ФРАГМЕНТИ
Книга друга
… І ВИШИТІ СЛОВА НА ПОЛОТНІ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Розділ 1
А що ж було в сувої знаменитім?
Із сірого цупкого полотна,
з тих знаків, вишитих на ньому нить до ниті,
дійшла до нас історія сумна…
Написана по-давньоукраїнськи.
Питав Петра, як шось було незрозуміло,
тож, обминувши ті місця,
де вельми слизько,
перекажу все так вам,
як зумію…
Гей – гей,
як розвеснілось
на ту пору!
Тож тут, де верхня течія
Случі,
у поле, що під самим Чорним бором,
неквапно їхали волинські орачі.
На сохах, що везли із городища,
у них орала,
перековані з мечів,
були…
Скрипіли мажі, а воли-волища
тягли їх мовчки,
бо на те й воли.
Лиш ревнули протяжно, як на місце,
те, що й торік,
привів їх
путівець.
Самі спинились, бо ж було їм звісно,
що на сьогодні все…
у сей кінець.
Лиш сохи почали із маж стягати
оратаї,
щоби тягло у них впрягти –
аж тут Ягина, а за нею – мати…
На скакунах.
Княгиня ридма:
«До-о-о-нечко!
Про-о-сти-и!»
Спинилася: десниця шестипала
рвонула повід,
й до розвидня дня
на сиву гриву голова упала,
аж вздриж
пішов
по крупові
коня…
Людей завважила… Під’їхала повільно.
І горлова із уст збілілих
річ:
«Ви смерди, ви худоба підневільна.
Хтось мукне десь – то голова із пліч».
………………………………………..
…………………………………………
…………………………………………
…………………………………………
Розділ 3
За рік по тім
при брамі Колишинській
спинились вершники.
Сказав один: «Я князь.
Полянин єстем. Вацлав Голешинський.
Скажіть княгині, хай пропустить нас».
Передали. Суворо повеліла
одного князя пропустить
вона.
«Та в Колишин ввірвалась вража сила…» –
так говорили знаки
з полотна.
І в княжий двір! Учвал! Із диким ревом!
Той спішився –
і в терем напролом!
Явився Зореславні, наче мрево.
А в горниці душ тридесят було.
І князь при всіх: «Я відпустив тебе додому,
бо плакала, благала день при дні.
Пообіцяла ж: двадцять літ по тому
Ягини спадок
перейде мені.
Ти знаєш це – ми, Голешинські,
ґонорові…
І ти ж не кур-р-ва, а жона мені,
пся крев.
Як поклялась тоді мені на крові,
то най проллєтьсі,
але спадок відберем!»
То був отець Ягинин… Голешинський.
Це знали тільки Зореславна й Лунь старий…
…Лунь тихо: «Вацлаве, окстись, побійся Бога…»
Зареготав той: « Го-го-го, у волинян уже новий є бог?
Не знаю ні нового, ні старого –
чи то Стрибог,
Перун той,
чи Дажбог!
Усі, хто є туй, прентко на коліна!
Ви не були й не будете
людьми!
Ви бидло колишинське, окраїнне.
Над вами бог віднині
тільки ми –
князь Голешинський!»
Розказали потім свідки:
«В чертозі тиша, мов могильна, залягла,
й до того прилетіла
хто зна звідки
і в грудь вп’ялася
огненна стріла».
Ніхто не чув не бачив, де той лучник…
Та взнала потім
вся волинська сторона,
що в саме серце князю влучив
Ключник
із верхнього стрільчатого вікна…
Й закаркали гайдуки, наче круки,
і верхи утікали
по тирлу…
То, певне, й справді так:
людині вклав у руки
Сам Бог
для мсти
ту вогняну стрілу.
Писалось далі, що десниця шестипала,
княгинина,
до неба піднялась –
й за мить на землю Зореславна впала
й душа до Господа із покаянням
вознеслась.
…Писалось:
як княгиню погребали,
поклали хрестик золотий, кулон,
жезл із тризубом їй в десницю вклали…
…А про Ягину вже ні слова не було.
Книга третя
У ПІДНЕБЕССІ
………………………….
………………………….
………………………….
………………………….
Розділ 2
…А це якось телефонує Ваня Гриб: «Н- н-да…
Твою поему про Волинь читав…Претензій ніц немає.
