Армагедон покрив земний Едем.
І осіда радіаційна кіптява,
Лише звитяга не горить вогнем.
Бо й неземне з землі не відлетіло,
Де сміх і плач, і радість є, і гнів.
О, меч Арея! О, рука Атілли!
О, драми в війнах втрачених голів!
ШАБЛЯ МИКОЛИ ГОГОЛЯ
В малоросійський фрак б’ють українські гени,
Козацький дух здола в собі раба.
І поклик пращурів в душі розбудить генія,
Який гордіїв вузол розруба.
Народна пісня щиру душу милує,
Народний гумор перли розсипа.
А в град Петра заманюють манілови,
В кого душа отруєна й сліпа.
О, ці думки й слова ці не про Гоголя!
Козацьким духом він здивує світ,
Вернувшись до нащадків з перемогою
Через трагікомічні двісті літ.
А гени пращурів в нащадках не ослабли.
І нас підступний не зляка москаль.
На Бульбиній проіржавілій шаблі
Ще зблисне чиста українська сталь.
Ця правда тілом за свободу ляже:
Не вмерла ще козацька та душа.
Доки не пізно – відступися, враже!
Та згадуймо уроки Калниша.
Дві сотні літ гартують слово гостре,
Хто з нього щаблю викувати зміг.
І ворогам на поганьбу і острах.
На лезі зблисне гоголівський сміх.
НАД ПРІРВОЮ
( З історичної хроніки)
У правди й кривди – вічна ворожнеча.
Що правда вродить – кривда убива.
Колись за слово правди у Предтечі
Невинна з пліч скотилась голова.
О, мста за правду, яку мудрий вирік!
Та вбивці не минулось, як і слід, –
Разом із троном провалився Ірод
У крематорій з назвою Аїд.
Розплата всіх протверезити мусить –
Орді ж кортить завоювати світ!
В новітній спадкоємниці улуса
Вже Іродом зробився московит.
В нового хана скрізь покора й послух.
І військо, й гегемонія кремля.
І патріах в руці тримає посох.
Але на що той муж благословля?
Люд перебити й спопелити храми –
(Тупі ординці страму не імуть!),
Але ж і вбивцям, не імущим страму,
Ганьби, розплати й пекла не минуть.
ВЕЛИКДЕНЬ І ВІЙНА
Великдень і війна. Це бузувірів
Привів нечистий осквернити Хрест.
Та православний люд жадає миру –
Христос Воскрес! Воістину Воскрес!
Золото-срібна розсип слів медових,
Солодкозвучна, як джерельний сплеск, –
Із вуст Надії, Віри і Любові –
Христос Воскрес! Воістину Воскрес!
Стіною встала проти окупанта
Героїв наших мужність, сила й честь.
Як присуд мудрої Софії, глас Оранти –
Христос Воскрес! Воістину Воскрес!
Хто йде з мечем, той від меча погине,
Молитви слово в нас твердіше лез.
Пребудь благословенна, Україно! –
Христос Воскрес! Воістину воскрес!
Цей день в новій історії прологом,
Лик сонячний відбив Дніпровий плес.
За корогвою – прапор Перемоги!
Христос Воскрес! Воістину Воскрес!
БУЗОК І ТРОЯНДА
Зацвів бузок й відразу солов’їв
Співучі тут з’явилися десанти.
– Красивий, незахищений наїв, –
Плетюча посміхнулася троянда.
– Як, друже мій, зарадиш ти собі,
Як вилікуєш невигойний щем той,
Коли байдужі люди, далебі,
Твій квіт пучками обнесуть дощенту?
Я ж виставляю люті колючки,
Тому цвіту й красуюсь нині й прісно.
Моя жорстокість людям невтямки,
Та ж тут і їх байдужості не приступ!
І справді, наш бузок, немов деркач,
Чека на осінь, мов старий п’яничка.
Цвіте троянда, але й тут, хоч плач,
Квіт опадає, мов краса із личка.
Якби ж то кожен з них та міру знав,
Ту міру, в якій мудрості є сутність.
Що відділяє вже добро від зла
І приязнь не міня на неприступність.
І хто талант свій від людей сховав,
То вже не геній, а, скоріше, анти….
Бо ті його приховані слова,
Мов колючки плетючої троянди…
* * *
Серед трав хлюпоче річка,
Квіти, де не глянь.
