“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
* * *
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Винаймаю ще рік у, на жаль, скнаровитої долі.
Зачиняю ворота,
та не замикаю вуста.
Там, де троє пройшло,
залишилась стежина у полі.
Там, де тисячі цеглу поклали, – міста.
Там, де бігав колись по барвінках
і росяних травах,
Де від хати і саду давно
не лишилось слідів,
Нині ринок Полтавський
і люд поспішає у справах.
Лиш Біанка повільно струмить
між своїх берегів.
Я не знаю коли, але осінь
підступно шепоче:
«Ти свої врожаї вже зібрав
і віддав ні за грош».
Я про це не шкодую.
Я з вами ділився охоче.
Ну а потім спрягайте мене поперек
а чи вздовж.
Та якщо завинив я колись
перед Богом чи сином
(То мене вже скарало
оце феєричне життя),
Хай залишать ім’я моє
десь поза плином,
І не буде душі вороття.
* * *
Коли ранок ніжними вустами
В травні припадає до землі,
Згадую обійми, усміх мами…
І курличуть знову журавлі,
І тихенько струменить Біанка,
Молоко з бідона струменить.
Ось гойднеться тюлева фіранка –
Мама в хаті з’явиться за мить.
Півень у дворі співа спроквола,
Треться біла кішка біля ніг,
Значить скоро на сніданок
дід Микола
У чоботях ступить за поріг.
Галіфе на ньому та підстрійка.
Мама ріже хліб до молока:
– Курка, та, що взяли у Андрійка,
Знов знеслася в будці у Шарка…
– Я не хочу сьодні їсти манку,-
Я наїживсь наче горобець.
– Значить, ти не підеш на Біанку.
Прибереш із дідом погрібець.
Дід скрививсь у поруділі вуса:
Знову мені гембель з цим малим.
А мені кортить гулять. Ото спокуса!
Мовчки ложку взяв та кашу їм.
Не доїв ізнов, залишив трошки.
І прожогом стежкою униз.
Там цвітуть ромашки і волошки,
Там в саду тріскоче костогриз,
Там метеликів літає ціла зграя,
Причаївся у кущі чудний павук.
Де ти, ця моя краса безкрая?..
Лиш відлуння. Лиш печальний звук.
Все давно розтануло в тумані…
Смерть не раз відзначила жнива.
Та ледь промінь гляне на світанні,
День з дитинства в серці ожива.
* * *
Листопадове сонце обдаровує
пізні квіти
Найостаннім турботливо-ніжним теплом.
Падолист, падолист,
що з тобою робити?
Мою душу осіннім
ти вистелив тлом…
Сунуть хмари і вітер північний щоночі
Сповіщає, що знов на порозі зима.
Моє серце болить і
в тривозі тріпоче –
Підступається смерть крадькома.
Ні, не стану я, Боже,
лякатись, ховатись.
Я прийму її гідно, як прийде мій час.
Тільки дай мені з сином іще обійнятись,
Доки зір мій навіки не згас.
Тільки дай мені ще
потрудитись
над словом
І завершити свій нелегкий заповіт.
Дай цвісти і садам, і гаям, і дібровам,
Збережи білий світ!..
* * *
Пам’яті Василя Мошуренка
Спекотний день… І спрагла ніч…
– Куди ти, брате? – За водою!..
А вранці кручений панич
Синітиме попід вербою.
І жайвір тремко заспіва
Над Розумівкою твоєю.
І мова чиста і жива
Зростатиме від того глею.
Чумацьким шляхом та навскіс
Між самотою і юрбою
Ти келиха мені підніс
З живою й мертвою водою.
Твоя душа ще поміж нас,
І слово ще не відлунало,
І погляд твій іще не згас,
Хоч серце битись перестало.
– Куди ти, брате? – Між світи.
Є скринька в Космосі для звісток.
– Чекатиму… Пиши листи,
Як пахне зоряний любисток…
* * *
Гримить громовиця…
Гармати на часі.
Навідник, прицілься точнісінько, друже,
Вгати по набридлій
ординській гримасі
Між двох лісосмуг і траншей розгалужень.
Вгати їм побільше металу під ребра,
Де замість душі
остогидливий сморід,
Жени, вимітай за мерзенний «парєбрік»,
Де мітять їх прах невигадливі зорі.
Хоч ти молодий, та умієш влучати.
Ти клятву давав в Кобзаря на могилі.
Козаче, ти став без вагання на чати,
Та швидко зміцнів,
наче сталь у горнилі.
Гримить громовиця…
Гармати на часі.
Навідник, прицілься точнісінько, друже,
Вгати по набридлій
ординській гримасі
Між двох лісосмуг
і траншей розгалужень.
В навідника нашого очі незлі…
Та того не знають напевно в Кремлі.
На кордоні весни
Вдихає повітря місто
втомленими легенями.
Срібні хмарки водяться
в його зеленкуватій річці.
Ховаються сутулі сутінки.
І сонце жменями
Сипле промені,
гойдаючись у небесній бричці.
Вітер за містом розбурхує
прадавніх курганів сни.
І верби знову шепочуть:
«Стережіться! Ракетний рій!»
А на кордоні весни
триває кривавий бій.
А на кордоні війни
гинуть наші сини,
але тримають стрій.
Там, де упав один, двадцять пішли у тартар –
Двадцять рашистських гопників,
двадцять лихих путінят.
Цвинтар – картата карта…
Чорт назбирає бісиків.
Бог забере янголят…
Вдихає повітря місто
втомленими легенями.
Знов на його околицях
тріпочуть прапори і верби.
