ДИПТИХ
Сам собі на 25-ліття
У білих віршах – думи віщі:
ознака зрілої пори.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А я пишу зелені вірші,
розгойдані, мов явори.
Нехай живуть у світі білім –
не одкровення, не дива,
неоковирні хай, несмілі –
та щирі, наче деревà.
І хай той критик в крик, у лемент,
крізь лінзи глянувши на них:
«Ой, пробі! Та воно ж зелене!»
– А де візьму я сивини?
Ну от нема її ще в мене,
і навіть добре для душі,
як на вербички, липи, клени
критичні йдуть, але дощі.
Бо ж буде, буде: мислі віщі,
і я при сивій бороді, –
але таких,
зелених,
віршів
не написать уже тоді.
20 липня 1969 р
м.Кам’янець-Подільський
Сам собі
на 75 – ліття
Ув очі глянула:
–А ти вже постарів…То я не знаю,
бути чи не бути
мені з тобою о такій порі.
Я, чоловіче, вибач, на розпутті.
Подумати… це ж скільки довгих років терпіла я блаженного тебе.
Ти підупав, а я іще нівроку, і кличе в далеч небо голубе…
Візьму з собою – на ходу заснеш, зганьбиш мене перед людьми і світом. То краще на травичці ляж-полеж…Там подрімати можеш і поскніти…
Пощо гадати : «А коли б… якби…», коли переді мною – достеменне…
На дачу їдь, іди збирать гриби, але,
мій сивий голубе,
без мене…
А я подумав:
«Господи боронь – перечить жінці. Не кипи, не сердься.
У тебе ж є ліричний он герой. Хай він прихилить душу
дами серця.»
«Я ще козак. – Всміхнувся він мені. – І то дарма, що, як і ти, вже сивий… Явлюся Їй при шаблі й на коні!» І я відчув його в собі
на силі.
В нові натхненно він пішов рядки…
Знов задзвеніли, як бувало,
рими,
і символічно зблиснули клинки…
Ми ґонорово юність повторили!
Та тут неждано мій герой заснув.
Літа взнаки дались…
чи перевтома.
Ліг у стару, зарослу борозну,
сказав мені лиш: «Вибач…» –
та й на тому.
Він спав і спав, ще й бурмотів у сні
мої елегії про жовте листя з кленів,
і ті, що народились навесні,
віршІ про вІрші білі та зелені.
Минулим снив… Тимчасом наяву
поперла вража сила від Уралу,
а три руки гетьманську булаву
одна в одної
люто видирали.
Вкраїна зажурилася, і ниць
схилилася калина під горою…
І тут почулось: «Чоловіче, схаменись! Збуди свого ліричного героя!»
Я – на коліна: «Завинив. Прости. А втім, у нас вина, либонь,
навзаєм…»
З Козацької Могили, з висоти сказала ти: «А я ж тобі казала…»
І я з своєї надвечірньої пори
побачив знову ясно,
як ніколи:
у небо йде метафора гори,
гекзаметри лісів –
на видноколі.
Постала хмара, як повстання, у пів неба
і попливла
уздовж Дніпра
над селами.
Пішли у козаченьки орачі:
«А ми ж ту-у-ю
чер-во-ну калину
підні-ме-е-мо…»
У чорній тучі зблиснули мечі:
«А ми на-а-а-шу славну
Україну
Гей-гей-гей!
Розве-е-е-селимо…»
Семиколірно виткалась лиштва. А над нею ген- ген угорі
розвиднялось кохане обличчя… Мов з-під крил –
голубінь із-під брів.
То вже й Лірик озвавсь одержимий
у мені,
наче свій у собі:
«Сині очі в моєї дружини,
А у тебе були голубі».
Подумалось: «…Яка ж вона красива…Скажу, бо, як видіння,
промине…»
Спромігсь на голос, в очі глянув сині:
«Не покидай, Поезіє, мене!»
20 липня 2019 р.
с. Красносілка
————————————–
Конспект поеми
Сенсація в Урочищі Гриба,
або ж
Новітнє фентезі
по-українськи
*трилогія*
Книга перша
ЧОВЕН ІЗ ВОСЬМОГО СТОЛІТТЯ
Розділ 1
У селищі старім цукрозаводу
місцевий мешканець Іван Петрович
Гриб
хотів урізатись у магістраль газопроводу: копав рова
на метр двадцять
вглиб.
Був газ давно у брата, свата, кума, трудящий благоденствував
народ,
вже й пан Микола, бізнесу акула,
з народом разом заковтнув
завод,
а він волинив.
