Анатолій Кичинський. Вірші з нової книги “Сотворіння цвіту”

275

* * *

Так трава проривається крізь пострадянський залізобетон.
Так Дніпро, окупований кригою, рибу рятує свою.
Так несе терористка в букеті троянд вибуховий бутон.
Так я, кров’ю спливаючи, донором книги нової стаю.

Так зализують рани, щоб легше бинтам відривалось від ран.
Так життям присягають смертельного ворога перемогти.
Так одних надихає на подвиги Біблія, інших – Коран.
Так, щоб я повернувся живим, ще ніхто не молився, як ти.

Так ніхто не кохав. Через тисячу літ цей сосюрреалізм
опромінить любов’ю злоякіснохворий, занедбаний світ.
Так молитви твої зачерствілих нащадків розчулять до сліз.
Так живим я до тебе вертатимусь і через тисячу літ.

2020

 

* * *

Дощ ніяк не піде через те, що нема в нього ніг.
Теж не маючи ніг, аж ніяк не ітиме і сніг.

Виявляється, час не летить, бо не має він крил.
Тож виходить, літати ні листя не може, ні пил.

За відсутності крил кулі теж не летять, але це
не говорить, що куля не зліша за муху цеце.

Камінь теж не крилатий, а всякий безкрилий політ
загадковішим робить ніякий не білий цей світ.

І ніякий не чорний пожовклий від часу квадрат –
цей понтикваріат, що злетів у ціні у стократ.

І триває кіно, де пожежника гра Герострат,
ну а в ролі заручника – сам сомалійський пірат.

І під аплодисменти продовжується бенефіс.
І маестро актор глядача викликає на біс.

А тим часом на сцені новий балансує гравець
поміж запахом квітів і смородом тухлих яєць.

І що квіти, що яйця безкрилий продовжують лет
ради того, щоб мух відокремлювати від котлет.

І між “бути” й “не бути” все тягнеться гостра межа.
І розхитаний світ балансує на лезі ножа.

І хитаються лава підсудних і крісло судді.
І ніяк не хитається ТОЙ, ХТО ІДЕ ПО ВОДІ.

І не впевнено зрячий сліпих по слизькому веде.
І ніяк не вагається той, хто по крові іде.

І ніяк не відмиє закровлені руки Пілат.
І не дивно, що Авелю Каїн ніякий не брат.

2019

 

 

УКРАЇНСЬКИЙ ЕКСТРІМ

Екстрімко злетівши над прірвою,
екстрімголов падаємо в безодню.
Екстримаючи порох сухим,
екстримаємось на чесному слові.
Екстремало не виючи від розчарувань,
екстримуємо своє екстремління
докорінно змінити

секстремальну ситуацію

в зекстремальній зоні.

2015

 

* * *

доживемо до понеділка
залатається у кишені дірка
а того що випало із кишені
назбирається повні жмені

доживемо до понеділка
неодмінно трапиться файна дівка
не якась незаймана недоторка
а така що дотягнемо до вівторка

доживемо до понеділка
накрутимось наче в колесі білка
в такому темпі втікаючи від біди
прокрутимось якось і до середи

доживемо до понеділка
хрін із ним що наша профспілка
нам в очищенні влади не допомага
дочекаємось чистого четверга

доживемо до понеділка
осточортіла вже така поведінка
знахабнілих чинуш не інакше свиноти
потерпимо до п’ятниці максимум до суботи

доживемо до понеділка
обнадійливою  видалася неділька
хоч і ціни скажені та ще вітер у кишені
зате всі ми Богом бережені

2017

 

* * *

Світла думка прийшла, та невдовзі втекла.
Замість неї відразу ж явилася темна.
Так являлася кров серед битого скла.
За топтання на місці пролита. Даремна.

Дощ – як з цепу зірвавсь, градом вікна побив
через те, що, мовляв, не на того чекали.
Вовк на місяць завив на собачий мотив.
Каравани прийшли – і завили шакали.

І не смішно стає ні від жартів з вогнем,
ні від того, що так –  на принизливій ноті –
голуб миру воркує з троянським конем
то в театрі абсурду, то в цирку-на-дроті.

2019

 

* * *

           Не спалося, а ніч – як море…
Тарас Шевченко

І знову ніч, як море, напливла,
лягла, мов тінь двоглавого орла,
на золоті лани широкополі,
пекельною смолою залила
примарний рай сподіваної волі.

Чорно́снігом лягла на Літній сад
і на садок вишневий коло хати,
на думи, на слова, на каземат,
на право малювати і писати.

Звалилась каменем на голову, нестерп-
ним болем душу злісно оповила,
встромила в серце чорні свої вила,
скаженою вовчицею завила
і, славлячи самодержавний герб,
на безпощадну лють благословила
шпіцрутени із кос-аральських верб.

2019

 

* * *

Вір і надійся – і все буде ок.
Рота зневірі запри на замок.
Золотом сонця вино запивай.
Тільки веселої серцем співай.

Кроком героя крокуй до мети.
Мрієш летіти – злітай і лети.
Втомляться крила, долаючи вись, –
вийди з піке і на шлях приземлись.