Як десь там щось приплів, то не біда:
в письменників без цього не буває.
А ось Іван таке тут сотворив… Ти приїжджай,
то ахнеш.
Просто диво!
Мій Петрик-академік, прочитавши,
говорив:
«То, діду, є шедевр, а не якесь там чтиво…
У хлопця думка вшир пішла і вглиб.
По-своєму осмислив ті події Ваня,
і фактам дав таке потрактування,
що вчені дать ніколи не змогли б».
…Чекав мене Іван біля воріт.
Забрались в ту кімнату, що під дахом.
Мені на флешку
він закинув текст: «Беріть!
Шось наче й вийшло…»
Ах ти ж розумаха…
Я прочитав…І дозволу спитав
(бо ж право авторське!)
на публікацію
в хлопчини.
Й дозволила дитина золота
із напрочуд видющими
очима…
Іван Гриб
ДУМА ПРО КАЗКУ
Заспів
Буває, у Волинськім нашім краї,
отут, в середній течії Случі,
для тих, кого Озорінь обирає,
ліс предковічний виростає уночі.
Там видимо-невидимо, як в казці,
звичайних в тому часі давнім див:
і звірі ходять лиш двоногі та рукасті,
і справді скаче по деревах Див.
Маленьку хижку під сосною бачу…
Хоч і давно тут вирубано ліс,
однак для мене і для Вас, читачу,
дерева хай постануть в повен зріст.
Стоїть Ягини хатка на поляні,
і то брехня, що задом наперед:
йдуть вільно деревляни і поляни –
й знімає бабця відьомський з них вред…
Кіт чеберяє аж із Лукомор’я
(втікає, – бо ж учений! – з ланцюга)…
погладить його бабця та пригорне –
й умить поранена загоїться нога.
Було вже душ тут і не знати скільки,
а суть навернення на шлях Добра
все та ж:
горить, як свічка, ялицева скіпка,
при ній читає бабця
Отченаш…
І я те бачу, й ту молитву чую,
– озоренно у рідній стороні, –
і хочу, щоб і Вам у душу чулу
явилися видіння,
як мені…
1.————————–
… Опісля того, як Ягина утекла,
спливло вже років п’ятдесят
із лишком…
Мисливці баяли, що бачили здаля
вниз по ріці
в бору
маленьку хижку…
А від хатини – баба кривуля. Стара, крива, худа
і довгоноса, ще й усмішка така, що страх бере.
Під ніс собі бурмоче щось, гундосить,
і діжечку поперед себе
пре…
…Й пішло-поїхало.
Оті малі поганки
(уже бабами стали на той час),
що кривдили знедолену під ґанком,
хрестилися: «Спаси й помилуй нас».
Заґелґотіли:
– Це ж, ґе… ґе… Ягина. Та, що пропала, бо їй мати накляла.
– Живе Яга ще, мов лиха година, – бридка, потворна,
на людей всіх
зла.
– Казали ж ті мисливчі люди, вроді
на обі ноги кривала вона.
– Еге ж, ге-ге, бо в неї вони зроду – одна крива,
а друга
костяна.
– Діточок може тут перелякати, як з’явиться, усяк воно бува…
– Чого роти пороззявляли?! На полаті – й спати, спати!
Ну геть як та босота
дворова…
…І нині є тих вредних достобіса,
але, як пишуть,
«далі буде» про наш час.
А поки-що запрошую до лісу,
що виростає, мій земляче,
лиш для Вас…
2.———————————–
Є і поляна, і маленька хижка. На комин всівся
місяць молодий.
Виходить бабця. На руках не діжка: несе велику ступу
до води…
Вона щодосвітку отак прошкує лісом
по вересовій стежечці униз.
Не чубляться ще горобці у стрісі,
лиш пугач застережно: «Не-е-е спіткни-и-сь!»
По вересах ступає: « ту-пу, ту-пу»,
підходить до неквапної
Случі,
на воду ставить дерев’яну ступу…
«Куди ж с-с- -се ви, бабус- с-сенько?» – сичі.
Сідає бабця, і за обичайку руками взявшись,
тихо відплива,
«Іздалеку на сиву схожа чайку» – всміхнеться,
засинаючи,
сова.
