(ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОЇ ЗБІРКИ «РІД)
Від автора: цю збірку підготував ще в тих попадайроках десь побіля Чорнобиля. Внутрішній рецензент видавництва написав чимало, але в пам’яті досі стримить одне: бракує «спергії» почуття. Мабуть, почерк у рецензента був нерозбірливий, або друкарка вдумливо пішла за Фройдом. Але так ота спергія сперла, що закляк. Та й не хотів переробляти, додавати казенної риторики, побиватися в плани… Іноді таки щось вигулькувало в поточній пресі. Аж тепер відперлося трохи більше.
БАТЬКІВ СОН
При конюшині, що завіз для Рябої,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
спить на осонні сухенький ваш дід Санько,
батько мій,
Змалечку мав його за найсильнішого в світі – фашиста подужав.
Гнеться до нього вусом овес – приколисує, шевкає, шемрає.
Карі у рептух попирхують, шкірою стріпують (кляті ґедзі!).
На колінах у нього сидів, пісню його наслухав
про нього ж таки, фронтового шофера:
«Помирать нам ранувато,
Єсть у нас іще дома діла!»
Гудуть йому жили антенами –
накосився вже зранку й зобід.
Світяться репані жмені, мов ті човни-довбанки,
Тільки вони не музейні – ковчеги долонь шкарубких.
Спочиває сухенький ваш дід
на осонні моєї пам’яті.
Найсильніший на світі,
бо треба й на вечір
із покосів накидати вилами хуру,
втоптати, рублем затягти,
на ферму одвезти й роздати по яслах телятам.
На Зелені Свята і в жнива
все тобі затято ожива:
сад кудлатий, пелехатий,
вишневі пні,
пахучі дні,
прості
слова.
1972
АНҐАЖЕМЕНТ
Місяць на хаті –
роги сохаті.
Сни волохаті над річкою.
Зоряне мливо
сіється в сливи,
в цебер із дертю та січкою,
Заанґажована Лиска стоїть
і пережовує близькість століть.
Ти ремиґай,
не поспішай:
спраглих, засмиканих мусиш поїть.
1978
ДІДИ І ДІТИ
Засіріло на досвіток.
Це вже – по сну.
Та й стара, певно, досі в городі, сапає.
Встав. Намацав свою «запасну».
Попідтикував ковдру онукові – хай досипає.
До худоби. Попорав. Корову припнув на горбку.
До криниці в переярок. Знову до хати.
Щоб коромисло зняти на ґанку в кутку,
приладнався ковінькою двері штовхати…
– Hände hoch! – і націлене дуло, –
мимоволі
сахнувся
вбік:
не минуло ще, геть не минуло,
все минає, а це – як вік.
На світанку
на ґанку –
наган
і… пластмасова внукова каска.
– Ох ти шибеник!
(Терпне нога.
Це йому така гра, розмальована казка,
а тобі ще гранатами бахка
вся, до бублика, в’язка)…
Ну та вже.
Треба ж воду до столика.
– Діду, правда, вам не боліло, як вирізали осколка?
– Ет, пусте, он, диви, вже червоні вишні.
– Наче кров?
– Наче вишні. Такі розкішні.
Ти сідай отамо в траву
та давай свою каску –
нарву.
1981
ВІДПУСТКА
(Пастораль)
Прокинувсь, хоча й не зарані
у батьковій хаті.
І Таня
розплющила очі.
І син дріботить по підлозі:
– Ох ви сонькú, ми вже з дідом по воду ходили!
Снідали разом
(мати, щоправда, як завжди,
поміж роботою:
то молоко процідúть, то котові, то курям).
Яблука різав на дека – сушити на сонці.
Сіно з копиць переніс на горище,
їздив до кузні з малим –
бабі сапу одтягнути, а дідові ножика,
внуків дарунок до іменин.
Дощ намочив, як назад повертались,
хоч і петляли веселопедом
поміж небесних вервечок.
Поки обсохли – дядькам одписав
у Чернівці й Саратов.
Обідали, хто коли зміг
(батько ще косу клепав та мантачив,
пробував на спориші у дворі – й аж тоді).
Вікна подвійні виймав – Таня мила шибкú.
Справив оприскувач, ту колорадську мороку.
Вичистив льох (обвалилася глина).
Так воно й день до вечора.
Батько пішов на вівчарню – сторожувати.
Мати з дружиною хату зсередини білять.
Син у піску – здобуває фортеці.
Оце сидиш собі на горбі коло лісу:
отак – будяк, так і так – звіробій, романець, коров’як
і пирій, і берізка, і всяка пашниця,
і райдуга з Буди на Гуту
(дощ перегнало, може, жнива й не заквасить).
Корова й теличка траву запахущу скубуть –
заспокійливо так припасають тривогу
(мовчить телевізор у хаті, вітром антену зламало,
та знов її треба на дуб, як на дибу, здіймати).
А треба ж нового хліва, бо старий розповзається.
