З книги «Людяність»
ВІХИ РОДУ
Носив мій прадід прізвище
Грун
Прийшов на Буг, щось знав
про скіфські Герри.
Я крізь віки, торкнувшись
сивих струн,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Озвучив юність роду на
папері.
Минулий час, мов біль, в
мені затерп
Наркозом літ, але ж немає
спину.
В мені із нього проростає
степ
І кровоносить словом в
Батьківщину.
Не все відкрилось з
темряви мені,
Але не відповім, що я не
знаю.
Я духом спочиваю в
буркуні,
Вколовши душу вістрям
молочаю.
Безмежний степ.
Дзвін шаблі,
дзвін коси,
І гвалт пожеж над Божою
рікою,
І ще, і ще — прадавні
голоси
Вдаряються в чоло життя
луною.
Мій вік минає.
День сплива за днем.
Підмили грози літ цупке
коріння,
Що полином вросло у
чорнозем,
Піднявшись сивим полум’ям
над тлінням.
І хто я нині: слов’янин
чи скіф?
Які літа я вибору
грядущі?
Усе минуле — то сьогодні
міф,
Але ж який
палючо-гостро-сущий!
ВОЗИ
Змололось літніх днів
ядерне збіжжя —
Вже борошно пахуче на
возах.
Все ж і обережно повз
круте підніжжя
Вози в’їжджають на
Чумацький Шлях.
Великий віз — за ним
обабіч менший,
А коні басовито-вогняні
Здолать готові щонайдальші
межі,
Наблизити світання юних
днів.
Старий мірошник вибіг —
брови сиві —
Кричить їм вслід, за ними
біжучи.
І млин також — казкове
світле диво,
Мов лебідь на воді, про
щось ячить.
Риплять старі колеса на
вибоях,
Шлях безкінечний їм пливе
навстріч.
Блищать обіддя,
гримкотять підкови, —
Летять кущами іскри
навсебіч.
Дрімають їздові на кожнім
возі…
Дорога довга і предовга
ніч,
І щоб не збитись їм на
тій дорозі —
Горять край Шляху
верстові вогні.
І я дивлюсь, як під
небесним дахом
Вози вглибають в зоряний
пісок.
І стелиться туман
Чумацьким Шляхом —
То розв’язавсь із
борошном мішок.
В СТЕПУ
Михайлові Слабошпицькому
Лежу в степу, укрившись
літ журбою,
У думах вікових лежу
навспак,
А у землі чорнющій тяжко
підо мною
Лежить так само молодий
козак.
В мій день мої
схрестились з ним дороги,
Наш світ реальний в нас
обох затерп.
Черлене сонце — мов
зіниця Бога —
В безмежних далях
освітило степ.
Його любов — моя печаль
прозріння.
При нім, при боці, шабля
дотліва,
Та все ж з небес ясним
палахкотінням
Почулась правди ниточка
жива:
«У мене в головах — моя
Вітчизна,
В ногах — дороги вікові
на Січ.
І день, і ніч гойдають
долі тризну,
Мов маятник між нами
врізнобіч.
І хто мою тривогу
упокорить?
Мій чуб вже ковилою став
давно!
І хоч проріс крізь очі
мої корінь,
Та не погасло неба
знамено».
Довкруж димілись полини
гіркотні,
І волю з неба пила
ковила.
І вже над силу, з пір тих
до сьогодні,
В мені озвались з вуст
його слова.
І тільки степ почув оту
розмову
(Чи вдасться вам
довідатись про це?)
Як я себе розкраяв до основи,
Бо час між ним і мною ще
тече.
***
В сузір’ї Риб стоїть вода
Хистка темнюща.
З глибин ще вищих вигляда
Небесна пуща.
Велика риба: кит — не кит
Пливе в тих водах.
І чується творіння ритм
На Божих сходах.
Червонопері плавники
Планктон колишуть.
Чумацький шлях. Течуть
віки
Крізь вічність в тишу.
Метеорити глупу ніч
Б’ють острогою.
І риба — Всесвіт умлівіч
Пливе рікою.
***
Прокинувся, думаю:
З чого розпочати день?
Тільки вікно ще темне.
Почну із книги, що
випадково
Придбав учора.
Тільки вікно ще темне!
Встаю. Беру книгу.
Боже, як швидко
розвиднілось!
Весь світ у вікні.
Тільки вікно ще темне!
***
Я мав би хист, напевно,
орача
І мав би іншу від землі
натуру…
В протуберанцях соняшник
Драча
Шлях освітив мені в
літературу.
Лечу, вслухаюсь в інші
позивні,
Вбираю в сплесках
многоликість світу,
Та хочеться вернутися
мені
До соняшника — серце
відігріти.
ОСТАННІЙ ПАТРОН
Я стреляю — и нет справделивости
Справедливее пули моей!
М. Светлов
Дні за днями — нерозривне
коло,
А ти мовчиш чи брешеш сам
собі.
Великого минулого
хронолог
В тяжкій присущій й нині
боротьбі.
Святим торгують чужородні
пройди,
А я спішу щомить на
Рубікон.
Знайти патрон, що випав
із обойми
В бійця за волю — золотий
патрон.
Минулих літ не все знесли
потоки,
Та оголилась з-під полуди
лжа!
Хіба не диво? Це ж за
стільки років
Патрон не зжерла нищення
іржа!
Старезний грак із гілки
дуба кряче,
Набої духу струшує в
окоп.
