“Українська літературна газета”, ч. 9 (353), вересень 2023
МАЛЕНЬКИЙ
Я маленький.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ще зовсім маленький.
Хоч невдовзі у мене зима.
І нема вже ні рідної неньки,
Ані тата давно вже нема.
Я – маленький
Здивований хлопчик.
Не рахую змарнованих літ.
Не навчився ще множити в стовпчик
І читати буденність, як слід.
А довкола – великі люди
Гучно справи великі вершать.
Сіють зерна брехні і облуди.
Метушаться. Жартують. Грішать.
Світ – під себе лаштують наосліп,
Бо нагода ж така удалась!
Їм – дозволено все. Бо – дорослі.
А маленьким не можна.
Зась!
Світ дорослих – немов павутина,
Хто тут жертва, а хто тут – павук?
Я не рівня їм, я – дитина,
Замала для таких наук.
І блукаючи понад межею
З-за якої – нема вороття,
Я про щось розмовляю з Душею,
І не прагну в доросле життя…
Ви ж – рахуйте свої витребеньки.
Їжте полум’я. Пийте дими…
Я – маленький.
Назавжди – маленький!
Я чекаю Різдва
І зими.
БДЖОЛА
Бджола –
В моє вікно напіввідкрите
Влетіла з першим подихом тепла.
Вона дзижчала
Так несамовито,
Мов на весь світ
Ображена була.
Бджола від сліз
Втиралася завзято,
Хоч сліз бджолиних
Ще не бачив світ.
Вона немов
Хотіла щось сказати,
Навмисно перервавши свій політ…
Весна
Безкраїм повнилася цвітом,
І пахощі
Здіймались в небеса
Та біль бджолиний ширився над світом, –
Над ним була невладна ця краса.
Бджола
Одного не могла збагнути,
Чому страждати змушена земля?
Бджола
Сьогодні випила отрути,
Якою геть забризкані поля.
Їй залишалось
Жити зовсім мало,
Отій,
Людьми отруєній бджолі,
Але вона вмирати не бажала,
Питаючи, – за що ми так її?
Вона ж бо нам,
Старлась прислужити
Як це робила для людей завжди –
Якщо тепер не запилити квіти,
То згодом не зав’яжуться
Плоди!
Все відцвіте –
Й зів’яне урочисто.
І упаде дододу
Жовтий лист.
А без плодів!
Життя не має змісту,
І хтось повинен
Дати всьому зміст!
І раптом –
Підвели бджолині крила,
І я почув – в отім її «жу-жу»:
– Сьогодні – я,
А завтра ти, мій милий!
Повір мені!
Послухай що кажу…
І я не знав,
Не відав, що зі мною.
В судомі серце стиснулось на мить.
Світ – помирав,
А я в нім був – бджолою.
І я не міг це лихо зупинить.
АБОРИГЕНИ
Ми – папуаси.
Ми – аборигени.
Ми – автохтони рідної землі.
Та нас не врятували наші гени,
Коли прийшли чужинські кораблі.
З них вийшли ті –
Зі зброєю і в латах.
Які були немов напівбоги.
Хіба ми знали,
Що вони – солдати,
А ми – лиш дикуни і вороги.
Але ж вони не виявляли сили,
І дружньо посміхалися щораз,
І непомітно всіх нас спокусили,
І так безжально обдурили нас.
Ми віддали їм
Золоті прикраси,
Й каміння невимовної краси…
Наївні автохтони й папуаси –
Ну що ми знали про нові часи!
Вони ж ішли чумою –
В кожне наше місто,
І руйнували звичний плин життя.
Ми віддали їм за скляне намисто
Свій споконвічний світ –
Без вороття.
Вони ж сказали,
Що не буде націй,
Що зварять всіх у спільнім казані.
А дикунам
Достатньо резервацій
З отим – скляним намистом
На стіні.
З БОГОМ
І знов
Перед Небом,
Немов перед Вічним Порогом,
Стою незворушно
Прогнавши із серця жалі.
І знову повторюю тихо: – Я з Богом.
Я – з Богом!
І значить ніхто
Не здолає мене на землі.