А з небесного потічка –
Пере-соло-в’янь.
Я ж такого щастя зичу:
Квіти й солов’ї.
Я в словах пере-музичу
Почуття свої.
В МОЇМ СЕРЦІ НАРОДЖЕНА
Лиш тобі, що любов’ю мене полонила,
Нерозгадано дивна і тоді, і тепер,
Б’є відлунь мого серця в підблакить тої хвилі,
Де кружляє в захмар’ї дивна «музика сфер».
Хай сорочку мені вітер часу роздер,
Квітку творчого щастя підношу я сміло.
Лиш тобі, що любов’ю мене полонила,
Нерозгадано дивна і тоді, і тепер.
Кажуть, мозок старіє, а душа не маліє,
В якій час ще любові і віри не стер,
У віршах, що писати їх серце воліє,
Я освідчуюсь так через вічний етер
Лиш тобі, що любов’ю мене полонила.
ТУТ
(Спогад про рідне)
Оце ж отам, у рідному Заклимку,
Між пахощів і птичих голосів,
Я першу свою кепку восьмиклинку
З юначою погордою носив.
І то був найщасливіший з часів,
Що заховавсь під кепку-невидимку.
Оце ж отам, у рідному Заклимку,
Між квіту і пташиних голосів.
Росла там липа з берестом в обнімку
І зародивсь пісень моїх засів,
Де шпиль крутий під осінь полисів…
Лиш спогад ореолом, ніби димка…
Оце ж отам, у рідному Заклимку.
ІЗНОВ ДОЩИТЬ
Ізнов дощить. І небо спохмурніло.
І ще на день мій мозок постарів.
Мірило часу душу приморило.
А я невпинність часу не скорив.
Невпевненого настрою хмарина.
І зморшку не розправити між брів.
Воно дощить. І небо спохмурніло.
І ще на день мій мозок постарів.
О, старості нашестя незбориме,
Тобі не збити творчості нестрим!
Обтрушується Муза за дверима,
Із клуночком старих, намоклих рим….
І знов дощить. І небо спохмурніло.
Я – ЖИТТЄЛЮБ!
Я – життєлюб! Хоча й хода стареча.
Хитаюсь. Та своїм шляхом іду.
Чому судилось, вже не суперечу,
Осмислюючи щастя чи біду.
Вірші, що вже зносилися, як речі,
Силкуюсь все ж довести до ладу…
Я – життєлюб! Хоча й хода стареча.
Хитаюсь. Та своїм шляхом іду.
Сутулий настрій, мов гора чернеча,
Забути кличе пору молоду.
Та ні! В моїй душі не порожнеча.
Сонети зріють ще в моїм саду…
Я – життєлюб! Хоча хода й стареча.
НЕМИНУЧЕ
О, ця граційна витонченість ліній!
Її обличчя й перстень на руці!
І погляд відчуженно невловимий,
Вуста так скупо стиснуті оці!
Так це вона, чи лиш її видіння?
Я вже ніхто тут поруч, на стільці.
О ця граційна витонченість ліній
Її обличчя й перстень на руці!
Захопленості дивне осліпіння!
Воно мене веде на манівці.
На її щоки ляже часу іній–
І в зморшки заховає на лиці
Оцю граційну витонченість ліній.
* * *
А смерті нам боятися не слід,
Вона й уваги нашої не варта.
Життя людське – це наче самоскид,
Що весь непотріб викидає в тарти…
Тут головне, який ми лишим слід
Для тих, кому ще треба сили й гарту.
А смерті нам боятися не слід,
Вона й уваги нашої не варта.
Хай в смерті своя служба є і варта,
Є в неї апетит і ненасит,
Що сповнені шаленого азарту.
Та ж війни й голод – наш земний Аїд.
А смерті нам боятися не слід.
ПУПОВИНА ДУХУ
Оцей народ, оця земля і мова,
Земний Едем і піднебесь ясинь,
Твій світ під неба голубим покровом
А ти його дитя – дочка чи син.
Вони дарують мужності й любові
Безмежні гори – скільки не проси.
Оцей народ, оця земля і мова,
Земний Едем і піднебесь ясинь.
Твоя тут зав’язь і буття основа,
З нектару пелюсткового й роси,
Що з лона привели тебе і знову,
Як прийде час, вони прийнять готові,
Якщо ти їм всю душу віддаси, –
Оцей народ, оця земля і мова…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.