Та ж було безплатно! А ниньки, аж образливо
до сліз,
і тяжко стало дядькові, й накладно, бо вже кучмізм –
не развітой соціалізм.
…Два метри вздовж Гриб відмахав од хати – й порушився
чіткий Іванів план:
так скреготнула (аж зубами він!) лопата,
що по-москальськи
вилаявся
пан.
Означення се не ввійшло тоді ще в моду: йшов
двадцять першого століття
перший рік,
був «старший брат» кацапом для народу…
Про що це я… А-а-а, матюкнувся чоловік!
Прогріб руками… Металевий стрижень
був у не злежаній не знать чого
землі.
Потяг до себе – а на ньому тризуб. Із золота! Ледь Ванька
не зомлів.
Хотів було хапнути й приховати, щоб десь загнати
(куш на все життя!),
але згадав: знайшов щось – мусиш здати. Була в «районці»
про скарби
стаття.
—————————————–
—————————————-
—————————————–
—————————————–
Книга друга
…І ВИШИТІ СЛОВА НА ПОЛОТНІ
——————————–
——————————–
Розділ 2.
На полотні всі знаки – незлинялі…
Кажу собі: «Пиши вже, не волинь…»
То й ось пишу…
…Жили тут волиняни,
бо називався край отак: «Волинь».
Тут на Купала хоровод водили мавки
на місячній поляні при Случі,
а над полями журавлі й журавки літали парами
і виглядали орачів.
Стояла сіра ще торішня скирта
там, де дві ниви ше не орані лежать…
Не розібрали. До весни худоба сита: тут що долина –
то розкішна сіножать.
У скирті обитала, нарід знав – Соломна,
якась дочка не знать яких батьків,
якась вдова безпутня
і бездомна,
і любощам навчала парубків.
Он Чорний ліс. Він тягнеться справіку
туди, де Случ у Горинь
упада,
а Горинь – в Прип’ять – в ту ріку велику,
де, кажуть, чорна,
мов біда,
вода.
Як допливеш туди ти у човнові –
а нині лиш уявою полинь –
уяв побачиш дивний град Чорнобиль,
над ним зорю,
що звуть її: «Полинь».
Живуть тут люди у добрі
та супокої,
чужу й свою не проливають кров.
Предивний град
у Кия під рукою,
він княжить в городищі над Дніпром.
В Чорнобиль-граді він не був ніколи,
бо смертне застереження було…
… Прийшли волхви аж тридцять три числом.
В дворі у княжім
сіли в віще коло,
ще й перед кожним – провидюще скло.
Червоним стало – і наслало їм видіння:
лиш князь прибуде – та зоря Полинь
впаде на град, і сила лиходійна
усе, що там,
і що навкружно,
спопелить.
…Той край Поліссям звали й на ту пору.
А тут, де верхня течія
Случі,
у поле, що під самим Чорним бором,
неквапно їхали древляни-орачі.
На сохах, що везли із городища,
у них орала,
перековані з мечів,
були…
Скрипіли мажі, а воли-волища
тягли їх мовчки,
бо на те й воли…
——————————
——————————
——————————–
——————————–
Книга третя
НА ТВЕРДІ ЗЕМНІЙ І У ТВЕРДІ
Ретроспективний відступ
Сідає сонце… Коло хати
в пісочку грається дитя.
А на лавчині –
батько й мати.
Прийшли з роботи, то й сидять.
Он їх завод. Важка там праця,
та зарібок – не трудодні в селі…
Над ними свище МіГ-15…
Виходить з мертвої петлі.
Це ж гонде – « їродром» військовий.
Він тій Америці на зло.
…А хлопчик грається в піскові.
А перед ним – стрільчате скло.
Його знайшли Івасів тато,
коли коло Случі були.
Якесь рожево-жовтувате.
Був коло нього
наконечник від стріли.
Казав він мамі:
– Я ж, одначе,
ішов тудою тищу раз…
Нічо’ такого там не бачив…
Це ж просто дивина якась!
Той наконечник вже в музеї.
А скло… Малий у плач: «Моє-е-е!»
То приховали.
Івасеві
татусь погратись видає.
Пишається синочком тато.
Це ж як було йому лиш три,
питалися:
– Як тебе звати?
А він:
” Іван
Петр-рович
Гр-риб!”
Стрільчате скло – в руках малого…
Якось, це ще торік було,
вдивлявся довго-довго в нього –
і вигукнув:
«Це провидюще скло!»
Казав, побачив, що колись тут буде:
«Отут, де хата – вже стоїть палац.
