Гриць ГАЙОВИЙ
Балада про судову владу,
або Повчальна байка для
грибника-незнайка
Віками люди на харчі собі
Збирали в лісі їстівні гриби.
І нині, як грибна пора настала,
Любителі грибів тих назбирали,
Почистили, помили, відварили,
Підсмажили, засмачили і з’їли.
А згодом всі вони разом з гостями
Несамохіть потрапили до ями
Після жахливої в судоминах кончини…
Дошукуючись справжньої причини
Отруєння споживачів грибів,
Щоб точно знати, хто це наробив,
Підступно вбравшись в їстівну вдяганку, –
Підозрювали всі Бліду Поганку,
І притягли гидючку цю до суду,
Аби ізолювать її од люду.
Суд спершу вислухав промову прокурора:
– Блідопоганка гірш Червономухомора!
Той виглядом своїм волає: стережіться!
А ця, як тільки нишком пощастить прижиться
Їй у грибному місці там чи тут,
То грибникам довірливим – капут…
Отож, нехай у злочині покається
І їстівною більш не прикидається!
А потім, коли свідки й адвокати
Завершили і свідчення, й дебати,
І вирок суду був уже готовий,
Підсудній надали останнє слово:
– Ось ви гуртом зчинили веремію.
Одного тільки я не розумію –
Навіщо цей грибний апартеїд,
Коли готують страви на обід?
Хіба поміж грибами є різниця?
Невже я не така, як Печериця,
Або хіба я не подібна до Лисички
(Якщо різниця є, то невеличка!),
Чи я не схожа на Зелену Сироїжку,
І нас не можна класти в одну діжку?
Та, зрештою, і я, і ті ж Опеньки –
Немовби діти однієї неньки,
І до окремих видів, як до націй,
Не можна припускать дискримінацій
І обзивать Поганкою Блідою,
Бо я вам не такого ще накою!..
Від суду вашого я падаю у відчай,
Тому нехай і прокурор, і слідчі,
І судді, й свідки, й стряпчі, й адвокати
Хоч зараз спробують мене покуштувати,
Аби довідатись, отруйна я чи ні,
Щоб справедливий присуд винести мені,
А не безчестити мою породу
За те, що стільки чесного народу
Завчасно опинилося в труні,
І не шукати крайньої в мені,
А краще вже засмажити і з’їсти…
Та ви ж усі тут правники, юристи!
А де ж ваша презумпція хвалена,
Якщо вину звертаєте на мене,
Хоч не доведено, що я не їстівна…
Є тисячі грибів, а я лише одна.
Тоді питається: яка ж моя вина –
Що не Маслюк я і не Печериця?
Прошу вас, об’єктивно розберіться
І майте на увазі головне:
Тут дехто недолюблює мене
Лише за те, що ніби я – з чужого лісу…
І суд відправився на раду за куліси.
Порадившись, вернувся суд до залу
І виголосив судову ухвалу:
…Керуючись параграфом Закону,
Віднині в розпал грибного сезону
Всіх їстівних грибів отруйними вважати
Й надалі їх нікому не вживати –
Нехай червивіють на пні;
З позивачів стягнути стільки-то пені;
Підсудну поновити в грибному званні,
Категорично знявши звинувачення:
Хто отруїв кого – не має значення.
А хто не згоден з вироком – наразі
Оскаржить може у суді в Гаазі,
Але нехай відкине навіть забаганку
Образити підозрою Бліду Поганку…
*
По цій баладі – коментар від Гриця:
У кожного гриба – своя грибниця,
А суд завжди за тих, кого боїться…
Електоратний діалог
українських „грибників”
– Хто нас, дурних, потруїть доостанку –
Червоний Мухомор а чи Бліда Поганка?
– Кому з них перевагу віддаси,
Той і позбавить нас життєвих сил…
Ода безкорисливості
З неба, як кажуть, не падає манна –
Кожен свою слабину визнає.
Слабість єдина мені притаманна:
Дуже люблю я начальство своє!
Тільки угледжу начальницьку пику –
Трепіт смиренний до п’яток пройма.
Хто б що казав, а любов є велика
Там, де корисливих цілей нема!
Що ми таке? – Жалюгідні істоти.
А всі начальники – наші батьки!
З благоговінням, роззявивши рота,
Їхні я примхи ловлю і думки.
Ось ідеял, до якого дійшов я, –
Чесно живи, без облуди й олжи:
Чхнули вони – дай їм, Боже, здоров’я! –
Подумки вичхане ними злижи…
Що неодмінно ми знати повинні:
Всякий начальник – народний слуга!
Скиньмо ж рішучіше пута гордині,
Вільно плазуючи в їхніх ногах!
Будь ви плюгавенькі чи безголові,
Лиш би ви мали посаду і чин –
І для моєї палкої любови
Вистачить цих об’єктивних причин.
Дайте затиччину, харкніть між брови
Чи устиркніть під лопатку ножа –
Я за начальство померти готовий! –
Більшого щастя не смію бажать!..
ЕРОТИЧНА БАЛАДА
Живуть же инші – й не беруть їх пранці:
Чоловіків міняють і коханців,
Гігантів сексу водять на квартиру
І бісяться від хтивости та жиру.
А тут же дівка – мов дарунок неба:
І спереду, і ззаду – те, що треба,
Мов писанка, і лагідна на вдачу,
Прописку має і диплом, і дачу;
Вся в золоті і в модному манто.
А заміж – дивно! – не бере ніхто…
Ну, не беруть – то їм же й гірше буде.
І все ж вона надіялась на чудо:
Хоча заміжжя – це не самоціль,
Та поки ще не все пішло в утиль,
Їй мріялось, аби її украли –
По-лицарськи, хоробро і зухвало,
Щоб сталось те, чого вона хотіла:
Віддатися Йому душею й тілом,
Оскільки і у мрії є межа:
Два з’єднані тіла – одна душа!
Та лицарі – всі вилушки й роззяви.
А їй кортіло, хай би для забави,
Аби її хтось з вилупків-роззяв
Хоча б один разочок зґвалтував…
І ось вона в суботу надвечір’ям
Помітила громила на подвір’ї.
Він вийшов їй назустріч із-за хати –
Розхристаний, похмурий, волохатий,
І погляд – демонський, а руки – до колін…
Тут серце її тьохнуло: „Це Він!..”,
І блиснув медальйон на декольте,
І заблищало все, що золоте
Було на ній, а з вуст лилося: „Милий!..
О Купідон, не поскупись на стріли
І на кохання нас благослови…”.
А він її огрів по голові,
Що аж перевернулась і зомліла,
А сам ганебно втік від її тіла…
Вона ж, розпластана, лежала у кюветі –
Без медальйона, перснів і браслетів,
Зате при ній зосталась її цнота.
Оце і вся балада про Ерота.
ДУМА ПРО БУВАЛОГО ЧЕМОДАНА
В балачках ми завжди на висоті –
усі такі хоробрі та зухвалі, –
а ось вам рівень нашої моралі,
засвідчений в буденному житті.
Потертий у дорогах Чемодан,
Для міцності окований залізом,
Стояв солідно й чинно, як педант,
Між легковажних Сумок та Валізок.
Змайстрований руками кустарів,
Прижимистий і беручкий, мов жмикрут,
Сам по собі давно він застарів,
Та иншим все ще слугував за приклад,
Оскільки у свій час пожив на славу
(А проживав він навіть у столиці!),
І виступав частенько, без угаву
Повчаючи сусідів по полиці:
„От я колись, без хвастощів кажу,
Побачив світу (був тоді я в моді!):
На Півдні і на Півночі я був,
Бував я і на Заході та Сході.
Ніхто без мене у експрес не сів
І літака не осідлав без мене.
Козятин. Фастів. Сім Колодязів.
Бердичів. П’ятихатки. Чоп. Унгени…
А скільки я перевозив добра!
А як мене тоді всі шанували!
Одеса, Бахмач, Кушка, Анкара…
І скрізь – комори, потяги, вокзали…
Та й на морях (не вистачає слів,
Як згадкою про це я душу тішу!)
У трюмах океанських кораблів
Відводили для мене чільну нішу!”.
Отак завжди хвалився Чемодан,
Набитий аж по зав’язку лахміттям,
Допоки мав лахміття і талан
Щасливо перебути лихоліття.
Та ось його звільнили від майна.
І знаєте, що сталось з Чемоданом? –
Хтось вишпурнув з вагонного вікна
На шпали між Лубнами й Ромоданом…
Отак і чоловіку
на схилі віку:
ніхто не зважить
на послужні дані,
як буде порожньо
у чемодані…
Ода політичній стабільності
у правовій державі
Ми в державі, де трудящі
мають право жити краще,
без лукавих антимоній,
щоб не злодії в законі,
не хапуги й мародери,
а законні мільярдери
з узаконених грабунків
нам давали подарунки
(хоч по локшині на свята!),
аби вівцям вовк був братом,
а козли жили, як люди, –
і стабільність буде всюди
у державі, де трудящі
мають право жити краще!
*
Шановний читачу, уловлюєш суть:
одні мають право, а инші – живуть*,
керуючи тими, хто має лиш право
і ніби свою українську державу**…
*Ще й як живуть!
**…з узаконенням її тотального роздержавлення та офіційним викресленням (з документів, а відтак і з життя) заголовної нації.
№1 (189) 13 січня 2017
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал