(ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОЇ ЗБІРКИ «РІД)
Від автора: цю збірку підготував ще в тих попадайроках десь побіля Чорнобиля. Внутрішній рецензент видавництва написав чимало, але в пам’яті досі стримить одне: бракує «спергії» почуття. Мабуть, почерк у рецензента був нерозбірливий, або друкарка вдумливо пішла за Фройдом. Але так ота спергія сперла, що закляк. Та й не хотів переробляти, додавати казенної риторики, побиватися в плани… Іноді таки щось вигулькувало в поточній пресі. Аж тепер відперлося трохи більше.
БАТЬКІВ СОН
При конюшині, що завіз для Рябої,
Підпишіться на закритий телеграм УЛГ! Посилання на канал
спить на осонні сухенький ваш дід Санько,
батько мій,
Змалечку мав його за найсильнішого в світі – фашиста подужав.
Гнеться до нього вусом овес – приколисує, шевкає, шемрає.
Карі у рептух попирхують, шкірою стріпують (кляті ґедзі!).
На колінах у нього сидів, пісню його наслухав
про нього ж таки, фронтового шофера:
«Помирать нам ранувато,
Єсть у нас іще дома діла!»
Гудуть йому жили антенами –
накосився вже зранку й зобід.
Світяться репані жмені, мов ті човни-довбанки,
Тільки вони не музейні – ковчеги долонь шкарубких.
Спочиває сухенький ваш дід
на осонні моєї пам’яті.
Найсильніший на світі,
бо треба й на вечір
із покосів накидати вилами хуру,
втоптати, рублем затягти,
на ферму одвезти й роздати по яслах телятам.
На Зелені Свята і в жнива
все тобі затято ожива:
сад кудлатий, пелехатий,
вишневі пні,
пахучі дні,
прості
слова.
1972
АНҐАЖЕМЕНТ
Місяць на хаті –
роги сохаті.
Сни волохаті над річкою.
Зоряне мливо
сіється в сливи,
в цебер із дертю та січкою,
Заанґажована Лиска стоїть
і пережовує близькість століть.
Ти ремиґай,
не поспішай:
спраглих, засмиканих мусиш поїть.
1978
ДІДИ І ДІТИ
Засіріло на досвіток.
Це вже – по сну.
Та й стара, певно, досі в городі, сапає.
Встав. Намацав свою «запасну».
Попідтикував ковдру онукові – хай досипає.
До худоби. Попорав. Корову припнув на горбку.
До криниці в переярок. Знову до хати.
Щоб коромисло зняти на ґанку в кутку,
приладнався ковінькою двері штовхати…
– Hände hoch! – і націлене дуло, –
мимоволі
сахнувся
вбік:
не минуло ще, геть не минуло,
все минає, а це – як вік.
На світанку
на ґанку –
наган
і… пластмасова внукова каска.
– Ох ти шибеник!
(Терпне нога.
Це йому така гра, розмальована казка,
а тобі ще гранатами бахка
вся, до бублика, в’язка)…
Ну та вже.
Треба ж воду до столика.
– Діду, правда, вам не боліло, як вирізали осколка?
– Ет, пусте, он, диви, вже червоні вишні.
– Наче кров?
– Наче вишні. Такі розкішні.
Ти сідай отамо в траву
та давай свою каску –
нарву.
1981
ВІДПУСТКА
(Пастораль)
Прокинувсь, хоча й не зарані
у батьковій хаті.
І Таня
розплющила очі.
І син дріботить по підлозі:
– Ох ви сонькú, ми вже з дідом по воду ходили!
Снідали разом
(мати, щоправда, як завжди,
поміж роботою:
то молоко процідúть, то котові, то курям).
Яблука різав на дека – сушити на сонці.
Сіно з копиць переніс на горище,
їздив до кузні з малим –
бабі сапу одтягнути, а дідові ножика,
внуків дарунок до іменин.
Дощ намочив, як назад повертались,
хоч і петляли веселопедом
поміж небесних вервечок.
Поки обсохли – дядькам одписав
у Чернівці й Саратов.
Обідали, хто коли зміг
(батько ще косу клепав та мантачив,
пробував на спориші у дворі – й аж тоді).
Вікна подвійні виймав – Таня мила шибкú.
Справив оприскувач, ту колорадську мороку.
Вичистив льох (обвалилася глина).
Так воно й день до вечора.
Батько пішов на вівчарню – сторожувати.
Мати з дружиною хату зсередини білять.
Син у піску – здобуває фортеці.
Оце сидиш собі на горбі коло лісу:
отак – будяк, так і так – звіробій, романець, коров’як
і пирій, і берізка, і всяка пашниця,
і райдуга з Буди на Гуту
(дощ перегнало, може, жнива й не заквасить).
Корова й теличка траву запахущу скубуть –
заспокійливо так припасають тривогу
(мовчить телевізор у хаті, вітром антену зламало,
та знов її треба на дуб, як на дибу, здіймати).
А треба ж нового хліва, бо старий розповзається.
Треба в район до аптеки – матері по фторокорт.
Треба вже братися трохи за розум
(літо мина тридцять п’яте!..).
Врешті, якої болячки ще треба?
1983, серпень
ПРО ТАНЮ
Десь такі ніжні спинки,
Десь такі ніжки в жінки,
Десь такі є стежинки,
Спека така лежить:
Вмерти – не жить!
Я – про свою дружину,
Ніжність її двожильну,
Вічноживу пружину,
Що не дає вибирать:
Жити і не вмирать.
Червень 1984
ДИСКУСІЇ, ДИСКУСІЇ, ДИСКУСІЇ…
«Ліричний герой сучасної поезії –
біографія чи характер?»
(назва однієї з дискусій)
«Ту калину дівчина ламала,
Вона всіх козаків чарувала»
(з народної пісні)
«Бо ж ноги мої в модних черевиках
Свій босий слід не можуть віднайти»
(І.Драч, «Калина»)
Збагнувсь мені секрет, коли той слід знаходиться
(чи критик, чи поет, а все ж по воду ходиться).
Калину при криниці ніхто в нас не ламає,
отож дзьобають птиці, бо дівчини немає.
А тітка Хвилюцина – від ферми до повітки,
і їй не до калини: беру Ласійку в свідки,
бо часом та Ласійка й водою не ласує
(ба, зглянеться сусідка, як ревма галасує).
А дядько Черевик один на весь куток,
та й він не чарівник, хоча й утнув коток.
(Вбиваєте в колоду з обох боків штирі,
на дріт – і по городу, коли ви не старі.
Одне – волога довше тримається в землі,
й сапати легше вдвоє, як зійдуть картоплі).
Але коли у травні скрізь трава попре,
хоч тричі будьте вправні, коси і сили тре’.
А дядько Черевик один на весь куток,
та й він не чарівник: тягає сам коток,
та й відпочити б, наче, пора фронтовикам,
та й косу вже змантачив од п’ятки до носка.
А тітка Хвилюцина – од ферми до повітки,
і їй не до калини: беру Ласійку в свідки.
Збагнувсь мені секрет, коли той слід знаходиться
(чи критик, чи поет, а все ж про суть заходиться):
коли автопортрет перекладеш під спід!..
Простий такий секрет,
простий, мов босий
слід.
І ще: коли у травні кругом трава попре,
хоч тричі будьте славні, її косити тре’.
1985
НАСКРІЗЬНАС
(саме так)
Ото як загухкає серце вночі,
Тривога примчить і кватирку прочинить, –
Якась безпричинна причинна причина,
Годуючись нами, космічно мовчить.
Зірки-шпичаки наскрізнас протинають:
Під ними кружляємо стосами сонними.
А що вони знають? Бо щось вони знають
Про те, як піщинки стають мегатоннами…
А що їм там видно в німотній ріллі?
Лежить горілиць наша сива просина.
А хто там про кого так стогне в теплі?
То ти – про дочку і про сина.
1986, 6 квітня, 20 днів до Чорнобиля
СИНІВ СОН
Ти розказав мені вперше сьогодні свій сон.
Я запишу його в зошит, як є.
Хай і тобі він на виріст і всім.
Ми додивлялись концерт із якогось там «Сьомого неба»,
в кадрі була панорама лету пташиного, –
ти стрепенувся:
– Тату,
чи може людині приснитися,
що є в неї крила й вона літає?
– Може, а чом би й ні?
– От мені ж цеї ночі й приснилося!
– Знацця, ростеш.
– Ну, лечу я, лечу понад нашим селом, над колгоспом,
а такі здоровецькі внизу – двоє коліс,
як наш київський дім заввишки.
І від них, ніби руки, гачки догори – враз у мене вчепилися,
не пускають.
А лечу. І колеса позаду скриплять.
Ось і Київ – пливу над покрівлями
і в наш двір приземляюся. Хлопців повнісінько,
і чогось мене хочуть набити, немовби за ті колеса.
То я й знов полетів.
І нема вже коліс, понад містом випурхую, далі та й далі.
Аж із неба – літак,
і пустив таку голку чи що – упекло мені праве крило.
Але якось дотіг до хмарини і нею крило підживив.
Коли знов де взялась така бомба велика
і за мною гасає, сердита така, як собака, ба й лащиться, тулиться:
що її відштовхну, відлечу, а вона тут як тут –
муркотить, наче бабина кішка…
Ну, та якось іздихався й знову до хмар попурхав,
а вона – до землі
та як гупне,
мов двері в під’їзді –
і нічого не сталося, не розірвалась.
Я тоді прилітаю до нас на балкон,
крила склав, до кімнати заходжу.
Вас із мамою десь нема, .
і сусідів немає, й Фаїни Потрібної…
– Таж Петрівни, скільки тебе виправляти!
– Ну, Петрівної, не збивай!
Наче сам я – немає нікого. Сумно так мені стало –
казку знаєш про Пелеле, що лишився на світі сам? –
ото так, як йому…
Але тут одчиняються двері, вертається мама з роботи,
І ти. І Фаїна Потрібна у гості заходить.
І збудили мене, щоб сідав до уроків.
…Син мій росте і літає, люди.
Син мій росте і відштовхує бомбу вві сні.
Сон йому снився такий із казково щасливим кінцем.
Пам’ять у нього міцна, молода, то збрехати не дасть.
Ну а поки –
УРОКИ…
1984, 9 жовтня;
P.S. 1986, 26 квітня. Чорнобиль;
P.P.S. Чи вроки? 2020, 13 березня. Коронавірус
В’ЯЗЬ
Як їхали ми з батьком на возі, ячмінь стояв анішелесь,
тільки вусами лоскотав наші босі п’яти – переджнивно лащився.
А батько показував пужалном:
– Аж он, бач, купиною вигоріло, де лежали міндобрива, –
передали куті меду.
Ми їхали до цегельні по сирівку, бо піч – то не тільки борщі,
А й сушене взимку насіння, і вигріті крижі на ньому та в’язи…
Ну а поки що сонце цвіло, ніби мак,
І заходила спека така – аж ґедзі пощезли,
Тільки бджоли до ґречних ланів зумріли, у мареві плавились
та жайвір в’язав до блакитної бані цілюще п’янке видноколо.
Я звівсь на полудрабку, спершись на батькові в’язи,
та й загукав до жайвора, як навчив колись дід Патусь
(Іпатій – то вже на надгробку):
– Вище дзвінок, як жайворонок! Вище дзвінок, як жайворонок!
Засоромивсь він пурхати нижче за якусь там дзвіницю –
почав забирати угору та вгору, аж геть не видко.
– Пусти булаву! Пусти булаву! Пусти булаву!
Булавою,
солодкою грудкою щему –
в божевілля-довкілля пахуще,
у зелену зорю невагомості.
Там той жайвір умер межи зілля та й знову вродився,
І знов заходився сукати цілющу вервечку, в’язати зело із блакиттю.
А батько згадав свого діда, вашого, діти, прапрадіда Арійона
(Іларіон – то у церкві),
що колись поводив-поводив його ще малого за руку
оцим садом-переярком нашим, показав, де яке дерево,
а тоді сів коло вулика і вмер, підперши його в’язами.
Дід ваш Санько, батько мій, скрутив собі в’язи,
оравши город у дядька Семена, поки я вислуховував
якусь чергову ляпанину про підвищення і поліпшення.
Карі його протягнули ріллею з перебитим хребцем потиличним.
Він пішов на той світ з моїх рук. Він пішов од моїх запанілих
рук, передавши до них вузлувате коріння. І погляд його в ту скля-
ніючу мить був дитинно-пророчим: усе раптом збагнув і простив, і
крізь скрегіт зубів на неправду, крізь фінів і німців,
крізь рани від кулі й осколка,
крізь удів повоєнних та їхні терпкі
могоричі –
булавою
пірнув
у сліпучу зорю невагомості.
А тоді прив’язав тими в’язами душу мою зеленкόвату
до цілющого зілля вервечки одвічної. Онде щепи гінкі –
груші бéри на дичці, ранет на кислиці – то він.
А оці три ряди молодих – то вже й ми.
Сину, гіллям на сонце тримай, а ти, доню, підлий-но води,
мама добрива нам принесе, баба – попелу, я руками роз-
правлю, грудки розкришу, дернюки притрамбую, – хай в’яжеться.
Коли хтось, обіпершись на в’язи Землі, загукає глобально-голобельно:
– Вище наш блок як жайворонок!
– Вище наш блок, як жайворонок! –
засоромлюся пурхати, в мареві плавитись, заберуся угору
та вгору, аж геть не видко; а тоді – шугону
булавою
в божевілля-довкілля пахуще, у сліпучу зорю не-
вагомості. Тим шуганням і вас прив’яжу
до плодющого щему
і щебету.
1967, 1991
«MORITURI TE SALUTANT»
Допінги салютів
колють Боже небо…
Тату, не дивуйте,
може, так і треба.
Душі ваші босі
залп не розпанаха:
їдете на возі
десь Чумацьким шляхом.
Цим ротам завзятим
ще кортить кричати:
свято йде за святом,
бахкає Хрещатик.
Не доволі дива
зоряного неба,
сонячної зливи,
пахощів травневих,
райдуги в росинці,
соловейка в лузі,
пензля у просинці,
яблука в галуззі.
Крізь громи до тиші
треба доростати…
Гахкають глухіші.
Не дивуйте, тату.
2004, 9 травня
Батьку, між нами калина росте.
01.01.2005
Батьку, між нами калина.
20.05.2018
Батьку, між нами…
21.05.2018
Батьку…
22.05.2018
“Українська літературна газета”, ч. 9 (275), 8.05.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/