Анатолій Ткаченко. На проводи

191

(ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОЇ ЗБІРКИ «РІД)

Від автора: цю збірку підготував ще в тих попадайроках десь побіля Чорнобиля. Внутрішній рецензент видавництва написав чимало, але в пам’яті досі стримить одне: бракує «спергії» почуття. Мабуть, почерк у рецензента був нерозбірливий, або друкарка вдумливо пішла за Фройдом. Але так ота спергія сперла, що закляк. Та й не хотів переробляти, додавати казенної риторики, побиватися в плани… Іноді таки щось вигулькувало в поточній пресі. Аж тепер відперлося трохи більше.

 

БАТЬКІВ СОН

При конюшині, що завіз для Рябої,

спить на осонні сухенький ваш дід Санько,

батько мій,

Змалечку мав його за найсильнішого в світі – фашиста подужав.

Гнеться до нього вусом овес – приколисує, шевкає, шемрає.

Карі у рептух попирхують, шкірою стріпують (кляті ґедзі!).

На колінах у нього сидів, пісню його наслухав

про нього ж таки, фронтового шофера:

«Помирать нам ранувато,

Єсть у нас іще дома діла!»

Гудуть йому жили антенами –

накосився вже зранку й зобід.

Світяться репані жмені, мов ті човни-довбанки,

Тільки вони не музейні – ковчеги долонь шкарубких.

Спочиває сухенький ваш дід

на осонні моєї пам’яті.

Найсильніший на світі,

бо треба й на вечір

із покосів накидати вилами хуру,

втоптати, рублем затягти,

на ферму одвезти й роздати по яслах телятам.

На Зелені Свята і в жнива

все тобі затято ожива:

сад кудлатий, пелехатий,

вишневі пні,

пахучі дні,

прості

слова.

1972

 

АНҐАЖЕМЕНТ

Місяць на хаті –

роги сохаті.

Сни волохаті над річкою.

Зоряне мливо

сіється в сливи,

в цебер із дертю та січкою,

Заанґажована Лиска стоїть

і пережовує близькість століть.

Ти ремиґай,

не поспішай:

спраглих, засмиканих мусиш поїть.

1978

 

ДІДИ І ДІТИ

Засіріло на досвіток.

Це вже – по сну.

Та й стара, певно, досі в городі, сапає.

Встав. Намацав свою «запасну».

Попідтикував ковдру онукові – хай досипає.

До худоби. Попорав. Корову припнув на горбку.

До криниці в переярок. Знову до хати.

Щоб коромисло зняти на ґанку в кутку,

приладнався ковінькою двері штовхати…

– Hände hoch! – і націлене дуло, –

мимоволі

сахнувся

вбік:

не минуло ще, геть не минуло,

все минає, а це – як вік.

На світанку

на ґанку –

наган

і… пластмасова внукова каска.

– Ох ти шибеник!

(Терпне нога.

Це йому така гра, розмальована казка,

а тобі ще гранатами бахка

вся, до бублика, в’язка)…

Ну та вже.

Треба ж воду до столика.

– Діду, правда, вам не боліло, як вирізали осколка?

– Ет, пусте, он, диви, вже червоні вишні.

– Наче кров?

– Наче вишні. Такі розкішні.

Ти сідай отамо в траву

та давай свою каску –

нарву.

1981

 

ВІДПУСТКА

(Пастораль)

Прокинувсь, хоча й не зарані

у батьковій хаті.

І Таня

розплющила очі.

І син дріботить по підлозі:

– Ох ви сонькú, ми вже з дідом по воду ходили!

Снідали разом

(мати, щоправда, як завжди,

поміж роботою:

то молоко процідúть, то котові, то курям).

Яблука різав на дека – сушити на сонці.

Сіно з копиць переніс на горище,

їздив до кузні з малим –

бабі сапу одтягнути, а дідові ножика,

внуків дарунок до іменин.

Дощ намочив, як назад повертались,

хоч і петляли веселопедом

поміж небесних вервечок.

Поки обсохли – дядькам одписав

у Чернівці й Саратов.

Обідали, хто коли зміг

(батько ще косу клепав та мантачив,

пробував на спориші у дворі – й аж тоді).

Вікна подвійні виймав – Таня мила шибкú.

Справив оприскувач, ту колорадську мороку.

Вичистив льох (обвалилася глина).

Так воно й день до вечора.

Батько пішов на вівчарню – сторожувати.

Мати з дружиною хату зсередини білять.

Син у піску – здобуває фортеці.

Оце сидиш собі на горбі коло лісу:

отак – будяк, так і так – звіробій, романець, коров’як

і пирій, і берізка, і всяка пашниця,

і райдуга з Буди на Гуту

(дощ перегнало, може, жнива й не заквасить).

Корова й теличка траву запахущу скубуть –

заспокійливо так припасають тривогу

(мовчить телевізор у хаті, вітром антену зламало,

та знов її треба на дуб, як на дибу, здіймати).

