А був же день – з рукою біля серця…

Чи діждемось Вашингтона
з новим і праведним законом…
Т.Шевченко
 
Те, що молив Тарас
ще в Орську,
не довезли судьби воли.
А ми у дядечків заморських
одні лиш брязкальця взяли.
 
Біда така ж,
а наче — й не така.
Нові злодії дивляться
з портретів,
та біженців ріка
перетіка
із другого тисячоліття в третє.
 
***
Крізь формаліни
і креозоти
вертають внукам
дідів гризоти,
і пахне тліном
неждане віно,
і треба вміти
із цим прожити.
 
Земля відверта:
«І це загою.
Усе згодиться
для перегною».
 
***
У цім роду
справік пасуть телят…
Які тривкі в часах
пастуші гени!
І син пасе,
та ноги не болять,
бо він тепер
пасе корів священних.
 
***
Вода не тратить сили
на пошуки душі –
те, що не знали схили,
не скажуть комиші.
 
Пейзаж не просить рами –
крізь нього час тече,
і озеро між нами
лежить скляним мечем.
 
 
***
Час із часом
нині не вітається…
Маєш камінь –
підійми і кинь.
І таке зі словом
відбувається –
аж верба пригадує латинь.
 
***
Де вигини гори,
де сизі явори
на полотні небес
листуються із світом…
І що не говори,
вечірньої пори
не хочеться
тут адресатів стріти.
 
***
У ярмарковості
днів і ночей
і усвідомлення – вчинок…
Все неповторне –
як ранок оцей –
кольору жаб’ячих спинок.
 
***
Хоч небо холоне,
бо чується зле,
регочуть ворони
і світиться клен,
а дні в цій порі –
ну такі гонористі –
як ті бубнарі,
що приносили вісті.
 
***
Старенькі оплакують
“врем’я оте” –
далеко їх дітоньки
пізні:
дочка надривається у вар’єте,
а сина –
забрили у бізнес.
 
***
Новий кінець старої казки
…а він сказав царівні:
свобода,
братство,
рівність!
 
***
Я завещаю вам
шиповник…
                А.Тарковський
 
вона за нами
ходить назирці,
в клубок збирає
тихі таємниці
села гірського, пустища, столиці
і розцвіта предтечею троянд,
добро і зло
поставивши у ряд.
А восени
зненацька, неврочисто,
на добру пам’ять
роздає намисто
і зроду не міняючись в лиці,
ховає таємниці в корінці.
 
***
Всіма нулями
всміхнулася нам історія –
такого ще не було!
 
***
Зрад і амбіцій
довшає парад…
А був же день –
з рукою біля серця…
Затюкана,
освистана стократ,
історія
за нас таки візьметься.
 
***
Трави ці
безнадійно зелені,
мури,
обнадійливо старі,
ще не знають
про злісні дилеми,
що нам день
учорашній прорік.
Вже ні алюзій,
ні ілюзій.
Приблуда-промінь
хитро витре
пекучий слід
на лузі –
сльози, що висохла
на вітрі.
 
***
Так лоскітно
для втомленого вуха
озвався омелюх до омелюха,
неначе в давній казці
про сирітку,
передвесіння раптом
січень виткав…
Здається, мить –
і бризнуть бриндуші.
Суцільний березень
на березі душі.
Нитками світла
клени перевиті.
Скупий наш час
на отакі-от миті,
не розгадати їх таємний зміст
нам, бранцям
лабіринтів-міст.
 
***
Що рік –
то менше гостей з дитинства.
Одні кульбаби.
 м. Ужгород
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал