Ах осене! Зажди, не поспішай!

225

З книги «Людяність»

ВІХИ РОДУ

Носив мій прадід прізвище
Грун

Прийшов на Буг, щось знав
про скіфські Герри.

Я крізь віки, торкнувшись
сивих струн,

Озвучив юність роду на
папері.

Минулий час, мов біль, в
мені затерп

Наркозом літ, але ж немає
спину.

В мені із нього проростає
степ

І кровоносить словом в
Батьківщину.

Не все відкрилось з
темряви мені,

Але не відповім, що я не
знаю.

Я духом спочиваю в
буркуні,

Вколовши душу вістрям
молочаю.

Безмежний степ.

Дзвін шаблі,

дзвін коси,

І гвалт пожеж над Божою
рікою,

І ще, і ще — прадавні
голоси

Вдаряються в чоло життя
луною.

Мій вік минає.

День сплива за днем.

Підмили грози літ цупке
коріння,

Що полином вросло у
чорнозем,

Піднявшись сивим полум’ям
над тлінням.

І хто я нині: слов’янин
чи скіф?

Які літа я вибору
грядущі?

Усе минуле — то сьогодні
міф,

Але ж який
палючо-гостро-сущий!

 

ВОЗИ

Змололось літніх днів
ядерне збіжжя —

Вже борошно пахуче на
возах.

Все ж і обережно повз
круте підніжжя

Вози в’їжджають на
Чумацький Шлях.

Великий віз — за ним
обабіч менший,

А коні басовито-вогняні

Здолать готові щонайдальші
межі,

Наблизити світання юних
днів.

Старий мірошник вибіг —
брови сиві —

Кричить їм вслід, за ними
біжучи.

І млин також — казкове
світле диво,

Мов лебідь на воді, про
щось ячить.

Риплять старі колеса на
вибоях,

Шлях безкінечний їм пливе
навстріч.

Блищать обіддя,
гримкотять підкови, —

Летять кущами іскри
навсебіч.

Дрімають їздові на кожнім
возі…

Дорога довга і предовга
ніч,

І щоб не збитись їм на
тій дорозі —

Горять край Шляху
верстові вогні.

І я дивлюсь, як під
небесним дахом

Вози вглибають в зоряний
пісок.

І стелиться туман
Чумацьким Шляхом —

То розв’язавсь із
борошном мішок.

 

В СТЕПУ

Михайлові Слабошпицькому

Лежу в степу, укрившись
літ журбою,

У думах вікових лежу
навспак,

А у землі чорнющій тяжко
підо мною

Лежить так само молодий
козак.

В мій день мої
схрестились з ним дороги,

Наш світ реальний в нас
обох затерп.

Черлене сонце — мов
зіниця Бога —

В безмежних далях
освітило степ.

Його любов — моя печаль
прозріння.

При нім, при боці, шабля
дотліва,

Та все ж з небес ясним
палахкотінням

Почулась правди ниточка
жива:

«У мене в головах — моя
Вітчизна,

В ногах — дороги вікові
на Січ.

І день, і ніч гойдають
долі тризну,

Мов маятник між нами
врізнобіч.

І хто мою тривогу
упокорить?

Мій чуб вже ковилою став
давно!

І хоч проріс крізь очі
мої корінь,

Та не погасло неба
знамено».

Довкруж димілись полини
гіркотні,

І волю з неба пила
ковила.

І вже над силу, з пір тих
до сьогодні,

В мені озвались з вуст
його слова.

І тільки степ почув оту
розмову

(Чи вдасться вам
довідатись про це?)

Як я себе розкраяв до основи,

Бо час між ним і мною ще
тече.

 

***

В сузір’ї Риб стоїть вода

Хистка темнюща.

З глибин ще вищих вигляда

Небесна пуща.

Велика риба: кит — не кит

Пливе в тих водах.

І чується творіння ритм

На Божих сходах.

Червонопері плавники

Планктон колишуть.

Чумацький шлях. Течуть
віки

Крізь вічність в тишу.

Метеорити глупу ніч

Б’ють острогою.

І риба — Всесвіт умлівіч

Пливе рікою.

 

***

Прокинувся, думаю:

З чого розпочати день?

Тільки вікно ще темне.

Почну із книги, що
випадково

Придбав учора.

Тільки вікно ще темне!

Встаю. Беру книгу.

Боже, як швидко
розвиднілось!

Весь світ у вікні.

Тільки вікно ще темне!

 

***

Я мав би хист, напевно,
орача

І мав би іншу від землі
натуру…

В протуберанцях соняшник
Драча

Шлях освітив мені в
літературу.

Лечу, вслухаюсь в інші
позивні,

Вбираю в сплесках
многоликість світу,

Та хочеться вернутися
мені

До соняшника — серце
відігріти.

 

ОСТАННІЙ ПАТРОН

Я стреляю — и нет справделивости

Справедливее пули моей!

М. Светлов

Дні за днями — нерозривне
коло,

А ти мовчиш чи брешеш сам
собі.

Великого минулого
хронолог

В тяжкій присущій й нині
боротьбі.

Святим торгують чужородні
пройди,

А я спішу щомить на
Рубікон.

Знайти патрон, що випав
із обойми

В бійця за волю — золотий
патрон.

Минулих літ не все знесли
потоки,

Та оголилась з-під полуди
лжа!

Хіба не диво? Це ж за
стільки років

Патрон не зжерла нищення
іржа!

Старезний грак із гілки
дуба кряче,

Набої духу струшує в
окоп.