Треба в район до аптеки – матері по фторокорт.
Треба вже братися трохи за розум
(літо мина тридцять п’яте!..).
Врешті, якої болячки ще треба?
1983, серпень
ПРО ТАНЮ
Десь такі ніжні спинки,
Десь такі ніжки в жінки,
Десь такі є стежинки,
Спека така лежить:
Вмерти – не жить!
Я – про свою дружину,
Ніжність її двожильну,
Вічноживу пружину,
Що не дає вибирать:
Жити і не вмирать.
Червень 1984
ДИСКУСІЇ, ДИСКУСІЇ, ДИСКУСІЇ…
«Ліричний герой сучасної поезії –
біографія чи характер?»
(назва однієї з дискусій)
«Ту калину дівчина ламала,
Вона всіх козаків чарувала»
(з народної пісні)
«Бо ж ноги мої в модних черевиках
Свій босий слід не можуть віднайти»
(І.Драч, «Калина»)
Збагнувсь мені секрет, коли той слід знаходиться
(чи критик, чи поет, а все ж по воду ходиться).
Калину при криниці ніхто в нас не ламає,
отож дзьобають птиці, бо дівчини немає.
А тітка Хвилюцина – від ферми до повітки,
і їй не до калини: беру Ласійку в свідки,
бо часом та Ласійка й водою не ласує
(ба, зглянеться сусідка, як ревма галасує).
А дядько Черевик один на весь куток,
та й він не чарівник, хоча й утнув коток.
(Вбиваєте в колоду з обох боків штирі,
на дріт – і по городу, коли ви не старі.
Одне – волога довше тримається в землі,
й сапати легше вдвоє, як зійдуть картоплі).
Але коли у травні скрізь трава попре,
хоч тричі будьте вправні, коси і сили тре’.
А дядько Черевик один на весь куток,
та й він не чарівник: тягає сам коток,
та й відпочити б, наче, пора фронтовикам,
та й косу вже змантачив од п’ятки до носка.
А тітка Хвилюцина – од ферми до повітки,
і їй не до калини: беру Ласійку в свідки.
Збагнувсь мені секрет, коли той слід знаходиться
(чи критик, чи поет, а все ж про суть заходиться):
коли автопортрет перекладеш під спід!..
Простий такий секрет,
простий, мов босий
слід.
І ще: коли у травні кругом трава попре,
хоч тричі будьте славні, її косити тре’.
1985
НАСКРІЗЬНАС
(саме так)
Ото як загухкає серце вночі,
Тривога примчить і кватирку прочинить, –
Якась безпричинна причинна причина,
Годуючись нами, космічно мовчить.
Зірки-шпичаки наскрізнас протинають:
Під ними кружляємо стосами сонними.
А що вони знають? Бо щось вони знають
Про те, як піщинки стають мегатоннами…
А що їм там видно в німотній ріллі?
Лежить горілиць наша сива просина.
А хто там про кого так стогне в теплі?
То ти – про дочку і про сина.
1986, 6 квітня, 20 днів до Чорнобиля
СИНІВ СОН
Ти розказав мені вперше сьогодні свій сон.
Я запишу його в зошит, як є.
Хай і тобі він на виріст і всім.
Ми додивлялись концерт із якогось там «Сьомого неба»,
в кадрі була панорама лету пташиного, –
ти стрепенувся:
– Тату,
чи може людині приснитися,
що є в неї крила й вона літає?
– Може, а чом би й ні?
– От мені ж цеї ночі й приснилося!
– Знацця, ростеш.
– Ну, лечу я, лечу понад нашим селом, над колгоспом,
а такі здоровецькі внизу – двоє коліс,
як наш київський дім заввишки.
І від них, ніби руки, гачки догори – враз у мене вчепилися,
не пускають.
А лечу. І колеса позаду скриплять.
Ось і Київ – пливу над покрівлями
і в наш двір приземляюся. Хлопців повнісінько,
і чогось мене хочуть набити, немовби за ті колеса.
То я й знов полетів.
І нема вже коліс, понад містом випурхую, далі та й далі.
Аж із неба – літак,
і пустив таку голку чи що – упекло мені праве крило.
Але якось дотіг до хмарини і нею крило підживив.
Коли знов де взялась така бомба велика
і за мною гасає, сердита така, як собака, ба й лащиться, тулиться:
що її відштовхну, відлечу, а вона тут як тут –
муркотить, наче бабина кішка…
Ну, та якось іздихався й знову до хмар попурхав,
а вона – до землі
та як гупне,
мов двері в під’їзді –
і нічого не сталося, не розірвалась.
Я тоді прилітаю до нас на балкон,
крила склав, до кімнати заходжу.
Вас із мамою десь нема, .
і сусідів немає, й Фаїни Потрібної…
– Таж Петрівни, скільки тебе виправляти!
– Ну, Петрівної, не збивай!
