…Аби не та одна душа

182

 
Валерій ГУЖВА
 
ПІЛІГРИМ
На пустельній душі
звідучора цвітуть
несподівані квіти.
Перебільшення. Просто
зійшла каламуть
і побільшало світла.
 
Перегорнуто вчора
сторінку буття,
відійшла у минуле.
Ворохобне таке
і щемке відчуття:
все. Про тебе забули.
 
Чи жоржини цвітуть
на так званій душі
чи вчорашні троянди?
Чи мелодія Гріга
звучить
чи мовчать музиканти?
 
На новітній сторінці
буття
проступає ізігнутий
знак запитання:
– Ну то де ж твій
священний Грааль?
Ця сторінка – остання…
 
БАЛАДА
Коли Слава й Неслава вмостились
за спільним столом
і карафа з вином
позирала навкруг, черевата,
прилетів з поля вершник
і скрипнув гарячим сідлом,
і зайшов із нагайкою
до захмелілої хати.
 
– Сядь до столу, козаче, –
озвалася Слава ставна.
– Тут сідай, біля мене,
я чарку наллю аж по вінця.
– Я б і сів, моя Славо,
і випив з тобою до дна,
та зі сходу і півночі
сунуть залоги ординців.
 
Тут Неслава озвалась:
– Та ти охолонь, відпочинь,
добра чарка і сили,
й снаги тобі щедрої вділить.
Ти стомився, козаче,
нехай відпочине і кінь,
мабуть, кров на губах йому сохне
і на очманілих вудилах.
 
Ні словечка не мовив на те
молодий верховий,
підійшов упритул
і поглянув суворо на Славу.
– Я ніколи не стану,
допоки я, Славо, живий,
пропивати з Неславою
землю свою і державу.
 
Підвелася з лавиці
розгнівана Слава хмільна.
– Ти гадаєш, козаче,
я мала б не бути з Неславою вкупі?
Не моя то вина,
то одвічна вкраїнська вина,
що знеславлюєм Славу,
Неславу ж цілуємо в дупу!
 
Я, козаче, з тобою іду,
гей, сідлайте мойого коня,
ми із військом
паскудну орду переможем ворожу!
Засміялась Неслава:
– Ніхто вас, орли, не спиня,
тільки ж військо поснуло,
ніхто розбудити не може.
 
Заходились будити,
нагайка у Слави в руці аж свистить,
а Неслава регоче:
– Їм сняться баби та червінці!
Славу ласі здобути,
та кожному хочеться жить,
то в піснях та казках
козаки та герої вкраїнці.
 
Тут розхристана Мати забігла:
– Синочки, вже близько орда,
не до Слави тепер чи Неслави,
прокиньтесь, не час нині спати!
Вже біда на порозі,
уже за порогом біда,
бороніть, ще не пізно, свій край
від ординців проклятих!
 
І прокинулось військо,
і зброю поснулу знайшло,
і затіявся бій, і тривав
день і ніч, й відступили ординці,
Десь пощезли і Слава, й Неслава,
немов би таких не було,
й козаків, що у січі загинули,
мовчки ховали вкраїнці…
 
***
Жал кисню у червонокрівцях,
і паморочиться голова.
Новий літопис Самовидця
через століття ожива.
 
Як збереже наївне людство
себе за кількоро століть,
і щезне привид самогубства,
літопис зафіксує мить,
 
як монголоїдна країна,
чужої прагнучи землі,
у хаос первісний порине
праісторичної імли…
 
Та не цвіте калина в грудні,
і Україна ув огні.
Солдатам байдуже майбутнє.
Вони сьогодні на війні.
 
***
Розпачне листя листопаду,
гірке передчуття зими.
Одвічне фарисейство влади,
паралізовані уми.
 
Камо грядеші, Україно?
Де твій де Голль чи Маннергейм?
З твоїх коралів із калини
п’є кров колаборантський ґедзь.
 
Як страшно думати: запізно
Ти схаменешся, й назавжди
для світу будеш тільки пісня,
та й та розвіється, як дим.
 
Якщо триватиме листопад
у наших душах півживих,
то обмине наш час і спогад
у поколіннях молодих.
 
Молюсь, безбожник, за єднання
і наших слів, і наших дій…
Щодня хтось гине на світанні
на зрадженій передовій.
 
24 серпня 2016
***
Чи було насправжки, чи то все – химера?
Заніміло слово. І кругом не фарт.
Не вмикають зорі на небесній сфері.
Все екзістенційне. Всюди Жан Поль Сартр.
 
Думалося вільно, а тепер – з принуки.
Пахне нафталіном плетиво промов.
Почужіли діти, виросли онуки,
і здається часом: не твоя в них кров.
 