Машина…Коло неї люди.
Он я дорослий.
…Лиш не бачу вас».
—————————————
—————————————
—————————————
—————————————–
Розділ 5
А наш Іван новий вже має план:
отам, де батькові стрільчате скло знайшлося,
веде розкопки…
Вже в три зрости котлован…
І плавно в зиму переходить осінь.
Переказ є: пішла під землю тут,
разом з вірянами,
спасаючись від Бату-хана,
церква.
Іван упевнений: окупиться сей труд…
Дійшов до листопада вже
від серпня.
«Це ж точно дзвін із міді там лишивсь…
То скільки треба, стільки й тра’
копати…
Махати заступом за стілько літ навчивсь»…
…І скреготнула
( аж зубами він)
лопата!
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Рік 2020-й. Літо. Стою на своєму городі в моїй Красносілці,
У тій, що за 7 км від Старокостянтинова. Лицем на південний захід стою. Бачу аеродром. То не військова таємниця: базуються на цьому летовищі «сушки», себто бомбардувальники СУ- 24. Повертаю лице трохи західніше. Бачу Заслуч – передмістя Старокостянтинова — і міст через Случ…
…Перед Случею чоловік чоластий
сидить, замислившись, і знаю я,
хто він:
сучасник (а по духу й співучасник)
вже для шести минулих поколінь.*
Об руку голову забронзовілу обіперши,
застиг на камені, тисячолітнім устократ,
і зважує, чи більше було звершень
у людства в цьому світі,
а чи втрат…
_______________________
*Мисли́тель — найвідоміша скульптура Огюста Родена,
над якою він працював з 1880 по 1882 роки.
- ———————-
… Шість років тому з Марсового поля
пішов на схід він в давень-далечінь
через поля побоїщ, горя й болю…
І воїв бачив, і купців, і орачів.
Йшов через Францію, Німеччину і Польщу
полями битв
двох воєн світових…
«Чи ж вимолять колись Господніх прощень
пра-пра… Адамові за сей диявольський
у їхніх душах
звих?»
Йшов на Майдан… Прийшов…
У стужі сивій
ходив межи людей і між вогнів,
а після того, коли…качА… по Тисині…
сидів скорботно сорок довгих днів.
Чув канонаду й градобій Донбаський –
судомився
у шоці больовім.
Іще ніколи не було так важко
його забронзовілій голові…
« Ой, горе тій Україні, як чайці-небозі,
Що вивела чаєняток при битій дорозі…»
2.————————————–
Устав…Із Києва пішов через Полісся
до каменя свойого — у Париж.
Крізь добровістя й Чорне Лиховістя,
Крізь Часу й Простору надтектонічний
здвиж.
Із року в рік ішов і нощно й денно —
аж стогін чувсь йому з-під вересів.
Таке наслухав і набачив незбагненне,
що знов на камені осмислить його сів.
Тепер він всіх краян моїх сучасник.
І перед ним Волинь в усій красі,
і по Случі пливе у Горинь Давня Казка,
а в душу Думи линуть з небесі.
За спиною в небесне безбережжя
злітають «сушки» – там аеродром.
Ліворуч, ген-ген-ген де – Ейфелева вежа,
праворуч – Володимир над Дніпром.
А прямо –башти у лихій столиці.
Вони спідлоба дивляться на світ…
І хто зна скільки будуть так дивиться…
Та Случ тече собі із Заходу на Схід.
2020 р
3.——————————
…При шляхові гудроннім на Житомир
сидить і дивиться крізь землю чоловік.
Півтора віку збігло вже по тому,
як розпочався літ його
у цьому світі білім
лік.
Спить древнє місто Старокостянтинів…
Під ним устали засвіт орачі,
та й в поле…
Рожевіє ген по сині…
Воли п’ють воду із тодішньої
Случі…
І в місті, що над ними, теж світає.
На небі лиш одна зоря – Полинь.
І з-під землі до тих лиш, хто це знає,
луною долинає: «Гей, воли!»
За спиною в Мислителя в безмежжя
злітають АНТи.*
Там летовище –
не…дром.
По ліву руку Ейфелева вежа,
а одесную – Володимир над Дніпром.
А прямо – башти у лихій столиці…
Вони спідлоба дивляться на світ…
І хтозна скільки будуть так дивиться…
… Та Случ тече собі із Заходу на Схід.
—————————————
*Винищувачі нового покоління. Випускаються
на Січеславськім авіазаводі імені Антонова.
2040 р
с.Красносілка –
м.Хмельницький.
20 липня 2018 — 20 липня 2020 рр