Наче сам я – немає нікого. Сумно так мені стало –
казку знаєш про Пелеле, що лишився на світі сам? –
ото так, як йому…
Але тут одчиняються двері, вертається мама з роботи,
І ти. І Фаїна Потрібна у гості заходить.
І збудили мене, щоб сідав до уроків.
…Син мій росте і літає, люди.
Син мій росте і відштовхує бомбу вві сні.
Сон йому снився такий із казково щасливим кінцем.
Пам’ять у нього міцна, молода, то збрехати не дасть.
Ну а поки –
УРОКИ…
1984, 9 жовтня;
P.S. 1986, 26 квітня. Чорнобиль;
P.P.S. Чи вроки? 2020, 13 березня. Коронавірус
В’ЯЗЬ
Як їхали ми з батьком на возі, ячмінь стояв анішелесь,
тільки вусами лоскотав наші босі п’яти – переджнивно лащився.
А батько показував пужалном:
– Аж он, бач, купиною вигоріло, де лежали міндобрива, –
передали куті меду.
Ми їхали до цегельні по сирівку, бо піч – то не тільки борщі,
А й сушене взимку насіння, і вигріті крижі на ньому та в’язи…
Ну а поки що сонце цвіло, ніби мак,
І заходила спека така – аж ґедзі пощезли,
Тільки бджоли до ґречних ланів зумріли, у мареві плавились
та жайвір в’язав до блакитної бані цілюще п’янке видноколо.
Я звівсь на полудрабку, спершись на батькові в’язи,
та й загукав до жайвора, як навчив колись дід Патусь
(Іпатій – то вже на надгробку):
– Вище дзвінок, як жайворонок! Вище дзвінок, як жайворонок!
Засоромивсь він пурхати нижче за якусь там дзвіницю –
почав забирати угору та вгору, аж геть не видко.
– Пусти булаву! Пусти булаву! Пусти булаву!
Булавою,
солодкою грудкою щему –
в божевілля-довкілля пахуще,
у зелену зорю невагомості.
Там той жайвір умер межи зілля та й знову вродився,
І знов заходився сукати цілющу вервечку, в’язати зело із блакиттю.
А батько згадав свого діда, вашого, діти, прапрадіда Арійона
(Іларіон – то у церкві),
що колись поводив-поводив його ще малого за руку
оцим садом-переярком нашим, показав, де яке дерево,
а тоді сів коло вулика і вмер, підперши його в’язами.
Дід ваш Санько, батько мій, скрутив собі в’язи,
оравши город у дядька Семена, поки я вислуховував
якусь чергову ляпанину про підвищення і поліпшення.
Карі його протягнули ріллею з перебитим хребцем потиличним.
Він пішов на той світ з моїх рук. Він пішов од моїх запанілих
рук, передавши до них вузлувате коріння. І погляд його в ту скля-
ніючу мить був дитинно-пророчим: усе раптом збагнув і простив, і
крізь скрегіт зубів на неправду, крізь фінів і німців,
крізь рани від кулі й осколка,
крізь удів повоєнних та їхні терпкі
могоричі –
булавою
пірнув
у сліпучу зорю невагомості.
А тоді прив’язав тими в’язами душу мою зеленкόвату
до цілющого зілля вервечки одвічної. Онде щепи гінкі –
груші бéри на дичці, ранет на кислиці – то він.
А оці три ряди молодих – то вже й ми.
Сину, гіллям на сонце тримай, а ти, доню, підлий-но води,
мама добрива нам принесе, баба – попелу, я руками роз-
правлю, грудки розкришу, дернюки притрамбую, – хай в’яжеться.
Коли хтось, обіпершись на в’язи Землі, загукає глобально-голобельно:
– Вище наш блок як жайворонок!
– Вище наш блок, як жайворонок! –
засоромлюся пурхати, в мареві плавитись, заберуся угору
та вгору, аж геть не видко; а тоді – шугону
булавою
в божевілля-довкілля пахуще, у сліпучу зорю не-
вагомості. Тим шуганням і вас прив’яжу
до плодющого щему
і щебету.
1967, 1991
«MORITURI TE SALUTANT»
Допінги салютів
колють Боже небо…
Тату, не дивуйте,
може, так і треба.
Душі ваші босі
залп не розпанаха:
їдете на возі
десь Чумацьким шляхом.
Цим ротам завзятим
ще кортить кричати:
свято йде за святом,
бахкає Хрещатик.
Не доволі дива
зоряного неба,
сонячної зливи,
пахощів травневих,
райдуги в росинці,
соловейка в лузі,
пензля у просинці,
яблука в галуззі.
Крізь громи до тиші
треба доростати…
Гахкають глухіші.
Не дивуйте, тату.
2004, 9 травня
Батьку, між нами калина росте.
01.01.2005
Батьку, між нами калина.
20.05.2018
Батьку, між нами…
21.05.2018
Батьку…
22.05.2018
“Українська літературна газета”, ч. 9 (275), 8.05.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/