***
вітер муркоче пошепки по шибках
ніч шукає істини в подолі сукні складках
моря стікають по наших руках
висихають на кінчиках пальців
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
і перетворюються на наших очах у солоний прах
тяжка психіка у чоловіка
в якого замість рота – порожній казан
а по весні зацвітають не первоцвіти
а ллється з-під п’ят холодний йордан
жаб’ячий клекіт колише прадавній трав’яний стрій
а ти дивись і на місці стій
казанок проковтує ніч
позіхає
із нього виходить рій осиних месій
сатаніє
Небо
Воно кліпає єдиним оком, торкає руками води,
Схоже на солоний яєчний жовток
(от розколоти би).
У роті у нього – наморений морем пісок
І жменя крихких кісток.
І око, схоже на яєчний жовток.
Іноді в нього в животі бурчить,
І він жере ті слова,
Що їх скавульчить голодний пес-голота
На двох ногах із хрестиком у руках.
Іноді він видавлює з жовтого ока сльозу,
Змочує в лайці й собачих мольбах
І пускає чорних птахів, що повзуть,
Розтинаючи вени йому.
Воно навіть не заздрить голодному псу,
Коли той у щасті здіймає на нього заштопаний намертво писок.
Бо жовте око знає незрушну суть:
собачі кістки-сухоребра жуватиме саме воно –
високе, кудлате
небо.
***
Ніч розкрила свої темні груди,
Око сутінок торкнулося мого чола.
Правда в тому, що нам її ніяк не збагнути,
І куди б не вела у сузір’ях крива –
Світ буде у відблиску річки, з глибин із якої визирає гертруда.
І ти будеш падати вниз. Та ніяк не дістанешся дна.
Всі мрійники – егоїсти.
Так шуміли мені очерети, агностики і деміург.
І правда не в тому, що хтось намагається вгризти
найбільше дірку із бублика й зіграти фінальний тур.
Хай навіть впадуть імперії, порожні склянки, близнюки,
підуть під воду офелії і атлантиди…
Розумієш, всім байдуже на твої memory-синяки
І на тверді як ведмідь потоптав панахиди.
Правда у тому, що під шерстю колючою
сховалося тіло пусте.
Зітхає зірка, кричить покроплений вишнями степ…
І ти бачиш, як світ просто мучиться,
А тіло просотує пазурі,
прислухається
і цвіте.