А треба ж нового хліва, бо старий розповзається.

Треба в район до аптеки – матері по фторокорт.

Треба вже братися трохи за розум

(літо мина тридцять п’яте!..).

Врешті, якої болячки ще треба?

1983, серпень

 

ПРО ТАНЮ

Десь такі ніжні спинки,

Десь такі ніжки в жінки,

Десь такі є стежинки,

Спека така лежить:

Вмерти – не жить!

 

Я – про свою дружину,

Ніжність її двожильну,

Вічноживу пружину,

Що не дає вибирать:

Жити і не вмирать.

Червень 1984

 

 

ДИСКУСІЇ, ДИСКУСІЇ, ДИСКУСІЇ…

«Ліричний герой сучасної поезії –

біографія чи характер?»

(назва однієї з дискусій)

«Ту калину дівчина ламала,

Вона всіх козаків чарувала»

(з народної пісні)

«Бо ж ноги мої в модних черевиках

Свій босий слід не можуть віднайти»

(І.Драч, «Калина»)

 

Збагнувсь мені секрет, коли той слід знаходиться

(чи критик, чи поет, а все ж по воду ходиться).

Калину при криниці ніхто в нас не ламає,

отож дзьобають птиці, бо дівчини немає.

А тітка Хвилюцина – від ферми до повітки,

і їй не до калини: беру Ласійку в свідки,

бо часом та Ласійка й водою не ласує

(ба, зглянеться сусідка, як ревма галасує).

А дядько Черевик один на весь куток,

та й він не чарівник, хоча й утнув коток.

(Вбиваєте в колоду з обох боків штирі,

на дріт – і по городу, коли ви не старі.

Одне – волога довше тримається в землі,

й сапати легше вдвоє, як зійдуть картоплі).

Але коли у травні скрізь трава попре,

хоч тричі будьте вправні, коси і сили тре’.

А дядько Черевик один на весь куток,

та й він не чарівник: тягає сам коток,

та й відпочити б, наче, пора фронтовикам,

та й косу вже змантачив од п’ятки до носка.

А тітка Хвилюцина – од ферми до повітки,

і їй не до калини: беру Ласійку в свідки.

Збагнувсь мені секрет, коли той слід знаходиться

(чи критик, чи поет, а все ж про суть заходиться):

коли автопортрет перекладеш під спід!..

Простий такий секрет,

простий, мов босий

слід.

І ще: коли у травні кругом трава попре,

хоч тричі будьте славні, її косити тре’.

1985

 

НАСКРІЗЬНАС

(саме так)

Ото як загухкає серце вночі,

Тривога примчить і кватирку прочинить, –

Якась безпричинна причинна причина,

Годуючись нами, космічно мовчить.

 

Зірки-шпичаки наскрізнас протинають:

Під ними кружляємо стосами сонними.

А що вони знають? Бо щось вони знають

Про те, як піщинки стають мегатоннами…

 

А що їм там видно в німотній ріллі?

Лежить горілиць наша сива просина.

А хто там про кого так стогне в теплі?

То ти – про дочку і про сина.

1986, 6 квітня, 20 днів до Чорнобиля

 

СИНІВ СОН

Ти розказав мені вперше сьогодні свій сон.

Я запишу його в зошит, як є.

Хай і тобі він на виріст і всім.

Ми додивлялись концерт із якогось там «Сьомого неба»,

в кадрі була панорама лету пташиного, –

ти стрепенувся:

– Тату,

чи може людині приснитися,

що є в неї крила й вона літає?

– Може, а чом би й ні?

– От мені ж цеї ночі й приснилося!

– Знацця, ростеш.

– Ну, лечу я, лечу понад нашим селом, над колгоспом,

а такі здоровецькі внизу – двоє коліс,

як наш київський дім заввишки.

І від них, ніби руки, гачки догори – враз у мене вчепилися,

не пускають.

А лечу. І колеса позаду скриплять.

Ось і Київ – пливу над покрівлями

і в наш двір приземляюся. Хлопців повнісінько,

і чогось мене хочуть набити, немовби за ті колеса.

То я й знов полетів.

І нема вже коліс, понад містом випурхую, далі та й далі.

Аж із неба – літак,

і пустив таку голку чи що – упекло мені праве крило.

Але якось дотіг до хмарини і нею крило підживив.

Коли знов де взялась така бомба велика

і за мною гасає, сердита така, як собака, ба й лащиться, тулиться:

що її відштовхну, відлечу, а вона тут як тут –

муркотить, наче бабина кішка…

Ну, та якось іздихався й знову до хмар попурхав,

а вона – до землі

та як гупне,

мов двері в під’їзді –

і нічого не сталося, не розірвалась.

Я тоді прилітаю до нас на балкон,

крила склав, до кімнати заходжу.

Вас із мамою десь нема, .

і сусідів немає, й Фаїни Потрібної…

– Таж Петрівни, скільки тебе виправляти!

– Ну, Петрівної, не збивай!