І небо гомонить:
«Тримайсь, козаче,

Батурин пам’ятай та
Конотоп!»

Нехай мені не все
здійснити вдасться

(Я в роздумах над
бруствером стою).

Знайшовсь патрон — то є
духовне щастя —

Таки в моєму рідному
краю!

Він не продасться ні на
якій біржі,

Продать його — то був би
смертний гріх.

Якщо прийде пора життя
найгірша —

Я цей патрон для битви
приберіг.

 

***

Десь забарилась ти з
неба, порадо,

Як мені хрест свій нести
на Голготу?

Думи до ранку крізь
темінь громадить,

Поки горить у душі моїй
гнотик.

Тільки б не впасти край
шляху безсило,

Тиснуть на плечі вагомі
знемоги.

Знаю, мій хрест для дітей
моїх — крила,

Шлях мій тяжкий — їхня
легша дорога!

 

ПОВЕРНЕННЯ БУРЛЮКА

По стежині до
Маяковського

У союзний період мертвий

Я зустрівсь з Бурлюком,
було сковзько,

В пащу Церберу падали
жертви.

Все ж я вгледів більярд
голубий,

Сонця куля котилась по
ньому.

І Бурлюк тримав
промінь-кий

В звуках відліку
метронома.

Хтось спішив, ще живий,
та пропащий

У «футуро» своїм до
Давида.

«Для таких є колимські
хащі» —

Тож тікай рідний край
свій кидай!

Кожний крок іще вдасться
взнаки,

Трохи згодом, але
неминуче

Кинуть люто на Соловки

Українство святе й
болюче.

Йшов до трупах кривавий
Прокруст

В обладунках з людської
крові.

Де «товариш» й сокири
хруст

Поспліталися в «братській
любові».

Повернувсь в своє завтра
Бурлюк

Сивим прахом журби з
океану

Поміж нами віків перестук

Сипле сіль на криваву
рану.

 

МОБІЛЬНИЙ ТЕЛЕФОН

Очима п’ю безмежність
степу.

На горизонті — міражі.

Немов прочанин в древню
Мекку

Спішу за покликом душі.

Дивлюсь, як впертий
скарабей

Свою важку планету
котить.

Тружденний світ з його
очей

Переливається в мій
клопіт.

Я дишу сонцем і врожаєм

Про свій задумавсь
апогей,

Але я добре, добре знаю;

Я теж в цім світі
скарабей.

Веде мене батьків
тривога.

(По лінії життя іду).

Верни мені, моя дорого,

На день хоч силу молоду!

Я сподіваюсь — степ не
чує,

Не знаю, чи почує Бог.

Та я молюсь, молюсь не
всує,

Тут розгорівсь життя
пролог.

А сонце золотом, снагою

В степу для серпня
зводить трон.

І дзвонить жайвір наді
мною,

Немов до Бога телефон.

 

ХАБАР

Далеко, а чи близенько
берег Лети?

Коли собі скажу я навіть:
Вже!

Та скривиться Харон: «Ах,
ці поети» —

І через річку не
перевезе.

Йому б хабар — не
прожитковий мінімум,

Клієнти в нього з бізнесу
круті,

І хоч яку б ти не скривив
би міну —

Харон (він генерал) на
видноті.

Пощо йому, що носиш все з
собою,

Штовхне веслом в плече —
не заважай!

Тут не такі зібрались над
рікою,

Добра наклавши в човен
понад край.

Я так не можу, і душа
холоне,

Яка б то не була.жорстка
доба.

Я промовляю: «Схаменись,
Хароне!

Навіщо в пеклі ворохи
добра?!»

Харон сміється: «Чи крізь
вушко голки

Пролізе віл? О, суєта
суєт!»

Крізь ті почуті край
човна промовки

Йшов од Харона у свій
світ поет.

Таке воно тепер буття
сучасне,

Збираю копійки на
перевіз.

В трудах щоденних навіть
в ніч не гасне

Над обрієм на Шлях Чумацький
Віз. 

 

***

Вже літо за вохристими
горбами

За вирієм і свій долає
шлях.

І осінь поетичними
рядками

Спішить кленовим листям в
альманах.

Не все пройшло, щоб в
образах відснилось, —

Хоч покотилось літечко
згори.

Осінніх днів жовтогарячий
стилос

Навіть край річки верес
підпалив.

Побіля річки, як по лезу
бритви,

Ступаю я, мов літом ще
іду.

Мій майский день в
почаївській молитві

Спочив на квітах у твоїм
саду.

Червоних ран густі
багряні стигми

Бинтує мудро-лагідно
туман.

І приморозків перші
срібні ритми

Взяли вже скроні
памороззю в бран.

 

Ах, осене! Зажди, не
поспішай!

Попереду твоє гучне
весілля.

Не наливай так щедро
через край

У кухлик смутку золотого
зілля!

 

***

Ламає злісно хуртовина
ліс,

Протяжно в далеч ухає
совою.

Сурмить в сто вуст, несе
недобру вість,

Виттям вовків озвавшись
за рікою.

Та в глибині на дні моїх
споруд

Щось зводиться і
розправляє плечі.

Мене перехрестив,
гойднувшись, дуб

І потонув у вихорі
хуртечі.

Я знаю, звідкіля й куди
іду —

Все потонуло в дикій
круговерті.

Та дух мій пестить парость
молоду,

Є боротьба — тому немає
смерті.

 

«Українська літературна газета»
долучається до привітань, які надходять на адресу Івана Гайворона з нагоди його
дня народження. З роси і води, шановний Іване Йосиповичу!

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!