Дзеркало ранкове тьмяне й безутішне.
Хтось там ніби схожий, та усе ж не ти.
Що з тобою сталось, дорога Вітчизно?
Що це нині з нами, сестри і брати?
 
Кожне наше свято – з присмаком тривоги.
Замість кельми й плуга – автомат в руках.
І відводить очі Діва Перемога.
І в димах і вирвах українських шлях.
 
***
Перейшло. Перепалало. Перебилося.
Що тепер – уже не знаєш сам.
Не підкажуть настанови Біблії
і промовчать темні небеса.
 
Так накозирялись маєстатністю,
що шістки лишились на руках.
Схоже, знову в дурнях ми зосталися
по бездарно втрачених роках.
 
Досі Вашінгтона не докличемось,
толку з наших гетьманів катма:
той заледве по коліно Клінтону,
а по тому скучила тюрма.
 
Досить вже партійної істерики,
нападів трибунної клятьби.
Видно і Європам, і Америкам:
ще раба не вбили ми в собі.
 
От коли насправді, а не подумки
стануть громадянами раби,
Україна доросте до подвигу
стати господинею судьби.
 
***
Ніхто нікого зроду не любив,
то все казки, їм вірити – марниця.
Ти Галатею з мармуру створив?
Не оживляй. Розбий. Любов – в’язниця.
 
Нащо тобі гризоти сподівань
і ревнощів інфарктні рецидиви?
Зненацька кине твою душу в твань
та Галатея
й з іншим – на Мальдиви.
 
Не сотвори кумира і не вір
ані клятьбі, ані сльозам жіночим,
і, як міфічний збоченець сатир,
утішив жінку – й зникни серед ночі.
 
Але… але… Усьому вперекір
живе любов у нашім світі грішнім.
Торкне колись твій збайдужілий зір –
і все, пропав, співаєш «Харе Крішна!»
 
і йдеш за нею, яко кришнаїт,
твій скепсис відлетить на зірку Вега,
й затулить тобі жінка білий світ –
життя земного Альфа і Омега.
 
***
Глибина полохливої ночі,
їжаків мишкування в саду.
Заступися, небесний Отче,
за цю жінку немолоду.
 
Вона варта Твоєї ласки,
хоч гріхів цілий міх нажила.
Ненадійна запона запаска,
і її, і себе прокляла.
 
Та в очах, як і в юності чистих,
сподівання озерна вода.
Крізь років пожовтіле листя
свіжа зелень іще прогляда.
 
Серед ночі, зіпершись на лікоть,
надивляю лице її.
Пахнуть м’ятою і базиліком
її пальці. Нічних солов’їв
 
їй не чути. Всеблагий Отче,
не читай моїх грішних думок.
Погляд мій її не зурочить,
двері я замкнув на замок
 
від усіх небезпек на світі.
Жінку цю берегти мені.
Я навчусь її знов любити
попри ревнощів бур’яни.
 
Я, безвірник, благаю, Отче,
дай нам, скільки не шкода, днів.
Як піти ця жінка захоче –
не спиню, бо люблю і любив.
 
БЕРЕГ

Зіні

Притулюсь до тебе, як до берега
прикипає човен по плавбі.
Я тепер від березня до березня
у твоїй записаний судьбі.
 
Кручений, як скіпка, чорториями,
вибрався з житейських тарапат.
Мертвими, отруєними рибами
пропливають спогади невлад.
 
Берег, оберіг мій, вбережи мене,
як знесе триклята течія.
Наречу свій човен твоїм іменем,
берегине зболена моя.
 
***
Отак вони стоять вже котрий рік,
торкаючись «дне одного очима.
Пов’язку з крепу носить чоловік,
а жінка крила має за плечима.
 
Її ніхто не бачить, тільки він
їй мовчки каже: «Ти жива для мене…»
І подумки по молодій траві
веде її за пальчик безіменний
 
в життя живе, коли була без крил,
не заважали крила обіймати.
 
Стоїть, бідак, один серед могил,
і думає, чи здужає літати.
 
***
Можна попрощатися з минулим,
та захоче – миттю дожене.
Ще малим циганка Маріула
в зайшлий табір привела мене.
 
Добре, що помітили студенти
те білоголове циганча,
бо взяли б мандрівні дисиденти
в свій кагал онука Ілліча.
 
А якби… Мо’, став барон циганський,
наплодив нахабних циганчат,
і позаздрив би мені принц данський,
цей фантом з шекспірівських цитат.
 
Жив би я у кам’янім палаці,
в золоті всі пальці, груди теж,
й жебраки газетні, папарацці
навколо крутили б фуете.
 
Ну а я в розкішному ролс-ройсі
виїздив із запасних воріт…
Отаке знічев’я наверзлося
через гони перебутих літ.
 
