…А той вогонь, що ще живе в тобі

НАВАЛА

Поема

З ночей крутих, з азійської
клоаки,

де сморід твані й бражний дикий
дух,

рушають знов голодні вовкулаки,

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

і кров’ю омивається їх рух.

 

З землі, з води вилазять, як
сновиди.

Я чую їх виття з глибин віків.

І вже кипить над горами Тавриди

смердючий дух монгольських
матюків.

 

Кипить вода у морі. Стогнуть гори

під крилами сполоханих орлів.

І бетеери, сухопуть лінкори,

нещадно чавлять просторінь полів.

 

Гірка твоя судьба, стара Елладо,

під банею окрадених небес.

Вже в котрий раз голодне вовче
стадо

з дрімучих хащ шматує Херсонес.

 

Їх тьмуща тьма, на дармовину
ласих,

їх дурманить невинна кров чужа.

Вони зринають з тваней позачасних

майстри вогню, і підступу, й ножа.

 

Вже над Дінцем вони степи  покрили,

де дух козацький тішив ковилу,

вже розорили сон Савур-могили,

хати вдягли, як в саван, у золу.

 

Звідкіль вони, майстри розбою
справні,

готові вбити матір за рубля?

Росіє, ти у себе у засланні

під наглядом конвою із Кремля….

 

Вдивляюся в часи, як в темні води.

Там здвиг епох відстояний давно,

там зло й добро приведені до
згоди,

там істини старі пішли на дно.

 

Пішли у небуття такі держави,

такі народи заволік туман,

що не знайти нащадкам ані слави,

ні злочинів несплачений дурман.

 

Вслухаюся в вітри, що обвуглили

стемнілі зруби зрубаних століть.

І чую – озиваються могили

на пагорбах, де Київ наш стоїть.

 

Чолом тобі, Андрію Первозваний,

за те, що саме тут воздвиг хреста,

де русичі, а не набрід поганий

молитов соком тішили вуста.

 

Та доки Київ золотаві бані

вигойдував на кручах для віків,

смерділи в небеса азійські твані

при гульбищах голодних вояків.

 

Із просторів безмежних вал за
валом

накочувались у світи чужі,

позначували шлях і кров’ю, й
палом,

у душі заповзали, як вужі.

 

А почалося все, либонь, із того,

як Довгорукий, Києва палій,

забивсь од гніву людності святого

в болотяні очерети й пирій.

 

Ходив там чад, зігрітий сатаною,

злобою й кров’ю дихала моква.

Так і зросла для підступу й розбою

з веління Довгорукого Москва.

 

Були у неї щупальці, як в спрута,

і на тиранів щедрими грунти,

була вона завжди в броню окута,

готова все до себе підтягти.

 

Збирала у походи рать за раттю,

сікла народи мирні, як ботву,

а заодно і кров точила братню,

щоб знав і свій народ свою Москву.

 

Яких князів удатних  із царями

вона на пострах світу  привела,

коли над пересохлими ярами

кремлівське лігво потайне звила!

 

Той сік своїх знічев’я на капусту,

той голови стрільцям трощив на
жарт,

а той в приказах радувався хрусту

кісток синівських, як останній
кат.

 

Той орди посилав по дармовину,

народи заарканював в ясир.

Так і надбали світу половину,

заливши землю кров’ю вдовж і вшир.

 

Розсіявшись од моря і до моря,

самі себе не вдатні розуміть,

призвиклися до злиднів і до горя,

освоївши тверду московську кліть.

 

Хіба Москву спікають сірі зруби,

де бражно бродить капустяний дух,

де позвикали так до самозгуби,

як сиві коні до осінніх мух?

 

Та вірити в Росію, кажуть, треба,

бо розумом її не осягти.

І норовлять уже хоч крайчик неба

на дрантя горопашне натягти.

 

Де ви тепер, святі сини Росії,

в яку пропали тьму, в які моря?

Не можете прожитим без месії

у миршавій подобині царя.

 

Немає вас. І тільки сірий камінь,

могильний камінь у народ вроста,

як тільки вийде з пущ московських
Каїн,

підступно, хтиво зціпивши вуста.

 

Як і в часи прадавні та первинні,

з ночей кривавих до чужих осель

сьогодні знову, радий дармовині,

вдирається, мов тать, народ
моксель.

 

Тремтіть, мордвини, чуваші,
татари,

у тундру забивайтесь, якути!

І ви, сябри, і ми також до пари,

вони ж нам не чужинці, а брати.

 

Ти, Києве, тремти і слізно кайся

за палія, що породив Москву.

Його вогнем і сам ти обпікався

то не віддай хоч славу вікову…

 

А вже з ночей кривавих, як з
печери,

московську грязь змиваючи в Дінці,

гримлять і громлять степ наш
бетеери,

до крові розривають солонці.

 

Там, де цвіли серця, як тихі маки,

тепер, загрузлі в кров і наркоту,

вгризаються у землю вовкулаки,

у нашу душу мирну і святу.

 

А у Кремлі новітній довгорукий

тихцем сідлає білого коня.

Та крячуть понад ним веселі круки

і сонце чорна темінь доганя.

 

Спіткнеться кінь на нашому
привіллі

і випаде звойовник із сідла,

і полини, од  крові посивілі,

смердючий тлін покриють, як імла.

 

Були в степах і половці, й сармати,

а де їх слід, де пам’ять голосна?

Чи варто і тобі коня сідлати

до тих, із ким могила поєдна?..

 

З ночей крутих, з азійської
клоаки,

в чужій і власній крові, як в
ропі,

навалою виходять вовкулаки.

Стара Європо, будьмо не сліпі!

 

СОН

Втечу у ліс. Землянку вирию

і поселю у ній журу

за тим, шо не вернулось з вирію,

без чого я колись умру.