… Прийдіть і Ви удосвіта до річки,
то й пощастить побачити,
ачей:
пливе у ступі бабця невеличка і не спускає з обрію очей…
Отак щодня, справіку і донині, вниз за водою,
поки Случ – на Схід,
пливе туди, де, віриться Ягині, розвидниться для неї
білий світ.
” При Обрії знов молодою станеш, –
сказав колись їй Той, Хто Греблі рве. –
Води живильної рожевої дістанеш,
омиєш тіло – стане як нове.
Нога розпрямиться й бігом, бігом по рясту,
за нею друга,
вже не костяна “.
«Сьогодні, врешті, буде в тебе щастя…» –
сама собі нашіптує
вона.
Случ за Острополем на Північ повертає
й до Новограда радо хлюпотить,
і ось якраз на закруті востаннє
ще обрій бачиться –
і пропадає
вмить.
Знов, як і вчора, рожевіє вже на Сході,
Ягина красна робиться лицем,
та раптом –
це біда якась та й годі! –
підхоплює щось ступу і несе
понад хатами, долами й горбами
до тої ж хижки, в той же Чорний ліс.
Он бачите? Лиш придивіться трохи…
Пливе хмарина:
ступа…
тіло…
профіль,
і над губою –
гачкуватий ніс.
3.————————————
Читаю в казці: «В лісі є хатина. Вона зеленим мохом поросла.
Живе в ній баба, мов лиха година: гидка, потворна, на людей всіх зла».
Але ж росла Ягинонька без ласки,
лиш люті кпини й штурхани,
та й ось –
втекти і хоче, і не може
з Казки,
де стати Бабою Ягою довелось.
20 червня – 20 липня 2018 р.
м. Старокостянтинів
Прочитавши Іванову Думу, я спитав його, чому вона
так песимістично закінчується.
І юнак вкотре подивував мене…
– А хіба не так воно здавна і понині в Україні? Добро
ніяк не може визволитися з-під влади зла…
Ось уже, здається, просвіток з’явився, вийшлаУкраїна з-під влади Речі Посполитої, ще трохи, і заживуть люди в добрі й злагоді, аж ні – під ще злішу силу, Московську, лягла…
А нині що твориться… Я ж сам бачу, мислю, та й в Інтернеті «пасусь», то й розумію, що в селі у нас, на цьому
витку історичної спіралі – знову феодалізм…
Показували недавно по телевізору володіння нардепа Броніслава Голешинського. Є ж мораторій, то як це так, що він на Волині й Поділлі має у власності тисячі гектарів землі. Створив буцім агрохолдинги, а то ж по суті латифундії, як колись в Латинській Америці були. Там працювали
раби альєнде
і рабині ізаури,
а у нас
івани да мар’ї.
А врешті, вже феодалам і людей багато не треба, бо є круті джондіри і всяка інша новітня техніка з електронною начинкою. То це нині ще платить агромагнат сільським безробітним щось там за паї, а як стане ринок і узаконяться за ним заграбастані чорноземи, та ще паї за безцінь повикупляє, то вже нічого тим безробітним і безземельним іванам і маріям не треба буде платити. Він буде весь в шоколаді, а сільський народ по пояс в лайні…
До речі, мене обурює цей титул – народний, і я його ніколи не вживаю. Ну не повертається язик так називати князька нашого новоявленого й іже з ним. А ще я так собі думаю, що цей Броніслав є пра-пра-пра… того лихого Вацлава Голешинського, про якого в татовій книзі пишеться, того, що у восьмому столітті прибув у Колишин, щоб силою приєднати навколишні землі до своїх володінь, але не зміг, бо вбили. А новоявленому аграрному магнату Голешинському аж в двадцять першому сторіччі це вдалося просто і легко. Нардепу це, вибачте, народ так каже, як два пальці… еге ж. Бо таких законів для самих себе ці «народні», наскльопували…
«Ну й мудрагель росте…» – подумав я.
А вголос:
– А ти заглянь у провидюще скло. Може, побачиш там
якісь зміни на краще.
Задумався юний поет…
Через кілька днів зателефонував.
Піднявсь я в озорену його вись…
Дав мені аркуші з рук у руки:
– Ну от якось так…Читайте…
ПРОВИДІННЯ
У СТРІЛЬЧАТОМУ
СКЛІ
.… Волинь все та ж…
Та в цім новітнім світі
вже по життю не зовсім вона та…
Рік сороковий
двадцять першого століття.
