Анатоль Вієре. Поезії

242

СИРОТА, ЯКИЙ УСИНОВИВ ЦІЛУ НАЦІЮ

 

На вічну пам’ять Тарасу Григоровичу Шевченку

 

 

Висох Арал, піски накрили Кос-Арал,

старий казах оре

на дні моря поле.

І виринають з-під плуга

слова, що розсипалися на пісок,

як шумерський клинопис.

А може, давніші, Тартарійські таблички,

з тризубом,

який виглядав деревом життя.

Коли предки фракійців обпалювали глину

в Кукутенах і Трипіллі,

а Бог зверху солив попелом згаслих зірок.

Тільки тінь Кобзаря,

як тіні Хіросіми,

а може, лезо плуга

відкопало

пречисту сироту Оксану,

Чорнобильську Мадонну.

Висохли в морі шевченківських сліз акварелі,

позаростали

піском

шхуни

Кос-Арала.

 

А в паралельному Всесвіті, молодий, але вже змарнілий солдат

сидів у позі лотоса,

як буддійський монах,

медитуючи шаматху.

Тримаючи в кишені жменьку чорнозему,

зораного трипільцями,

змішаного спеціями вишневого цвіту та

розпатланим волоссям

плакучої верби.

― Бачиш, стільки цвіту, як пісок Кизилкуму,

легіон легіонів твоїх нащадків,

Сирота усиновив цілу націю.

Казахський вітер розорав обличчя молодика,

ніби плугом по днищу колишнього моря,

там, де бавовна випила море за одним

ковтком.

Але то вже потім будуть гіркі жнива червоних вершників,

борщ з кропиви та коржі з кори…

Поки що сивочолий молодик на субатомному рівні

змішувався з водою Дніпра,

яка міняла свою структуру,

ніби на Водохрещі.

Солдат танув на очах, його молодість оплатила Викуп,

Молодість, яка, немов тату, врізалася в кайдани

які танули скоріше, ніж

зникали води Аралу.

Дзеркало моря,

немовби майбутній великий монітор,

показувало Солдатові на чатах

трьох волхвів,

Зірку, яка закінчила блукання в пустелі

Н а ц і ї.

 

Але поки що Поводир змальовував

місячну ніч на Кос-Аралі,

спокійне море

ще не віщувало

Д е р ж а в и.

 

 

 

ЖОВТО-БЛАКИТНА РУСАЛКА

 

Присвячено 150-річчю від дня народження Лесі Українки

 

З асфальту піднімаються хвости русалок,

пісня не лісова,

задушливого чорного асфальту.

Хвости русалок

ніби викинуті з консерви

з-під сардин.

Хтось закатав лісову пісню в консервну банку,

а вона лунає

і дивує вже багато поколінь.

Встромлюю кинджал душі

в мідні консерви байдужості:

може, проб’ється крізь бляшанку.

Але пісня замовкла,

тільки хвости

стількох русалок,

загублених в бляшанці

з-під сардин.

Нанизую ті хвости, як тараньку,

як оберіг

від мавок лісових,

бетонного лісу,

бетонної душі.

Бетон тріщить,

не витримуючи атмосфери почуттів

до лісової пісні та

Жовто-блакитної Русалки,

яка співає на хвилях Інтернету,

в Starship-і Ілона Маска,

який мчить на Марс.

Пісня згорає і човник набирає швидкості світла,

вже і Сонячна система позаду,

і Альфа Центавра.

Серце Чумацького Шляху притягує

Лісову пісню,

кожен її до-ре-мі.

Чорне око Галактики пожирає світло

Сanticum silvam

віддзеркалює потойбіч,

а там інша Лісова пісня, інша Русалка,

і так до безкінечності,

в Сурамі не було смерті ‒

тільки сон.

Вся ця голограма Всесвіту ‒ не більше ніж

переливання відблисків світла

в дитячому дзеркальці Лесі,

яка спрямувала пару сонячних зайчиків

на блакить озера,

яке кишіло,

як первісний бульйон світового океану

напередодні зародження життя.

ДНК та РНК пританцьовували під лісову пісню,

зливалися в одному ритмі однієї частоти,

в одну живу клітину

одного живого організму

Д е р ж а в и.

