Я – останній корсар українського вірша;
Я – перший ненависник обслинених слів;
Я – сліпий і видющий коментатор епохи,
Ексцентрик водевілів української історії…
Михайло Каменюк
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ВЕЛЕТ І ПІГМЕЙ
Якийсь пігмей угледів на чоботях
Великого Тараса пил і бруд:
«Ага! Як я, ходив багном і він!
Як я, пив чарку та дівок чіпав…
Як я, либонь, косив він грішним
оком
І на дружин якихось багачів!..
І їв, і спав, і гірко на похміллі
Просив розсолу чи хоча б води,
І нужника шукав десь на садибі…
То він – як ми!
Чого ж його в ікону?..
Чом нація за ним, як за вождем?..»
Не заздри, карлику!
Вже буде так до скону,
Бо Він, як вів, і далі нас веде.
Він – як гора. Ну, а з гори
видніше,
Куди іти і з чим нам треба йти.
Тому, як Біблію, його читають
вірші –
Ти ж не досяг у нього й до п’яти:
Дрібна ж душа, угледівши десь пил,
Все тупо міряє на свій дрібний
копил.
КОБЗАРСЬКА ПІСНЯ
Не любила Україна ні царя, ні
пана.
Не любила Україна й власного
гетьмана.
Тільки волю, незалежність
Й степову безмежність…
І пустила Україна, як вінки на
воду,
Славу пращурів хоробрих та свою
свободу.
І сконало в Запорожжу січове
козацтво,
А натомість з Петербурга привезли
кріпацтво.
300 років України не було на
карті.
300 років вся Росія нас взувала в лапті.
Та ослабли, слава Богу, ті гіркі
кайдани.
І ми знову на Вкраїні всі собі
гетьмани.
Що нам служба чи держава,
чи козацька слава?!
Нас ніхто торкнуть за пупа
вже не має права…
І не буде на Вкраїні ні царя, ні
пана.
І не буде, як і завше, й гідного
гетьмана.
Тільки воля, незалежність
Й степова безмежність…
І осяде тихо пил
на лобах могил.
СМОЛОСКИП БАТУРИНА
Невже раби лежать в землі
Батурина?..
Мов у строю – за рядом ряд…
Сама історія завмерла там зажурено
Над цвинтарем жінок і немовлят.
Незламні й мужні, зраджені Іудою,
Що москалям продав підземний
хід…
Розплющмо очі, всліплені полудою,
І плюньмо тричі тим убивцям вслід!
У нас історія в крові невинній
змочена,
Украдена під корогву чужу…
І їй, як нації, тут віку укорочено
–
Добра і зла перейдено межу.
Від зла хмеліла вся ота імперія,
Немов вампірка – під усі часи!
Тим злом впивались Ленін, Сталін,
Берія,
Там чутно й нині їхні голоси.
Ми ж не забудем, як було нас
дурено,
Як нас любив отой російський брат,
Бо пам’ять будить смолоскип
Батурина
Над цвинтарем жінок і немовлят.
СТОЛІТТЯ
Прийшло століття (не моє!)
І в дверях стало.
«Гей, хто тут є? Гей, хто ти є?»-
Воно спитало.
А я стою як істукан,
Як ідол давній…
Століття сіло на диван
В тісній вітальні.
Його я бачив, а воно
Мене – навряд чи…
Усе дивилось на вікно,
Немов незряче.
Ковзнуло поглядом німим
Лише по книгах —
І я злякався, бо у нім
Сіріла крига.
І ніби мертвий я лежав
Вздовж домовини…
Сумне століття позіх брав
Від самотини.
І я збагнув, що в жесті тім –
Я здогадався! —
Я був у часі ще своїм,
В його ж – не вклався.
Століття мало інший час
І вимір інший…
Мій день, як свічка, тихо гас
В холодній тиші.
Прийшло століття (не моє)
І в дверях стало…
«Я тут! – гукнув йому. – Я є!»…
Та… не впізнало…
БЛАГОЧИННИЙ
Нев’янучій Пам’яті протоієрея
Мойсея Трофанчука, батюшки мого села
Говори на Поділлі присвячую.
Колись, маленьким, в церкву я
ходив
З бабусею й сусідськими жінками.
В свічках і Храмові витало стільки
див,
І образ Божий сяяв перед нами.
Кадило розсівало фіміам,
А дзвони й голос десь аж із
дзвіниці,
Немов з долоні Божої десниці,
Надію світлу лляли в душі нам.
Ми цілували срібного Хреста
І навіть рясу, золотом розшиту, —
І не могли злословити уста,
Бо душу мали до добра відкриту…
А батюшка вбирав прості штани,
Йшов теслярів на толоку скликати —
За мужиків, що не прийшли з війни,
Солдатці кожній лагодили хату.
І все аж грало у святих руках —
Сніпки і вила, молот і рубанок,
Ну, а малим сиріткам наостанок
Була з-під ряси ще й халва в
кульках.
Та Бог забрав отця Мойсея в нас,
Відтак і церкву влада розвалила,
Але в душі звучить Мойсеїв глас,
А щовесни — заклечана й могила.
У кожного народу свій Мойсей,
І кожного виводить він з пустині,
Але мій перший батюшка оцей
Веде мене до Бога і донині.