Ні, я не безгрішний, –
Не можу судити нікого.
Та в серці моїм ще тремтить
Незгасимий вогонь!
В цім світі фальшивім
До кого звертатись?!
До Бога!
Немає нічого тепліш
Його вічних долонь!
Затягнуто обрій
Отруйним оманливим смогом,
І зрада з брехнею
З’їдають цей світ, мов іржа.
Я вже не дивуюсь нічому:
Я з Богом. Я – з Богом!
Твердіш за алмази
Моя незворушна душа.
Я з Ним наодинці –
І в думці, і в пісні, і в слові,
Не граюсь у бісер,
Громів-блискавиць не мечу.
І все, чого прошу у Бога –
Це тільки Любові.
Все інше хай віддано буде
Вогню і мечу!
Я знаю їм ціну –
Поразкам, а чи перемогам.
Брудними руками
Торкатись Душі не даю…
Повторюйте разом зі мною:
Я з Богом, Я з Богом!
І пекло відступить.
І буде світанок – в Раю.
НАСТУП
Ми не в Шарм Ель Шейху,
Не в Дубаї,
Не в Маямі і не на Балі –
Під палючим сонцем
В ріднім краї,
Лежимо на спеченій землі.
Вітер степу обпіка легені,
І пече важкий бронежилет,
А за метрів сто – кущі зелені,
Але там – ворожий кулемет.
Лежимо. Ні руху, а ні звуку,
Лиш з під каски все струмує піт.
Він стікає у брудну пилюку
І поволі застила нам світ…
День за днем –
Бої й нестерпні втрати,
Окопались орки, хай їм грець!
Скільки ще отак нам наступати,
Щоб до моря вийти накінець?
Щоби змити в тім, жаданім морі,
Весь цей бруд, і липкий піт, і кров,
І втопити в тому морі – горе,
І згадати, що то є – Любов…
Спечені і змучені до краю
Не в Дубаї і не на Балі –
Засмагаєм тут, у ріднім краї,
На своїй обпеченій землі…
ГРОЗА
Не бійся, синку, це гроза,
Лише гроза на ціле небо
Чому ж в очах твоїх сльоза?
Не треба, синку мій, не треба.
Не озирайсь і не тремти
Притримай ці неждані сльози,
Колись збагнеш для себе ти,
Які в житті бувають грози.
Не бійся синку, що гримить,
Гримить, аж завмирає подих,
Бо грім такий не може вбить,
Від нього не бува двохсотих,
Грім відгримить і піде геть,
І буде десь в чужому краї,
Але руїнам кров і смерть
Він по собі не залишає.
Не бійся синку блискавиць
Що ріжуть небо аж до краю.
Не вір, що в тих, хто пада ниць,
Вона ніколи не влучає.
Ти бійся фосфорних дощів
І їх смертельного салюту,
А хто їх музику завчив,
Той вже ніколи не забуде…
Не бійся синку, то гроза,
Лише гроза у синім небі,
Ну й що із того, що сльоза,
Ти не ховай її, не треба.
Наплачся синку досхочу
І біль свій виплач аж до краю.
Бо після справжнього дощу
Веселка розквітає.
ТЕАТР
Є речі, що до часу незбагненні,
Їх від очей ховає пелена.
Ми бачим тільки те,
Що є на сцені,
А що там, в закуліссі?
Таїна!
Хто режисер,
Який творив це дійство?
І хто цю драму
Виписав для нас?
Хто так ретельно
Розробляв злодійство,
Хто підібрав для нього
Місце й час?
Ми в захваті – від світла й декорацій,
І бачимо лише акторський грим…
Хтось нищить нашу,
Найдревнішу з націй,
А ми ще й палко аплодуєм їм!
Та коли згасне
Ця всесвітня ватра,
Відкриється нам правда без прикрас:
Що не було ніякого театру –
А просто вміло ошукали нас.
ПОЕТИ
Є поети борці,
І поети шамани,
Є поети-співці,
І словесні гурмани.
Є поети з юрби
І поети зі скиту.