Нарешті Україна
процвіта.
Не правлять ті песиголовці
і лахудри,
під Куполом не чубиться
набрід.
Розвиднилось при Зореславі Мудрім.
Він поважає сам себе
і свій нарід.
Що увійде на Банковій в палати,
не дуже й сподівався
Зореслав.
Було ж тих кандидатів – сто магнатів,
та сам Господь його нам
ниспослав.
——————————–
Хтось десь чи бачив
(чи наснив)
таке ось дивне діло…
…Зійшлись волхви,
аж тридцять три числом,
і на Майдані в сиве коло сіли,
а перед кожним – провидюще скло…
Довгенько не було нічого
ні у кого…
Вже й зажурились мудреці,
та ось
явивсь їм князь високий,
ясночолий…
———————
…Народ нікому
надурити не вдалось.
Були і підступи, і наклепи,
й погрози,
і гавкали бульдоги
дворові,
та вибрали того,
у кого розум,
а не офшори і доляри
в голові.
Правління його суть:
« Не прогинайсь,
й під себе теж не нагинай
нікого.
Держава є, Закони є у нас,
та Божі заповіді –
над усі закони».
Тепер в держави Українська є душа.
Ми в московитів миру не просили,
а гуртома зібралися на силі –
і дАли тим ординцям
одкоша.
Іще опівночі зловісно б’ють куранти,
стримить той перст захланної руки,
та вже не «Сушки» –
січеславські АНТи
летять з Дніпра
у авіаполки.
… В повітряну бригаду у КолИшин
знов свіжосила ескадрилья
прибула.
У хлопців вищопілотажний
вишкіл,
і дух Отчизни, як чуття крила.
Це українці в сотім поколінні…
Ліси тут рідні, ріки і поля.
Злітають в небо: «Слава Україні!»
«Героям слава!» –
їх окрилює
земля.
Іван Гриб
м.Старокостянтинів
23 липня 2018 р.
Книга четверта
На тверді й у тверді земній
————————————–
Четверте видіння
…При шляхові гудроннім на Житомир
сидить і дивиться крізь землю чоловік.
Пішло на другий вік уже по тому,
як розпочався літ його
у цьому світі білім
лік.
Спить древнє місто Старокостянтинів…
Під ним устали засвіт орачі,
та й в поле…
Рожевіє ген по сині…Воли п’ють воду
із тодішньої
Случі…
І в місті, що над ними, теж світає.
На небі лиш одна зоря – Полинь.
І з-під землі до тих лиш, хто це знає,
луною долинає: «Гей, воли!»
За спиною в Мислителя в безмежжя
злітають АНТи. Там летовище –
не …дром.
По ліву руку Ейфелева вежа,
а одесную –
Володимир над Дніпром.
А прямо – башти у лихій столиці…
Вони спідлоба дивляться
на світ…
І хтозна скільки будуть так дивиться…
… Та Случ тече собі із Заходу на Схід.
————————————
А наш Іван новий вже має план…
Отам, де батькові стрільчате скло знайшлося,
веде розкопки…
Вже в два зрости котлован…
І плавно в зиму переходить
осінь.
Він вірить, що окупиться сей труд…
Дійшов до листопада аж
від серпня.
Переказ є: пішла під землю тут,
разом з вірянами,
рятуючись від Бату-хана,
церква.
Було ж не раз…
Приходив уночі…
Така під зорями лежала сива
тиша,
що чулися із-під землі плачі…
… Взяла в облогу татарва
Колишин.
Побігли в храм жінки, старі, малі.
А він – крізь землю.
То усі й спаслися,
навіки схоронились
у землі…
Стін дерев’яних,
тіл людських
там, ясно ж,
тільки прах і тлін,
але дива бувають
і в часи новітні…
Іван Петрович вірить,
що з землі озветься
дзвін…
Бронзовотілий…
Дев’ятистолітній…
«Та й купол, може,
весь не перетлів…
То скільки треба,
стільки й тра’
копати…
ну ще якихось, діду,
пару днів…»
…І скреготнула
(аж зубами він !)
лопата.
15.10. 2017. – 25.07. 2018.
Красносілка – Хмельницький.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.