 

Втечу у ліс із лісу темного

людських покривд, різні, олжі,

життя пустого підяремного,

де одне одному чужі.

 

І тут, де глицею нетлінною

лягли на трави килими,

нарешті втішусь Україною

і гордими, як ліс, людьми…

 

Утік у ліс.Землянку викопав.

Уже й розцвів при ній димок.

Все доокіл щасливо витупав

із повним кошиком думок.

 

Я вільний, втішений ялицями,

я сам себе знайшов таки!

Аж глип – із чорними рушницями

біля землянки під зірницями

стримлять, як палі, лісники.

 

ТРОНКА

Стираються подій минулих грані,

де не сторонній серцем був і я.

І тільки тужно тронкою в тумані

гучить із бору молодість моя.

 

Колись вона брикалась, як лошато,

і пута обривала на скаку.

Тепер туман над нею синювато

хитає непокірну осоку.

 

І в сірому з багрянами безмежжі,

де осінь вистеляє шлях зимі,

прощально, клично чуються бентежні

її туманом вкриті позивні.

 

Дожив і я до осені нівроку,

та молодості капосній однак

я начепив на шию срібну тронку,

аби про себе подавала знак.

 

УРОК МИКОЛИ СВЯТОШІ

Він мав усе, що князеві дано:

високий стіл в Чернігові і послух

дружини, смердів, брав меча, не
посох,

як круто ставив ногу в стремено.

 

Він мав такі простори, що й орлу

за день було довкіл не облетіти,

він на кордонах твердо ставив
міти,

склав власну ціну і добру, і злу.

 

Його втішала влада над людьми

і спину гріли хутра соболині,

і розпашілі в оргіях рабині

із ним хмелили в лісі тереми.

 

Для нього кров була, як теплий
сік,

коли вступав із недругами в січі,

а потім Спасу мовчки ставив свічі,

і пломінь їхній тайно думи пік.

 

Росло князівство й він із ним
зростав,

не щадячи чужої крові й поту,

а клич душі, її терпку гризоту,

немов траву, копитами топтав…

 

Та якось у сосновій пустині,

зваливши вепра лютого стрілою,

почув він голос, вкутаний імлою,

воскреслий у вечірній вишині:

 

– Марнота все, що   чиниш, князю, ти,

бо змислив світ для себе звоювати,

себе ж не годний світові віддати

і чистий дух до Бога вознести.

 

Ти вепра вбив. Угамував азарт.

Але ж ти сам також на вепра
схожий,

якого встрелить не ловець захожий,

а потайний єдинокровний брат.

 

Облиш усе і запали свічу

не Спасу на Валу, як покаяння,

а тим, кого вганяв ти у захлання,

боярину, і гридню, й орачу…

 

І здаленів той голос в вишині.

Ловці кружляли при кострищі брагу

та вихваляли князя за відвагу,

а князь мовчав на небо в тумані.

 

Вернувся він у терем на Валу,

де сотні справ зусібіч обступали.

Але ночами душу обпікали

слова, почуті в лісі крізь імлу.

 

Та якось скинув корзно і меча,

у рубище врядився полотняне

і рушив з Валу в повечір’я тьмяне,

розтанув за Десною, мов свіча.

 

А згодом в Лаврі об’явивсь
чернець,

до послуху охочий, до роботи.

І даленіли всі земні гризоти,

що кликали колись його на герць.

 

В руках тримав, як меч колись,
мітлу

і промітав для братії дорогу,

а опівночі у печері Богу

поклони бив і радий був теплу,

 

що осідало на сухі вуста

молитвою прозріння голубою:

найкраще бути князем над собою,

в собі народ носити, як хреста.

 

Він чистив у печерній глибині

підсвічники, старих ікон оклади,

він душу очищав від слави й влади,

які його терзали в давні дні.

 

І легшала та легшала в трудах

послушницька проста й висока ноша.

І врешті князь помер, аби Святоша

в печері пережив свій бренний
прах…

 

Тепер князі й послушники не ті,

та істина лишається колишня:

коли твій дух покличе сила вишня,

бери мітлу, бо  влада нікудишня,

що має меч і корзно на меті.

 

***

Пропахла м’ятою і кропом

земля, з якої дощ росте.

За кропом сонях скоком-боком

кружля проміння золоте.

 

Гарбуз ганяє гарбузиння

до кореня і до роси.

А хміль дереться попідтиння

на чужодальні голоси.

 

Вони в’юнкі, як перевесла,

що в’яжуть землю до небес.

І літо наляга на весла,

щоб України дух воскрес.

 

Її земля нам Богом дана,

її не вкрасти, не скорить.

Над літом сонячна осанна,

як вічна наша кров, горить.

 

РІКА ВІЙНИ

У ту ріку, яка мене гойдала,

не зайде вже ніхто – вона втекла.

Ліси гойдала, в болотах ридала,

поїла діл, як засуха пекла.

 

До мене пробивалась чорнотропом,

а я при ній і сивів, і старів.

Тепер урвала плин перед окопом,

де вбитий воїн гріє глину боком,

і солоніє слізьми матерів.

 

***

Тихо тане ніч висока,

перегойдує зірки.

Крилить пісня одинока

із туманної ріки.

 

Рання осінь бродить в травах

і мене переступа.

Клич дівочий, ніби спалах,

та душа моя сліпа

і, як стоптана трава,

давня молодість співа.

 

***

Перепекло і перемордувало,

перелетіло прудко в багреці.

Просив тебе:

– Кохана, скинь забрало,

хай зацвіте проміння  на лиці.

 

Та ти усе дошукувалась тіні,

аби літа сховати в ворожбі.

Мені ж не зморшки бачились осінні,

а той вогонь, що  ще живе в тобі.