Є поети – раби
І поети еліти,
Є поети-шути
І поети-коханці,
Є поети-кати,
А чи пристосуванці,
Є поети-людці,
І дрібні хулігани,
Є магічні Жерці,
І могутні Титани…
Є поети століть,
Неймовірно-епічні!
Є такі, що на мить,
І такі, що – навічно!
І чому так бува?
І чи довго так буде?
Це ж не просто слова,
Це – Поезія, люди!
СОЛЕДАР
Ворог тиснув люто і запекло.
Чорний дим здіймався аж до хмар.
Це було немов жахливе пекло,
Але пекло звалось – Соледар.
Кажуть, орки перевагу мали,
Ніби, що один до чотирьох.
Нас тіснили – ми не відступали,
Як тримались? Відає лиш Бог.
На війні, ти іноді не знаєш,
Де тебе накриє через мить,
Та якщо позицію міняєш,
То і смерть можливо обдурить.
Ми з моїм комвзводу хлопці терті,
В нас позаду й не такі бої,
Ми навчились уникати смерті,
Професійно дурячи її.
Автомат накидуєш на шию,
Припадаєш тілом до стіни.
Він дає команду:
– Я прикрию,
Тільки ти бігом давай, жени!
Бій в руїнах міста – ось де битва,
Це вам не компьютерний зашквар,
“Я прикрию”,- це немов молитва,
В пеклі, що зоветься Соледар…
Хто я? Рядовий тероборонець,
Що віднині на передовій,
Мій комвзводу – ангел-охоронець,
Завдяки йому я ще живий.
Без його команди я ні кроку,
Знаю кожен жест його і знак!
А сьогодні, ніби й день нівроку –
Але, точно, щось пішло не так.
Ворог зранку крив нас без упину
Мінами, снарядами й свинцем,
Потім орки вийшли нам за спину,
Щоб смертельним стиснути кільцем.
Мій комвзводу, Ангел мій крилатий,
Вперше я почув такий наказ:
– Відійшли – я буду прикривати.
Я своїм вогнем прикрию вас…
І тепер я гірше ніж убитий.
Я ковтаю сльози і дими –
Він збирався нас вогнем прикрити,
А виходить, що прикрив грудьми!
Кілька куль в його бронежилеті,
Чи живий він – досі не збагну,
Та подалі від сліпоі смерті
Я його тягну, тягну, тягну….
І в мені ще жевріє надія,
І пече мене молитва ця:
– Я прикрию… Я тебе прикрию.
Я з тобою буду до кінця…
СКАЖІТЬ!
По світу я блукав чимало,
І чув чимало різних мов,
Але мене не відпускала,
Ледь чутна музика дібров.
Поля, загорнуті в тумани,
І села, ніби у раю…
Скажіть, хіба це так погано –
Любити націю свою?
Я міг лукавити чи грати,
Казати правду, а чи ні
Я міг спокійно вибирати
Які мені співать пісні,
А я лікую болем рани,
І наче мед, отруту п’ю.
Скажіть, невже це так погано –
Любити націю свою?!
Оту – що суржиком говорить,
Про Божі істини в собі,
Оту, що нині Диво творить
І світ рятує в боротьбі!
Таку прекрасну й горду панну,
Що відродилась у бою!
Скажіть, чи й справді так погано –
Любити націю свою?!
Хтось продає і Душу й Слово,
Хтось завиває, хтось гарчить.
Мені ж одвіку рідна мова
Неначе музика звучить.
Я з нею квітну, з нею в’яну,
Та душу гнівом не псую.
І не кажіть, що це погано –
Любити націю свою!?
ЛОМБАРД
Доля в юності
Часом буває крутою,
Та такою що світ,
То – самі вороги…
Він прийшов до Ломбарду
З простою метою –
Щось закласти з речей
І віддати борги.
Тих речей назбиралось
Не так вже й багато.
Але речі сімейні
І майже святі:
Материнська обручка.
Годинник від тата.
І сережки бабусі.
Усі – золоті.
За прилавком Ломбарду
Стовбичив добродій –
В старомоднім пенсне,
І старім сюртуку.
Він спитав підрозріло:
– Ви, часом не злодій?