І хай йому на свято не прийти —
Безбожні стали й дні заупокійні!
Покіль живе у душах Дух Святий,
То ми ще люди, ще не безнадійні.
ЛЖА
Лжесвідчити учили нас зі школи –
Щоб як Морозов, ми усі були!
Мовляв, нас били німці та монголи,
Лиш росіяни волю нам дали…
І жив донос. І звався він
сексотом.
І на сусіда свідчив лжу сусід.
І біс неправди із кривавим ротом
Дивився пильно кожному услід.
Щоби ніхто не побивавсь за другом,
Щоб не молився навіть небесам…
І йшов у тюрми стрій один за
другим –
Лжесвідчив кожен вже на себе сам!
І вимерти ми мали, яко обри,
Не в рабстві божім, а суціль в
земнім.
Лжесвідчили спочатку на хоробрих,
Щоб у брехні втопитися усім.
Але до Правди нас Господь
покликав.
І застеріг: не свідчити брехні!..
І вчув народ цей заповіт великий.
Сказав нарешті підлій кривді:
«Ні!».
І ожило розкуте, вільне слово.
Скрізь заясніло від святих корогв.
І ми сказали: «Здрастуй, рідна
мово!»,
І знову першим стало слово БОГ.
НЕДОПИСАНІ РЯДКИ
Як важко усе сказати!
Як важко слова знайти!
І вірші, неначе солдати,
Не завжди добігають мети.:.
І мучиться автор в знемозі,
В непевнім тремтінні руки —
І падають напівдорозі,
Як новобранці, рядки.
Не навчені, не бувалі,
Не обстріляні серед атак,
Бо чиїсь почуття зухвалі
Погнали їх просто так…
Немов крізь п’янющі коноплі,
Через п’янку сіножать:
А може – щось і захоплять?
А може – кудись добіжать?
Рвонулись, як із неволі,
Бігли, здається, з добром…
Та впали на чистім полі,
Зраджені кволим пером.
СЛОВО
Я маю відчути слово рукою.
Як тече воно, слово, рукою рікою.
Як камінчики-букви грають в
долоні,
Як зі словом біжать в добровільнім
полоні.
Кожне слово рукою я зважити мушу.
І у нім, найкоротшім, знайти його
душу.
Угадати: несе воно зло чи добро,
А відтак осідлати тим словом перо.
Це Сізіфова праця. Це кара
небесна.
Це покута і сповідь, незрадлива і
чесна.
Тож і мушу відчути слово рукою,
Як тече воно. Боже, рукою рікою.
СІЛЬ
Я все уже перехотів —
страшна пора!
Я всі три пуди солі з’їв
І зла, й добра.
В житті так часто прагнув я
піти і взять.
Та скрізь була чужа сім’я,
а я — лиш зять.
І скрізь розсілись хазяї:
і те не дам, і це!
І ніби й родичі мої,
та б’ють в лице…
І спробуй зсунути когось —
немов приріс!
Ніщо не вдалось, не збулось
без гуль і сліз.
І я усе перехотів —
страшна пора!
Бо всі три пуди солі з’їв
і зла, й добра.
СІЛЬСЬКИЙ НАТЮРМОРТ
Гижки біліють в інеї від жиру.
Пітніє з холоду висока сулія,
І череп’яна миска з пирогами
В масничній юшці на столі сія…
Лиш гранчачок чека, коли ж наллють
Із сулії ту п’яну каламуть.
ПОСТСКРИПТУМ ПРОВІНЦІАЛА
А ми як мутлі-одноденки,
Провінціали українські:
Не всі з нас вийдуть в Винниченки,
Ну а тим паче – в Коцюбинські.
Ми для «столичників» – полова,
То лиш вони – відбірні зерна.
Єдиний скарб наш – рідна мова,
А слава, як і все, мізерна.
У Славі ті, що «біля Трону»,
Хто у журі чи при журналах…
Але чи буде так до скону –
Стара ж імперія сконала!
А слово красне – все в народі,
Як Симоненко, Стус, Олійник…
І як народ ще не покійник,
То й нас згадає при нагоді.
Що ж, ми як мутлі-одноденки,
Провінціали українські:
Не всі з нас вийшли в Винниченки,
Ну а тим паче – в Коцюбинські…
P.S.
ДЕ УКРАЇНСЬКІ МАККАВЕЇ?
Інтелігенція, вихована
колонізатором,
буде ворогом власного народу.
Джавахарлал Неру.
І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя!
Леся Українка.
Де ж українські Маккавеї?
Хто нищив їх аж триста літ?..
Хай стануть нам взірцем євреї –
Шанує нині їх весь світ.
Та знов на рідному Майдані –
У лоні матері всіх міст! –
Вбивають найманці захланні
Наш первоцвіт чи падолист?
І знов усі, хто вгрівсь при владі,
Хто нас безбожно обманув, –
Такі ж, як сталінці, нещадні,
Такі ж охочі на війну.
Невже ми вкотре онімієм!
Невже навколішки стаєм?
Невже до мачухи-Росії
Вже остаточно поповзем?..
Та світить приклад Маккавеїв
І крізь запону війн та літ.
Єднаймось, браття, як євреї, –
І пошанує нас весь світ!
м.Вінниця