 

25-ИЙ КАДР МИКОЛАЙЧУКА

 

Присвячено 80-річчю від дня народження Івана Миколайчука

 

Тіні забутих предків наступають на

його тінь,

там, де Параджанов

продовжує обмальовувати листя

в срібний колір.

Намагається відчепити власну тінь від землі,

струсити з неї всю пилюку кіностудії,

де продовжують знімати фільм про

Лебедя з Чорториї,

який пливе мовчки,

мов кача по Тисині,

ніби в німому кіно

братів Люмʼєрів,

він рухається як Прибуття поїзда

з однойменної стрічки.

Параджанов вивішує кіноплівку,

він свою тінь,

на трембіту,

сушитися

від Нової хвилі.

 

Ейфелева вежа також спочатку спотворювала архітектуру Парижа,

заважала парижанам

ржавим холодом.

То тільки в Америці, малюючи банку з супом

Campbellʼs,

можна заробити

мільйон.

У нас реальність б’є фонтаном

з-під каналізаційної кришки,

яку ще вчора вкрали на

металолом.

 

Бачить себе малого, як в короткометражці

Старше на 10 хвилин,

Герца Франка.

Ті 10 хвилин – як у Бога 7 днів.

 

Пливе по кіноплівці, ніби на

дарабі,

Черемошем,

безстрашний

бокораш.

І тут не Зіта і Гіта,

тут КГБ-іта сеньйорита,

і навіть цілий дощ з вух,

щось на кшталт Голконди

Рене Маґрітта.

Далі, кіноплівка пришвидшується, кадри розтягуються,

як картина Сальвадора Далі,

Сталість пам’яті,

годинник витягується до товщини

фотона.

 

Дзвонар втомлений, одну руку тримає на

Благовісті,

іншу на

Перебірі.

 

За кадром:

― Все

залежить

від

Н а с.

 

СИНУ ДИНАСТІЇ

 

На вічну пам’ять Юрію Федьковичу

 

Я вчився у «Федьковича» і,

трішки,

в нього самого,

Осипа Домініка Гординського де Федьковича з династії Дрегошешть,

який виринав із забутих регалій

як півмісяць і зорі на гербі Сас.

Ні, мені не впала на голову австрійська цеглина,

як яблуко Ньютону,

тут і Йозеф Главка постарався,

але що нового можна винайти в літературі?,

тут вже про все розказали, написали і зіграли.

Якщо не цеглина і не яблуко, може Осип стукнув балтою,

яку підняв як і Добуш

за правду над Черемушем.

Вони бачили повний погар правди,

а ми збираємо її по краплинці,

як вурду.

Гуцул-Невір сидить як мудрець на вереті

і співає на флоярі,

а з флояри,

як дим з цигарки,

виринають дараби слів

і пливуть калямарою.

Дараби слів підгодовують Династію,

вона розростається,

з Галичини-Болохівщини

по всьому Трипіллю

Дерево життя зазеленіло

тризубами.

Гризу цеглину Главки,

як старий олівець,

потім закладу її за вухо,

ніби наріжний камінь

студента.

Там, за вухом, яйця з австрійських цеглин Главки вивели виводок думок,

які всілися кругом ватри і

слухають дримбу,

Йосипа з Путили.

Ну чим ще можна здивувати в літературі?,

від Чорного квадрату і

Біле на білому

Казимира Малевича,

до повного Ню в літературі,

де букви навіть не топлес,

де слова повністю оголені,

навіть сенс не прикриває їхньої наготи…

Тільки спів дримби і Коссован

можуть втримати цеглину Главки

на фасаді нашої голови.

І білі халати відступлять і ми опануємо себе,

і біле на білому напишемо самі.

Ти Tabula rasa,

напиши сам себе!

Впиши що хочеш!

Дримба вводить тебе в нірвану,

Ти згадуєш…, згадав?,

ким ти був,

ким є,

ким будеш,

Щось не добре вийшло три Кими.

 

У тебе ще є час,

Осип тягне дримбу,

я тягну час,

час тягне простір,

Простір – Династію,

хочеш бути її частиною?

П і д п и ш и.

 

 

Анатоль Вієре,

письменник, перекладач,

 член Національної спілки письменників України,

 

с. Топорівці

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!