І небо гомонить:
«Тримайсь, козаче,
Батурин пам’ятай та
Конотоп!»
Нехай мені не все
здійснити вдасться
(Я в роздумах над
бруствером стою).
Знайшовсь патрон — то є
духовне щастя —
Таки в моєму рідному
краю!
Він не продасться ні на
якій біржі,
Продать його — то був би
смертний гріх.
Якщо прийде пора життя
найгірша —
Я цей патрон для битви
приберіг.
***
Десь забарилась ти з
неба, порадо,
Як мені хрест свій нести
на Голготу?
Думи до ранку крізь
темінь громадить,
Поки горить у душі моїй
гнотик.
Тільки б не впасти край
шляху безсило,
Тиснуть на плечі вагомі
знемоги.
Знаю, мій хрест для дітей
моїх — крила,
Шлях мій тяжкий — їхня
легша дорога!
ПОВЕРНЕННЯ БУРЛЮКА
По стежині до
Маяковського
У союзний період мертвий
Я зустрівсь з Бурлюком,
було сковзько,
В пащу Церберу падали
жертви.
Все ж я вгледів більярд
голубий,
Сонця куля котилась по
ньому.
І Бурлюк тримав
промінь-кий
В звуках відліку
метронома.
Хтось спішив, ще живий,
та пропащий
У «футуро» своїм до
Давида.
«Для таких є колимські
хащі» —
Тож тікай рідний край
свій кидай!
Кожний крок іще вдасться
взнаки,
Трохи згодом, але
неминуче
Кинуть люто на Соловки
Українство святе й
болюче.
Йшов до трупах кривавий
Прокруст
В обладунках з людської
крові.
Де «товариш» й сокири
хруст
Поспліталися в «братській
любові».
Повернувсь в своє завтра
Бурлюк
Сивим прахом журби з
океану
Поміж нами віків перестук
Сипле сіль на криваву
рану.
МОБІЛЬНИЙ ТЕЛЕФОН
Очима п’ю безмежність
степу.
На горизонті — міражі.
Немов прочанин в древню
Мекку
Спішу за покликом душі.
Дивлюсь, як впертий
скарабей
Свою важку планету
котить.
Тружденний світ з його
очей
Переливається в мій
клопіт.
Я дишу сонцем і врожаєм
Про свій задумавсь
апогей,
Але я добре, добре знаю;
Я теж в цім світі
скарабей.
Веде мене батьків
тривога.
(По лінії життя іду).
Верни мені, моя дорого,
На день хоч силу молоду!
Я сподіваюсь — степ не
чує,
Не знаю, чи почує Бог.
Та я молюсь, молюсь не
всує,
Тут розгорівсь життя
пролог.
А сонце золотом, снагою
В степу для серпня
зводить трон.
І дзвонить жайвір наді
мною,
Немов до Бога телефон.
ХАБАР
Далеко, а чи близенько
берег Лети?
Коли собі скажу я навіть:
Вже!
Та скривиться Харон: «Ах,
ці поети» —
І через річку не
перевезе.
Йому б хабар — не
прожитковий мінімум,
Клієнти в нього з бізнесу
круті,
І хоч яку б ти не скривив
би міну —
Харон (він генерал) на
видноті.
Пощо йому, що носиш все з
собою,
Штовхне веслом в плече —
не заважай!
Тут не такі зібрались над
рікою,
Добра наклавши в човен
понад край.
Я так не можу, і душа
холоне,
Яка б то не була.жорстка
доба.
Я промовляю: «Схаменись,
Хароне!
Навіщо в пеклі ворохи
добра?!»
Харон сміється: «Чи крізь
вушко голки
Пролізе віл? О, суєта
суєт!»
Крізь ті почуті край
човна промовки
Йшов од Харона у свій
світ поет.
Таке воно тепер буття
сучасне,
Збираю копійки на
перевіз.
В трудах щоденних навіть
в ніч не гасне
Над обрієм на Шлях Чумацький
Віз.
***
Вже літо за вохристими
горбами
За вирієм і свій долає
шлях.
І осінь поетичними
рядками
Спішить кленовим листям в
альманах.
Не все пройшло, щоб в
образах відснилось, —
Хоч покотилось літечко
згори.
Осінніх днів жовтогарячий
стилос
Навіть край річки верес
підпалив.
Побіля річки, як по лезу
бритви,
Ступаю я, мов літом ще
іду.
Мій майский день в
почаївській молитві
Спочив на квітах у твоїм
саду.
Червоних ран густі
багряні стигми
Бинтує мудро-лагідно
туман.
І приморозків перші
срібні ритми
Взяли вже скроні
памороззю в бран.
Ах, осене! Зажди, не
поспішай!
Попереду твоє гучне
весілля.
Не наливай так щедро
через край
У кухлик смутку золотого
зілля!
***
Ламає злісно хуртовина
ліс,
Протяжно в далеч ухає
совою.
Сурмить в сто вуст, несе
недобру вість,
Виттям вовків озвавшись
за рікою.
Та в глибині на дні моїх
споруд
Щось зводиться і
розправляє плечі.
Мене перехрестив,
гойднувшись, дуб
І потонув у вихорі
хуртечі.
Я знаю, звідкіля й куди
іду —
Все потонуло в дикій
круговерті.
Та дух мій пестить парость
молоду,
Є боротьба — тому немає
смерті.
«Українська літературна газета»
долучається до привітань, які надходять на адресу Івана Гайворона з нагоди його
дня народження. З роси і води, шановний Іване Йосиповичу!