Наче сам я – немає нікого. Сумно так мені стало –

казку знаєш про Пелеле, що лишився на світі сам? –

ото так, як йому…

Але тут одчиняються двері, вертається мама з роботи,

І ти. І Фаїна Потрібна у гості заходить.

І збудили мене, щоб сідав до уроків.

…Син мій росте і літає, люди.

Син мій росте і відштовхує бомбу вві сні.

Сон йому снився такий із казково щасливим кінцем.

Пам’ять у нього міцна, молода, то збрехати не дасть.

Ну а поки –

УРОКИ…

1984, 9 жовтня;

 

P.S. 1986, 26 квітня. Чорнобиль;

P.P.S. Чи вроки? 2020, 13 березня. Коронавірус

 

В’ЯЗЬ

Як їхали ми з батьком на возі, ячмінь стояв анішелесь,

тільки вусами лоскотав наші босі п’яти – переджнивно лащився.

А батько показував пужалном:

– Аж он, бач, купиною вигоріло, де лежали міндобрива, –

передали куті меду.

Ми їхали до цегельні по сирівку, бо піч – то не тільки борщі,

А й сушене взимку насіння, і вигріті крижі на ньому та в’язи…

Ну а поки що сонце цвіло, ніби мак,

І заходила спека така – аж ґедзі пощезли,

Тільки бджоли до ґречних ланів зумріли, у мареві плавились

та жайвір в’язав до блакитної бані цілюще п’янке видноколо.

Я звівсь на полудрабку, спершись на батькові в’язи,

та й загукав до жайвора, як навчив колись дід Патусь

(Іпатій – то вже на надгробку):

– Вище дзвінок, як жайворонок! Вище дзвінок, як жайворонок!

Засоромивсь він пурхати нижче за якусь там дзвіницю –

почав забирати угору та вгору, аж геть не видко.

– Пусти булаву! Пусти булаву! Пусти булаву!

Булавою,

солодкою грудкою щему –

в божевілля-довкілля пахуще,

у зелену зорю невагомості.

Там той жайвір умер межи зілля та й знову вродився,

І знов заходився сукати цілющу вервечку, в’язати зело із блакиттю.

А батько згадав свого діда, вашого, діти, прапрадіда Арійона

(Іларіон – то у церкві),

що колись поводив-поводив його ще малого за руку

оцим садом-переярком нашим, показав, де яке дерево,

а тоді сів коло вулика і вмер, підперши його в’язами.

Дід ваш Санько, батько мій, скрутив собі в’язи,

оравши город у дядька Семена, поки я вислуховував

якусь чергову ляпанину про підвищення і поліпшення.

Карі його протягнули ріллею з перебитим хребцем потиличним.

Він пішов на той світ з моїх рук. Він пішов од моїх запанілих

рук, передавши до них вузлувате коріння. І погляд його в ту скля-

ніючу мить був дитинно-пророчим: усе раптом збагнув і простив, і

крізь скрегіт зубів на неправду, крізь фінів і німців,

крізь рани від кулі й осколка,

крізь удів повоєнних та їхні терпкі

могоричі –

булавою

пірнув

у сліпучу зорю невагомості.

А тоді прив’язав тими в’язами душу мою зеленкόвату

до цілющого зілля вервечки одвічної. Онде щепи гінкі –

груші бéри на дичці, ранет на кислиці – то він.

А оці три ряди молодих – то вже й ми.

Сину, гіллям на сонце тримай, а ти, доню, підлий-но води,

мама добрива нам принесе, баба – попелу, я руками роз-

правлю, грудки розкришу, дернюки притрамбую, – хай в’яжеться.

Коли хтось, обіпершись на в’язи Землі, загукає глобально-голобельно:

– Вище наш блок як жайворонок!

– Вище наш блок, як жайворонок! –

засоромлюся пурхати, в мареві плавитись, заберуся угору

та вгору, аж геть не видко; а тоді – шугону

булавою

в божевілля-довкілля пахуще, у сліпучу зорю не-

вагомості. Тим шуганням і вас прив’яжу

до плодющого щему

і щебету.

1967, 1991

 

«MORITURI TE SALUTANT»

Допінги салютів

колють Боже небо…

Тату, не дивуйте,

може, так і треба.

Душі ваші босі

залп не розпанаха:

їдете на возі

десь Чумацьким шляхом.

Цим ротам завзятим

ще кортить кричати:

свято йде за святом,

бахкає Хрещатик.

Не доволі дива

зоряного неба,

сонячної зливи,

пахощів травневих,

райдуги в росинці,

соловейка в лузі,

пензля у просинці,

яблука в галуззі.

Крізь громи до тиші

треба доростати…

Гахкають глухіші.

Не дивуйте, тату.

2004, 9 травня

 

Батьку, між нами калина росте.

01.01.2005

 

Батьку, між нами калина.

20.05.2018

 

Батьку, між нами…

21.05.2018

 

Батьку…

22.05.2018

 

“Українська літературна газета”, ч. 9 (275), 8.05.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!