Мир тобі, циганко Маріуло,
мабуть, коні в небесах пасеш.
В кожного із нас своє минуле,
це як шкіра – з кров’ю віддереш.
 
Став, ким є, як повела стежина,
де вона, та бісова майбуть?
Тільки б смак терпкої горобини
на вустах жіночих не забуть.
 
***
Перемелю свій кислий настрій,
переключусь на позитив,
слова “реr aspera аd astra”
візьму собі як лейтмотив.
 
З душі зніму зневіри камінь,
віддамся радощам буття,
на фестиваль подамся в Канни
розношувать нове взуття,
 
вдягну костюм пристойний фрачний,
привіт пошлю кінозіркам,
а як прихилиться удача –
то стану зіркою і сам,
 
поручкаюся із Де Ніро,
скажу Мадонні комплімент.
Не хизуватимусь надміру –
як слушний трапиться момент,
 
подамся нишком в тиху гавань,
забуду суєту суєт,
в хатині, вкутаній снігами,
удам собі, що я поет.
 
І, усміхнувшися уяві,
завершу цих катренів біг,
бо з них уже сміються гави,
дзьобаючи торішній сніг.
 
СТАРИЙ ЗЕВС
Все, на жаль, зостається в минулім,
мало толку, що довго живеш.
Відійшли парубоцькі загули,
дорогий громовержцю Зевес.
 
Був ще зовсім недавно всесильним,
за ніщо мав своїх ворогів,
пив нектар дорогий молодильний
і амброзію з гречкою їв.
 
Ревнувала тебе твоя Гера,
ти ж казав, що пліткує Олімп:
не дозволить собі адюльтера
той, хто носить божественний німб.
 
Відбуло, відгоріло, розтало,
перейшло в розфарбований міф.
Повиходили заміж весталки,
кинув камінь у прірву Сізіф.
 
Ти, Зевесе, на пси перевівся,
гоїть Гера тобі геморой.
Грім небесний під стіл закотився,
не підніме античний герой.
 
Все, здається, поглинула Лета,
та Зевес удає, ніби спить.
Він таємно до юної Леди
білим лебедем досі летить…
 
ЯВДОХА
Перший акт світового потопу:
затопили Європу дощі,
від Хрещатика до Родопів
б’ють хвостами соми і лящі.
 
Із Венеції гондольєрів
запросили Мадрид і Моздок.
Зоопарки з тісних вольєрів
випускали на волю качок.
 
На роботу чи до коханок
мужики гребли у човнах,
і неясно, вечір чи ранок,
і свистів на горбочку ховрах,
 
бідолаха волав у небо:
– Забери цю прокляту мокву,
не на мене дощити треба,
утопи хоч на тиждень Москву!
 
З підвіконня Верховної Ради
поплавці закидала братва.
На гачках – паперові принади:
може, клюне наївна плотва.
 
Розгулялись скажені тумани,
парасолі зайшли в дефіцит,
і раділи сухі мусульмани:
в християн дощовий геноцид.
 
Ця халепа набридла небозі,
вийшла баба під хатню стіну
і гукнула угору: «Мій Боже,
припини, бо, їй-бо, проклену.
 
Дрова мокрі, і дід зледáчів,
не горить у печі вогонь.
Все село вже стогне і плаче,
ніяк вигнати самогон!»
 
Бог почув, почесав собі вухо,
розігнав хмаровиння за мить
і сказав: – Добре, буде вам сухо.
Брага є? Грець із вами, женіть».
 
…Просихала Європа потроху,
не спроможна собі уявить,
що змогла богохульна Явдоха
усесвітній потоп зупинить.
 
***
Вечір пройшов на пуантах,
наче балетний соліст.
Змовкли місцеві куранти –
півні, –
темнішає ліс.
 
Сосни, як вії озерні,
їхню глибінь стережуть.
Зорі, пухнасті у серпні,
в небі до ранку живуть.
 
На острівці хутірському
час на спочинок приліг.
Падаєш в лагідну кому
ще не прочитаних книг,
 
ще не написаних віршів,
ще не набридлих обійм,
ще не погаслої віри
на переміни в судьбі.
 
Тихо трива до світання
звільнення від зневір.
Непоясниме єднання
доль тимчасових і зір.
 
***
Через літа переліта
мій янгол безутішний.
Кажу йому: – Залиш мене,
нащо тобі аз грішний?
 
Чому мене ти бережеш,
я ж геть в усьому винен…
Він відповів: – Авжеж, авжеж,
давно б тебе  покинув,
 
аби не та одна душа,
яка мене просила,
щоб я тебе не залишав –
вона тебе любила…
 
– Назви мені її ім’я,
мій янголе крилатий!
– Отій душі дав слово я
ім’я не називати…
 
 

№18 (180) 16 вересня 2016

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!