Книгу дороги невтомно пиши.
Пам’ять про стежку, мов жар, воруши.
Вийшов з минулого – йди у майбуть.
Вийшовши з коми, про крапку забудь.

2020

 

* * *

На хвилях трав. Це море – неозоре.

Ген-ген Сиваш сивіє, мов ковил.

І як Дніпро впадає в Чорне море,

Чумацький шлях злітає в небосхил.

 

Вітри в степу то ніжні, то суворі.

А промінь сонця грає, мов струна.

І сяють нам над Таврією зорі,

і гріє душу зірка провідна.

 

Чумацький шлях для мене і для тебе

по цій землі проходить недарма.

Колись і нас він виведе на небо.

Ні тут, ні там кінця йому нема.

 

2001

 

* * *

З осіннього неба усміхнений Бог
говорить мені: “Не печалься, мій сину”.
Послухаюсь Бога – і купу тривог
закину подалі хоча б на часину.

Зрадію вороні, що не відліта.
Вклонюся камінню, що впало під ноги.
З дощем привітаюсь, дарма що сльота
розмила до тебе стежки і дороги.

В цей наскрізь промоклий, в цей пахмурний час,
дарма що в розлуці душа самотіє,
ти теж не печалься – ця осінь для нас
ніколи й нізащо не відзолотіє.

І не відкурличе. І не відлетить.
Ні з листям за вітром. Ні в ірій за птаством.
Ця ж осінь для нас – не що інше, як мить,
зупинена Богом і названа щастям.

Зупинена там, де від купи тривог
ні сліду, ні згадки про неї нема вже,
де, з неба зійшовши, признавсь мені Бог,
що в тебе він, рідна, закоханий майже.

2019

 

* * *

– Куди ми так швидко? Куди ми?

– Туди, де нема нас, – кажу.

– Біжімо, – говориш, – за  димом.

– Біжімо, – кажу і біжу.

 

– А що то за спиною в тебе?

– Те саме, що в серці! – кричу!

– Летімо, – гукаєш, – у небо!

– Летімо! – кричу і лечу.

 

– А скільки ми в ньому пробудем?

– До несхочу і досхочу!

– А землю ми там не забудем?

…Мовчу.

1979

 

* * *

Між тобою і мною одна лиш сукенка тонка,
під якою пливе по тобі, ніби човник озерцем,
найщасливіша в світі моя найтвоїша рука,
делегована в рай моїм битим самотністю серцем.

То не вітер – то я задираю сукенку твою,
аби ноги твої від колін цілувати до лона.
Ти купалася в морі? Моя ж ти медово-солона!
Не пручайся. Полежмо. Побудьмо обоє в раю.

То не море – то час, наче хвилями, крильми шумить,
ще й піском шелестить, ще й вустами твоїми шепоче:
“Зачекай… не спіши…уповільни, будь ласка, цю мить…
і, можливо, тоді відлітати вона перехоче…”

А сама ти шепочеш: “Ну де ж ти?.. пливи ж… я ріка,
чиї хвилі, повір, загойдають тебе до нестями…
стань моїм… відтепер – ні порогів, ні гребель між нами…
між тобою і мною одна лиш сукенка тонка…”

2019

 

* * *

Я тебе з глини виліпив,
з каменю тебе витесав,
з темряви тебе висвітлив,
фарбами тебе вибарвив,
вимріяв тебе, вимолив,
з відчаю тебе вичавив,
кров’ю на серці вишив.
Саме отак і ВИЖИВ.

2018

 

* * *

Я твого торкався тіла
так, що плоть моя тремтіла,
аж бриніла, мов струна,
так, що змусила бриніти
твої губи, і ланіти,
і всі інші твої квіти,
повні меду ще й вина.

Найхмільніша моя чаро,
у полоні твого чару
я спивав тебе до дна,
тож захмеленим хитався,
мов на хвилі, так гойдався,
що за тебе аж хапався,
щоб не випасти з човна…

2019

 

* * *

Сама здогадайся, чому так радію

весняному цвіту в осіннім саду.

Сама здогадайся, яку я надію,

прийшовши до тебе, в душі віднайду.

 

Сама здогадайся, чи міг я забути

ті ночі, коли ти моєю була,

чи може між нами іще спалахнути

на місці багаття жаринка мала.

 

Сама здогадайся, для кого ця пісня

від серця до серця по світу пливе,

і сяє, мов рання, зоря моя пізня,

і віра надію любов’ю зове.

 

2000

 

ТАМ, ДЕ ТИ

(На мотив Тото Кутуньйо)

Там, де ти,
мені тебе вже не знайти.
Засліпила мене ти
очима, повними мрій.
Відігрій.
Знайдись мені і відігрій
від зими кохання моє.

 

Де ти є?
Озвись до мене, де ти є!
Звесели життя моє –
і я тебе віднайду.
Я прийду
й самотнім серцем припаду
до твоїх гарячих долонь.

 

Не холонь.
Не бійся снігу моїх скронь.
То від страху твій вогонь
спалив між нами мости.
Там, де ти,
сліди моєї самоти,
по яких ще йти та іти…

2018

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!