***
Од вічности живеш
до слави
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
до майбутнього,
а далі?
Далі знов у вічність
і тільки пам’ять
тебе покличе у майбутнє
бо там її дім…
***
чиє ім’я я згадую в молитві.
Не зна ніхто,
до кого я в печалі прихиляюсь,
до кого в радощах сміюсь.
Я за кожного і кожну помолюсь,
до кого в мить страждання
прихилюсь.
***
її тоненьку шию.
Не грів, не лікував і не зціляв.
Але ж спочатку було літо.
По осені достигло сонце,
земля напоєна, умита.
Слова його спадали листям:
— Дозволиш, люба, я візьму
його з собою у дорогу?
…У пам’яті гарячі ночі…
Зима пускала сніг,
а долітали кулі.
Весна дощем лила не воду,
земля здригалась
не від грому.
Шовковий шалик
замість бинту
зігрів скривавлене плече
***
спечалено дивилося дитя,
— я ж був слухняним хлопчиком… —
останнім словом сонце замовка.
Його світанок ночі
вже більше не тривожить.
Не засміються очі,
закохані, залюблені в життя.
Бувають у світі матері,
та ліпше, коли мами.
Всьому початок — перше слово,
останнє — підсумок життя.
— Чому болить так, мамо? —
питало спалене дитя.
квітень,2022
***
розбитого вікна
міцної рами і стіни,
що стоїть руїною, німа
уже давно, з учора.
Верба побачити хотіла Бога,
та нема.
Верба так безнадійно,
невблаганно й чисто
до ікони тягнеться,
побачивши знайомий
рідний образ
у сусідньому вікні
крізь раму й ціле скло,
міцніше за граніт.
Вербна Неділя, квітень, 22
Чужий
Самотній цуцик
злої суки,
про нього кажуть —
сучий син.
Його вірність розтоптана
чиєюсь брудною підошвою,
до якої він звик,
бо змалку лиш бачить підошви
холодні, брудні і порепані.
Деякі просять їсти, як він —
самотній цуцик
злої суки,
яка даруючи,
забрала
шматок життя
в чужого сина…
***
що випали з гнізда…
Їм цю весну
вже не забути
бо хтозна
чи навчаться
по людській землі ходити
чи, може, повернуться
в небеса,
щоб зберегти
про перший свій політ
одну небесну пам’ять
08.05.22
З роками
все вищими стають кургани,
бо хтось втомивсь
від холоду, одвічного дощу і німоти,
подекуди розвіяної вітром
хтось мертвий
але живий насправді
до сонця тягнеться
з найглибшої могили,
де невідомі й безіменні
поселені в гуртожитку навік
вже більше не бояться тісноти
в гуртожитку правічної зими,
де кожен житель
має право власності на дім
травень, 2022
***
відкопують минуле,
що пашить…
сьогодні я знайшла
іржаву кулю
крізь неї конюшина
проросла
як колись свинцева куля
крізь чиєсь життя
задівши невідомий організм
і оминувши серце
куля проросла
крізь пам’ять, землю і роки…
11.05.22
А молодість,
як нелегальна зброя,
схована так глибоко
далеко під землею
не ховається від куль
за мить стріляти вчилась.
А юність зранена
і пошматована як плоть
так поспіша загоюватись
і не звика до болю
краса приречена на біль
крокує на підборах
до перемоги,
на підборах…
***
народжує світанок
вистражданий і виплаканий
він темніший за ту ніч,
що ще вчора
пророчила нам дощ
сховавши десь
в небесній німоті молодика
який уранці зустрінеться
із сонцем…
***
отам, де кров змішалася з землею
їх чорна кров розкаже
вам про біль,
але про біль
не хочуть чути
бо чужий,
не свій, а отже й не болить
болить лише
червоно-чорним макам
які вклоняються
твоїй землі…
23.05
***
Так справді буває —
хтось чужий
став рідніший за всіх,
ким жила й дорожила,
кого так сильно любила…
Час для мене став,
мов дракон,
бувало, не встигну,
і опік… рана… більмо…
та я не служу, бо вільна,
і я не чиясь половинка —
я ціла, вільна й сама.
І все ж, усе б віддала за слова
найцінніші: «У тебе є я»,
і досить того для життя,
щоб бути й любити,
а не для когось служити…
***
Постаєш переді мною
солодким сном —
то он який ти!?
Солодкі наші ночі:
залиті медом,
напоєні вином.
Тобою я наповнена
по вінця, спокушена,
сповита плетивом печалі —
ще мить, і вже світанок.
Ти йдеш, тебе чекають,
бо ніч зі мною,
а з кимось — ранок.
Ми — в’язні ночі
і блазні днів,
коли удавано сміємось
у очі тим, кому
давно уже чужі…
***
Ми будуємо рай без фундаменту,
де тісно навіть для двох.
Душі закрили фіранками,
дописали роман з двома епілогами.
Одна на двох кава без цукру
густа і терпка, з нотками отрути.
Розпиваємо на двох першоцвіт смутку.
Я вийшла за цукром вранці,
коли хтось чужий зайшов у наш рай…
***
наш сірий, синій поводир,
між нами він як дим,
дорога, хтось чужий і кілометри…
Я хочу знову засинати
під ритми, імпульси серцебиття
у тебе на плечі, щоб знати,
чи здатен ти на каяття.
***
тепло своє на полі.
Сьогодні виміряю
одним зі ста гектарів
сонце…
Розлився травень
на моєму полі
теплоквітним
і жовтотеплим сонцем
весни одної
розпустився чорнозем…
***
де ледь помітні звивини — ваніллю
і дотиком повільним
вона торкалась неба,
де не було нікого, окрім них
і більш ніхто у світі
не любив так сонце
як вона
***
дозволь, нехай станцюють
білі квіти,
які зійшли на рідному подвір’ї
нехай станцюють замість нас
і замість наших на шкільний поріг
впадуть сльозинки білого каштану.
А ми де будем?
Ми далеко, де спогаду і пам’яті нема
ми там, де тільки тіні,
без сонця тіні,
тіні без небес…