“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026
Польська поетка Малгожата Божешковська (Małgorzata Borzeszkowska-Bojke) за фахом – вчителька історії та англійської мови. Вона родом із Гданська, мешкає в Лемборку та Вейгерові. Є членкинею Гданського клубу поетів та Спілки польських літераторів.
Була лауреаткою та дипломанткою багатьох конкурсів, зокрема ім. М. Стриєвського в Лемборку, поетичного турніру «Bieszczadzkie Dusioły», конкурсів ім. А. Герман у Зеленій Гурі, ім. М. Павліковської-Ясножевської в Катовіце та ім. Ю. І. Крашевського в Білій Підляській та інших.
У 2008 році вийшла її збірка поезій «U Bramy» («Біля брами»), яка у 2009 році отримала II премію на Ярмарку поморської та кашубської книги «Costerina». У 2019 році видала другу збірку – «Wpisani w pejzaż» («Вписані в пейзаж»), а третя книжка «Z pogranicza ciszy i światła» («З пограниччя тиші та світла»), що побачила світ у 2021 році, також відзначена премією на конкурсі Ярмарку кашубської та поморської літератури. Збірка «Las Schrodingera» («Ліс Шредінгера») вийшла роком пізніше.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Натомість у 2025 році з’явилася п’ята книжка поезій «Odlamki. Rok pierwszy» («Уламки. Рік перший»). Це двомовне видання, перекладене українською Наталією Бельченко. Як зазначив у передмові до книжки польський прозаїк, поет, есеїст Ярослав Тшеснєвський-Квєцєнь, – «це цикл приголомшливих віршів, написаних у 2022 році. Вона стала квазідокументальним щоденником історії, яка брутально увірвалася в нашу дійсність. Це нагадує кореспонденцію з різних фронтів війни в Україні, війни, яка відбувається на наших очах».
Малгожата Божешковська – віддана приятелька України. Вона передчувала широкомасштабне російське вторгнення на нашу землю, і у свій, поетичний спосіб намагалася попередити європейську спільноту про цю небезпеку. Сьогодні вона тісно контактує з українськими біженцями у своєму краї, допомагаючи їм і словом, і ділом.
Вірші авторки перекладалися англійською, італійською, болгарською, сербською та навіть китайською мовами.
До запропонованої тут добірки віршів увійшли твори, написані Малгожатою Божешковською у різні роки.
Василь Терещук, член НСПУ
Малгожата БОЖЕШКОВСЬКА
(Польща)
ВІКНО
Якщо забажаєш дати мені дім,
він може не мати стін.
Достатньо вікна,
підвішеного на буковій гілці.
Достатньо вікна –
аби мало віконниці
й краєвид на чотири сторони світу.
Дверей не треба –
я входитиму через хвіртку з вітру,
а він нехай несе той самий запах,
яким ми сьогодні просякли,
йдучи луками, –
пахощі сухотрав’я і полину.
Не потрібна й віха на даху,
та й дах не потрібен –
будуть хмари
й червоне букове листя.
Тільки вікно, обов’язково вікно,
щоб я могла стояти в ньому,
чекаючи з котом на плечі
твого повернення
зі світу наглухо зачинених брам
і високих порогів.
ЗМІШАННЯ РЕЧОВИН
Ця війна змішує стани речовини, –
земля переходить у газ, у дим,
палає в бурі фосфору.
Суха земля, суха наче кість
променева, відкопана під муром,
перетворюється
на «груз 200».
Змінюються тіла.
М’які тіла жінок кам’яніють
після ґвалтувань.
Повітря розпадається,
вбивається в болото,
розпливається.
Тілам виростають сині нігті,
бетон і метал.
Твориться новий світ
змішаних матерій.
Ця війна розбирає навіть речення,
як звірині туші – розриває
на кров, сухожилля
та уламки кісток.
ЗНЯТО
Війна – це там, де кожен помирає
і де не люблять життя.
Хлопчик віком років десяти
гойдається з боку на бік,
наче має сирітську хворобу.
На фоні – квіти, багато квітів,
хрести, багато хрестів.
Питання про мрії.
– Я хотів би, щоб мама воскресла,
І нічого більше не хочу.
Знято.
Дівчинка в лікарні щойно виросла із себе,
вона не максималістка.
Може, вже не вірить у воскресіння,
ані у відростання ніг.
Втім, все одно немає куди йти.
РЕІНКАРНАЦІЯ ВСЬОГО
Дерева вмирають стоячи,
люди – в будь-якій позі.
Птахи падають з-під хмар, мов сухе листя,
листя нерухоміє на сонці,
сохне лаванда,
осінь проколює літо стилетом вересня.
Дерева вмирають стоячи,
любов – у будь-якій позі.
Але потім надходить
реінкарнація
світла згорілої свічки
у ясність сонця,
безголосся – в музику Моцарта,
пітьми – в картини Моне.
І перехід у приязний дотик
і тиху присутність,
яка є
і є,
і назви її, як умієш.
СВІТЛИНА З НЕДОБОРОМ
Немає тут нічого. Майстер Брейгель
напевно домалював би зо два десятки постатей:
на передньому плані двох рибалок у човні,
не рахуючи пса,
під деревом – якусь бабу в сірому очіпку,
що чистить рибу,
і малого, який порпається в риб’ячих тельбухах.
Не знаю, де він розмістив би всіх тих селян –
які орють, громадять сіно, колупаються в носі.
Знаю: десь би вмістилися,
хоч плямкою сонця на протилежному березі.
І якась нога стриміла б з води,
або голова,
розбита об каміння на мілині.
І всі знали б:
це Ікар знову падає з неба з літнім дощем.
А тут нічого немає, зате є все:
і спокій, і тиша, і червінь у достатку.
А замість Ікара – маленький метелик-русалка
на носі човна.
Такий малий,
що мусиш його уявити
або домалювати.
* * *
Кажеш, що той дім при піщаній дорозі був –
і подався геть.
Залишилась стіна, якесь вікно,
кілька поламаних балок.
Дім спакував лампи, пороги й кота.
Люди виїхали раніше або померли.
Дім рушив за ними,
як тінь
до тіні.
Потім забрано ліс,
якому вже не треба було підпирати домівку.
Якби дім повернувся
у свої чотири стіни – не впізнав би себе:
золотушник і пижмо,
самосійні берізки
й пагони ожини
вже обплутали пам’ять.
Кажеш, що тут нічого немає.
Але я відчуваю легкий,
вивітрений запах крохмалю,
цигарок без фільтру, хліба.
Біжімо, біжімо швидко!
Не знаю,
чи коли повернемося,
наш дім ще чекатиме на нас
насторожено біля дверей
або прилігши на підвіконня,
мов кіт.
КАШУБСЬКИЙ ДЕНЬ ВСІХ ДУШ
На кашубських цвинтарях порядок:
вичищені надгробні плити
сяють власним блиском.
Усі ці Гільдеґарди, Ґертруди й Аделі
за життя були так само впорядковані, як і тепер,
коли в рівних, тихих рядах
очікують воскресіння.
Певно, й далі вперто
обмітають з білих кісток порох,
щоб сусідки не пліткували.
У повітрі, просякнутому вогкістю, оповитому туманом,
відчуваю запах тютюну –
крутить у носі: це вуйко Альфонс нюхає табаку.
Глиниста земля то осідає, то здіймається легко.
І всі ці прізвища –
такі геть кашубські, знайомі –
про щось перешіптуються між собою.
З увічливості іноді переходять на німецьку,
аби unser liebes Töchterchen затямила,
що тут іще хтось їй лампадку запалить
і хрест підфарбує.
На кашубських цвинтарях трава росте
рівно
з Паном Богом.
КОРОЇДИ
Ми, як короїди, точимо коридори,
розсікаємо, шаткуємо краєвид,
розшаровуємо на смуги, відриваючи пагорби від долин,
поля – від гнізд, по вінця налитих пташиним життям.
Як доктор Франкенштейн, срібними тасьмами
склеюємо переораний простір.
Та завжди лишається якась зайва деталь:
стара стодола, де мешкають голодні миші,
щербатий місток, яким вже ніхто не пройде,
і дім – розвалюються стіни,
бо вже не мають причини тривати:
пустка не потребує опіки.
Дикий виноград ще за інерцією прикриває хворий мур,
а шибки веранди за звичкою віддзеркалюють світло,
випрошують хоч якусь присутність –
іноді прошмигне ящірка.
Ми, наче короїди, прогризаємо шляхи до горизонту,
премо вперед, перетравлюючи простір
і вивергаючи рештки – пам’ять, друзки цегли,
покинуті місця під завалами дахів,
зламане світло,
якого ми не бачимо.
WAR OF DRONES
Оператор дрона – гравець у кошмарній версії гри
War of Drones, черговому відтинку серіалу.
Одна секунда – менше, ніж примружити око,
коротше, ніж затамувати подих.
Оператор дрона знає:
персонажі на екрані не воскреснуть
після перезавантаження системи.
Цього разу він дозволяє їм жити,
може, наступного вб’є їх
за більш мальовничих обставин –
під звуки Ваґнера
або «Нас не догонят»…
Потім зробить знімок екрана
і повісить роздруківку на стіні –
російську версію
«Походу смерті».
ЛАБІРИНТ
У темряві торкаюся стін лабіринту.
Йду, ступаю обережно – нехай буде тиша.
Широко розтуляю рота,
уявляю свій крик: зростаючий,
відбитий від каміння, міцніючий,
гучний, як волання Велетнів перед останньою битвою.
Уявляю свій крик –
затуляю рота долонею, обвитою ниткою,
втискаю звук назад, углиб себе.
Нехай спить Мінотавр.
Нехай не збудить його мій необачний крок – жоден:
ані хрускіт, ані брязкіт випущеного з рук ксифоса.
Торкаюся стін, несу перед собою скручену в клубок нитку,
безпорадний у темряві лабіринту.
Проклинаю Аріадну
безголосо,
без кінця.
* * *
Висока, вродлива жінка читає мій вірш про мистецтво.
Чи можна плакати над живописом?
Мабуть так, особливо над оленем у гущавині
ярмаркового кічу.
Або над інтер’єром кімнати ван Гога
з лондонської National Gallery.
Чи над красою і тишею картин Гаммерсгея.
Жінка у чорній вишиванці
читає мій вірш про мистецтво,
про змішування напрямків
і неконсистентність
російських митців,
які не спромоглися визначити, у якому власне стилі мають
вбивати.
У жінки тремтить голос.
Вона хоробра.
Зрештою, вона проїхала увесь цей шлях, увесь –
із Бучі.
МІСТ ЧЕРЕЗ НЕДОВГУ РІЧКУ
Колись я перейду цей міст
над рікою,
не надто широкою,
не надто бистрою.
Перейду повільно
або пританцьовуючи,
або на руках,
випростана,
як ставна африканська жінка,
що несе на голові клунки
з усім своїм життям.
Як стара з-під Рязані,
згорблена, з сучкуватим сухим оберемком спогадів,
закинутим на плечі,
з білою хусткою на голові.
Перейду цей міст
і наберу до рота хмар,
як лісових суниць,
а потім розпалю вогнище
і буду рахувати іскри
під ногами.
* * *
За вікном знову
сніг
і сніг, і сніг.
На капоті автівки чорний кіт
не вписується в тло –
чорна пляма і жовті ліхтарики очей.
Сніг порошить, усе сіро-димно-біле.
Тільки цей кіт
робить 13 кроків,
але не лишає слідів.
Король зими
накликає нові снігодайні хмари.
Все збігається:
п’ятниця, кіт і тринадцятий
снігопад за два дні.
ОЧІКУВАННЯ
Благословенна тиша у чотирьох стінах,
Гладка, із запахом вогню.
Благословенна тиша
давно народжена,
вишита подихом,
біла, як накрохмалений обрус бабусі,
під яким лежать слова.
А над столом – зоря, мов крапля.
Але ж буде дзенькоту й гуку,
коли впаде!
Затанцює земля.
Наразі чекаємо на першу ноту.
СТАРЕНЬКА БІЛЯ БРАМИ
Коли до Брами
у шумі тисячі спідниць
підходить дрібна старенька,
ангели грають
гучніше на віват.
Потім з-під опікунчих крил
виймають
пера, папір,
нотують рецепти шарлотки
і пляцка з родзинками,
способи на плями на обрусі
та на сумліннях.
А вона несміливо
торкається
матерії світла
і взуває ролики,
які подав їй святий Петро.
Переклад з польської Василя Терещука
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.