Аліна Шевченко. «Що є коштовніше за пам’ять?»

67

 

***

Що є коштовніше за пам’ять?

Од вічности живеш

до слави

до майбутнього,

а далі?

Далі знов у вічність

і тільки пам’ять

тебе покличе у майбутнє

бо там її дім…

 

***

Ніхто не зна

чиє ім’я я згадую в молитві.

Не зна ніхто,

до кого я в печалі прихиляюсь,

до кого в радощах сміюсь.

Я за кожного і кожну помолюсь,

до кого в мить страждання

прихилюсь.

 

***

Шовковий шалик, що не грів

її тоненьку шию.

Не грів, не лікував і не зціляв.

Але ж спочатку було літо.

По осені достигло сонце,

земля напоєна, умита.

Слова його спадали листям:

— Дозволиш, люба, я візьму

його з собою у дорогу?

…У пам’яті гарячі ночі…

Зима пускала сніг,

а долітали кулі.

Весна дощем лила не воду,

земля здригалась

не від грому.

Шовковий шалик

замість бинту

зігрів скривавлене плече

 

***

— Мамо, чому мені

так боляче? —

спечалено дивилося дитя,

— я ж був слухняним хлопчиком… —

останнім словом сонце замовка.

Його світанок ночі

вже більше не тривожить.

Не засміються очі,

закохані, залюблені в життя.

Бувають у світі матері,

та ліпше, коли мами.

Всьому початок — перше слово,

останнє — підсумок життя.

— Чому болить так, мамо? —

питало спалене дитя.

    квітень,2022

***

Неосвячена верба торкається

розбитого вікна

міцної рами і стіни,

що стоїть руїною, німа

уже давно, з учора.

Верба побачити хотіла Бога,

та нема.

Верба так безнадійно,

невблаганно й чисто

до ікони тягнеться,

побачивши знайомий

рідний образ

у сусідньому вікні

крізь раму й ціле скло,

міцніше за граніт.

Вербна Неділя, квітень, 22

Чужий

Самотній цуцик

злої суки,

про нього кажуть —

сучий син.

Його вірність розтоптана

чиєюсь брудною підошвою,

до якої він звик,

бо змалку лиш бачить підошви

холодні, брудні і порепані.

Деякі просять їсти, як він —

самотній цуцик

злої суки,

яка даруючи,

забрала

шматок життя

в чужого сина…

***

Як багато пташенят,

що випали з гнізда…

Їм цю весну

вже не забути

бо хтозна

чи навчаться

по людській землі ходити

чи, може, повернуться

в небеса,

щоб зберегти

про перший свій політ

одну небесну пам’ять

08.05.22

Гуртожиток

З роками

все вищими стають кургани,

бо хтось втомивсь

від холоду, одвічного дощу і німоти,

подекуди розвіяної вітром

хтось мертвий

але живий насправді

до сонця тягнеться

з найглибшої могили,

де невідомі й безіменні

поселені в гуртожитку навік

вже більше не бояться тісноти

в гуртожитку правічної зими,

де кожен житель

має право власності на дім

                                  травень, 2022

***

Холодні руки

відкопують минуле,

що пашить…

сьогодні я знайшла

іржаву кулю

крізь неї конюшина

проросла

як колись свинцева куля

крізь чиєсь життя

задівши невідомий організм

і оминувши серце

куля проросла

крізь пам’ять, землю і роки…

11.05.22

Захисницям

А молодість,

як нелегальна зброя,

схована так глибоко

далеко під землею

не ховається від куль

за мить стріляти вчилась.

А юність зранена

і пошматована як плоть

так поспіша загоюватись

і не звика до болю

краса приречена на біль

крокує на підборах

до перемоги,

на підборах…

***

Скуте сонце

народжує світанок

вистражданий і виплаканий

він темніший за ту ніч,

що ще вчора

пророчила нам дощ

сховавши десь

в небесній німоті молодика

який уранці зустрінеться

із сонцем…

 

***

Червоно-чорні маки проросли

отам, де кров змішалася з землею

їх чорна кров розкаже

вам про біль,

але про біль

не хочуть чути

бо чужий,

не свій, а отже й не болить

болить лише

червоно-чорним макам

які вклоняються

твоїй землі…

23.05

***

Так справді буває —

хтось чужий

став рідніший за всіх,

ким жила й дорожила,

кого так сильно любила…

Час для мене став,

мов дракон,

бувало, не встигну,

і опік… рана… більмо…

та я не служу, бо вільна,

і я не чиясь половинка —

я ціла, вільна й сама.

І все ж, усе б віддала за слова

найцінніші: «У тебе є я»,

і досить того для життя,

щоб бути й любити,

а не для когось служити…

***

Ти — моя темрява.

Постаєш переді мною

солодким сном —

то он який ти!?

Солодкі наші ночі:

залиті медом,

напоєні вином.

Тобою я наповнена

по вінця, спокушена,

сповита плетивом печалі —

ще мить, і вже світанок.

Ти йдеш, тебе чекають,

бо ніч зі мною,

а з кимось — ранок.

Ми — в’язні ночі

і блазні днів,

коли удавано сміємось

у очі тим, кому

давно уже чужі…

***

Ми будуємо рай без фундаменту,

де тісно навіть для двох.

Душі закрили фіранками,

дописали роман з двома епілогами.

Одна на двох кава без цукру

густа і терпка, з нотками отрути.

Розпиваємо на двох першоцвіт смутку.

Я вийшла за цукром вранці,

коли хтось чужий зайшов у наш рай…

***

Ми попрощались на асфальті —

наш сірий, синій поводир,

між нами він як дим,

дорога, хтось чужий і кілометри…

Я хочу знову засинати

під ритми, імпульси серцебиття

у тебе на плечі, щоб знати,

чи здатен ти на каяття.

***

Розливає сонце

тепло своє на полі.

Сьогодні виміряю

одним зі ста гектарів

сонце…

Розлився травень

на моєму полі

теплоквітним

і жовтотеплим сонцем

весни одної

розпустився чорнозем…

***

Її шкіра пахла жасмином

де ледь помітні звивини — ваніллю

і дотиком повільним

вона торкалась неба,

де не було нікого, окрім них

і більш ніхто у світі

не любив так сонце

як вона

***

Прощальний вальс

дозволь, нехай станцюють

білі квіти,

які зійшли на рідному подвір’ї

нехай станцюють замість нас

і замість наших на шкільний поріг

впадуть сльозинки білого каштану.

А ми де будем?

Ми далеко, де спогаду і пам’яті нема

ми там, де тільки тіні,

без сонця тіні,

тіні без небес…