Може щойно обнесли
Квартиру яку?
І почувши
Згорьовану сповідь клієнта
Він промовив,
Посмикавши чорний свій вус:
– Ви прийшли за адресою,
“Уно моменто!”
Вашу скруту важку
Я змінити берусь!
Будуть гроші у вас,
Скільки треба для щастя?
Буде слава і фарт,
Буде все як в раю.
Та до цих от речей
Треба дещо докласти,
Закладіть-но, юначе,
І Душу свою.
Не подумайте тільки
Нічого такого!
Я ж бо хочу лише
Якнайкраще для вас.
Це ж усе тимчасово,
Повірте, їй Богу,
Все відкупите потім,
Як знайдете час…
Незабаром юнак
Розквитався з боргами.
Став веселим, розумним,
Успішним на фарт…
Тільки якось –
Приснилися тато і мама,
І сказали одне лише слово:
Ломбард!
Зранку він
Швидко скочив у свій Ламборджині,
Прихопив із десяток кредитних карток.
І знайшов той Ломбард,
Що стояв і донині,
І зустрів його той же уважний дідок.
– Так, я речі усі повернути вам мушу.
Хтось забув би, а ви пригадали таки!
Забирайте свій крам!
Тільки, вибачте, Душу,
Вашу Душу лишаю собі. Навіки!…
І пішов чоловік
Одиноко вмирати,
Ніби щось зрозумів
У своєму житті…
І блищали – обручка.
Годинник від тата.
І сережки бабусі.
Усі – золоті.
ПОЛОВА
Задумайтесь –
На що так схожа мова?
В ній є зерно,
І є завжди полова!
Висока мудрість
У зернині кожній.
Хто сіє зерна –
Той непереможний!
Зерно – добром
У душах проростає.
Пуста ж полова
На вітрах літає…
Моя державо,
Що для тебе – Мова?!
Коли зерно гниє,
А всюди лиш
Полова!
ДИМ
Як же важко до суті дістатись.
Все довкола затягує дим…
Ця війна не могла не початись,
Бо вона була вигідна всім!
Фінансистам, банкірам, магнатам,
Світовим закулісним гравцям
Знавіснілим диктаторам клятим,
І проплаченим щедро співцям.
Світовій політичній еліті,
Що пустим марнославством живе.
І слухняній чиновничій свиті,
Що старе видає за нове.
Мафіозним прихованим кланам,
Що живуть на сльозах і крові.
Демагогам і політиканам,
Брехунам, що у нас в голові!
Всім, хто звик жонглювати словами,
Віртуозно ховаючи суть.
Всім, у кого є влада над нами,
Кому жертвують, платять, несуть…
Але світ до кінця не поділиш,
Так, щоб тільки собі і своїм…
Ця війна закінчиться тоді лиш,
Як над світом розвіється
Дим…
ДРИФТ
Шалена зграя дорогих машин.
Тремтять залізні коні норовисто….
Під рев моторів і скавчання шин,
Вони “дрифтують” майже в центрі міста.
Розвага ця прикольна, і крута,
І тачки всі, як на підбір, – престижні,
Отак кайфує молодь золота –
Сьогодняшні “мажори”, не колишні!
Їх не хвилює комендантський час,
Їм блокпости і патрулі – “до фєні”,
Плювати їм на кожного із нас,
І від “бабосів” аж тріщать кишені,
Для них війна – лише якесь кіно,
Лиш там – бої й невиліковні рани…
Вони в своїй реальності давно,
Де клуби, казино і ресторани…
Мій Боже, ну чому це так болить?
Болить і так тривожить нас сьогодні!
Між Києвом і Бахмутом лежить
Страшна і неподолана –
Безодня…
СПИМО
Ми лежимо у тиші і пітьмі…
Ні часу, а ні простору немає.
Бракує слів. І ми, немов німі,
Бо слів потрібних ще ніхто не знає.
Це сад Едему. Світ прадавніх мрій.
Тут все, як сон, магічне й нереальне.
Тут ти і я, мов сутності астральні,
Поза межею сенсів і подій.
Немає поки ні добра, ні зла,
Ні Істини, ані гріхопадіння –
І кров моя в твою перетекла,
Щоб відчувалось таїни Творіння…
У тиші небуття. Серед пітьми.
Де ще нема нічого і нікого, –
Ми лежимо. Прадавні, вічні Ми –
Найвища суть.
Найкращий задум Бога…
А білий світ давно вже не в Раю –
Там гнів і біль. Війна й нестерпні втрати…
Твоя Душа загорнута в мою.
І це – усе, що нині варто знати.
РЕМОНТ ЧАСІВ
У Харкові, що бореться трагічно
З ордою лютих озвірілих псів,
Є в місці люднім вивіска незвична
Написано на ній: “Ремонт ЧасІв”.
Проходять мимо люди випадкові,
Буденно й звично так собі снують
Й ніхто не помічає в цьому слові
Якусь найвищу, незбагненну суть!
В цім дивнім слові логіка залізна,
І зовсім не позбавлена краси:
Годинники ремонтувати пізно,
Коли отак – змінилися часи.
Хто скаже нам тепер,чому так сталось?
Що голос Божий в суєті затих –
Часи змінились?
Ні – вони зламались!
Та так, що вже й не полагодиш їх, –
Вони не мали права
На помилку,
Бо стрілки їх не відведеш назад…
Шалений вир
Зламав родинну гілку
Й ніхто уже не порахує втрат.
Ніхто не компенсує ціну крові,
Яка пролита у страшні часи,
Ніхто вже не поверне нам любові,
Яку так довго шматували пси…
Скажені пси двадцятого століття,
Вони хотіли перегризти нас,
Та так усе влаштовано у світі –
Що неможливо зупинити час…
Вітри свободи грають у знаменах!
Ніхто не знищить нашої краси –
Ціною втрат і надзусиль шалених.
Ми – ремонтуєм
Зламані часи!
ПО СПРАВАХ!
Біда нуртує в ріднім домі,
Стихія рушить береги –
Де тут розумні, де свідомі?!
Хто друзі тут, хто вороги?
Немає більше лівих-правих,
А лиш завіса димова.
По справах їх судіть,
По справах!
Слова – вони ж лише слова!
Гуде інформаційний простір,
І правда тоне у брехні,
Хто тут господарі, хто гості?
Де справжні тут, де підставні?
Серед боїв – таких кривавих,
Знов – марнославності жнива!
Я прошу вас.
Судіть по справах!
Слова ж – вони лише слова!
Як важко не згубити віру
Коли довкола кров і бруд.
Пісні зачищені з ефіру –
Митці вже не потрібні тут!
Тече єлей із пащ кривавих,
Неправда правду добива!
Благаю вас –
Судіть по справах.
Слова – вони ж лише слова!!
Кати не будуть тут панами,
Змінився невблаганний час!
Господь тепер не понад нами,
Господь – у кожному із нас!
А ті, що гралися словами,
Пошивши в дурні чесний люд,
Нехай заплатять головами –
Оце і буде Божий суд…
ІРОНІЧНЕ
У країні, що вчилась до сліз реготати,
Освятивши піаром таємні вечері,
Я мовчав так оглушливо, наче заклятий
І ломився у навстіж зачинені двері.
Я глухим неспростовні кричав аргументи,
І торочив сліпим про дорогу до світла,
Я потворам страшним розсипав компліменти
І не знав, що вони їм давно вже обридли.
Я пісням віддавав свою душу мрійливу
І простягував серце своє на долоні,
А вони просто жлуктили фанту і пиво,
Запиваючи ними горішки солоні.
А вони своїм щастям вважали корито,
І клялися у вірності й честі картинно.
А тоді – з під поли, – гендлювали відкрито
Всім – від модних цяцьок до самої країни…
Я люблю цю країну – до жовчі, до сказу!
Проклинаючи Душу за близькість до Неба,
І немов нагороди приймаю образи,
І соромлюся чути щось добре про себе…
Так минуло життя.
Бо живцем закопали.
Загорнувши мене під уламки епохи…
І раділи до сліз. І в сльозах реготали,
Жалюгідно-елітні лохині та лохи.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.