Наші сини-герої
вже постають легендами,
Щоб в нашій пам’яті,
в спогадах до пори не вмерти.
* * *
Ти вже серед хмарин, юначе войовничий?
Та ні, я не вояк, я львівський перукар.
Але мене, Господь, не треба кликать двічі.
Коли попер москаль, я вийшов на удар.
А ти, моє дитя, чому прийшла на сполох?
Тобі ще б годувать двійняток-янголят…
Прости мене, Господь, я з Бучі, косметолог,
Мене занапастив а потім вбив бурят.
А ти чому стоїш біля моєї брами?
Ти, хлопчику, живий, не поспішай сюди.
Я хочу, Всеблагий, лишень одне –
до мами.
Я бачив, як сюди вели її сліди…
* * *
Віночки спливли між купальські зорі…
Вінків на цвинтарі не злічити…
Вже котрий рік Україна в горі –
Гинуть її найдорожчі діти.
Палають вогнища – не обрядові…
Туга і біль заплелись у серці…
Скільки ще треба пролити крові
На нескінченному цьому герці?
Скільки ще кулям, снарядам, мінам,
Бомбам, ракетам крізь нас літати?..
Молить Пречисту щодня за сина
Зблідла від сліз українська мати.
Болять їй усі незагоєні рани,
І ненька готова ділитися кров’ю.
Вона – Оранта гідна осанни,
Не оминайте її любов’ю.
Віночки спливли
між купальські зорі…
Спекотним вогнем просочена днина…
Скільки героїв ще, скільки історій
Народить світові наша Вкраїна?
* * *
У тенетах спекотного літа
Під сиренами і змарнілими липами,
З жіночими зойками, материнськими схлипами
Стоїть Україна, сльозами умита,
Стоїть волелюбна, вогнем оповита,
Потрощена, але не убита
Підступними зайдами і задрипами.
З тисячолітнім розумом своїм,
З душею щирою
Вона не може вмерти.
Вона обрушить весь свій гнів і грім
На тих, хто зважився її кордони стерти.
І хай там що собі міркує Білий дім,
Нас важко буде знову
на шматки роздерти.
Мій ранок в росах купаний, живи
У щебетанні птаства в сонячному серпні,
У коливанні хвиль, дерев, трави,
Бодай коли сирени голосять нестерпні.
Живи і дихай в цю вогненну мить,
Тебе охороняють серафими –
Звитяжні витязі, полеглі побратими…
І прапор твій на овиді стримить.
Елегічна луна
Так, чую, прекрасна
й зефірно-небесна,
моя голубице стрімка, сонцелика,
ти дихаєш тепло, як вітер південний з-за моря.
Я очі заплющив, щоб знову відчути
той сон, що ти навіваєш,
готично-ритмічний, як вежі стрімкі Ельсінора.
Хай хвилі промовисто
з нами говорять про гріх і чесноти
усіх, хто загинув у час допотопний.
Але ми торкаємось словом живих,
відтак відчуваємо дивне єднання,
у котрому вічна пульсує любов.
І в цьому величному коловороті
нам слів не забракне, бо пісня твоя
не підвладна мовчанню –
ти знову з весною
народжуєш приспів
для кожної квітки, для зерен і трав.
Забудь про безлюдний
замулений берег,
про ніч безголосу,
про відьомську гру.
Ген сосни і верби,
дуби і оливи нас кличуть
туди, де едемські птахи
гортають в гортані росу виноградну.
* * *
Я знов шукатиму, шукатиму тебе.
Нехай вітри плітки довкіл розносять,
Нехай у прірвах луни стоголосять,
Нехай квітує небо голубе
І повниться повік пташиним співом,
Нехай залишиться любов вершинним дивом,
Я знов і знов шукатиму Тебе.
Де зорі невід’ємні від небес,
Де місяць ген за обрієм воскрес,
Де зроджують і зраджують любов,
Де навіть не залишилось адрес,
Шлю в неосяжний Всесвіт есемес:
Шукатиму Тебе я знов і знов…
Пауль ЦЕЛАН
Ніч над Біркенау
І знову ніч. Застигла шлаком.
Шулікою із неба – шлак.
Як труп за табірним бараком,
Синюшний місяць знов закляк.
І Оріон – як після бою
Щит із гомерівських історій.
Гарчать мотори. А за мною –
Кривавим оком крематорій.
Гнітюче, димно. Горло сперло.
Притиснув груди камінь-сон.
Тут два мільйони мовчки вмерло.
В мені хрипить іще мільйон.
Ніч, ніч без краю. Без світанку.
Із трупів лине караван
На Божий суд. Без перестанку.
На Аушвіц спада туман.
Фуга смерті
Чорне молоко світанку
ми п’ємо його вечорами
ми п’ємо його опівдні і вранці
ми п’ємо його вночі
п’ємо і п’ємо
ми риємо могилу в повітрі
там лежати не тісно
У будинку живе Herr Mensch
Він грає зі зміями пише
Він пише
коли стемніє в Німеччину
о коси твої золоті Маргарито
Попелясті твої Суламіта
ми риємо могилу в повітрі
там лежати не тісно
Він пише так і стає перед ґанком
і мерехтять сузір’я
він свистить своїм вовкодавам
він висвистує своїх іудеїв
нехай риють могилу в землі
він наказує нам тепер грайте
а ті он нехай танцюють
Чорне молоко світанку
ми п’ємо тебе щоночі
ми п’ємо тебе опівдні і вранці
ми п’ємо тебе вечорами
п’ємо і п’ємо
У будинку живе Herr Mensch
Він грає зі зміями пише
Він пише
коли стемніє в Німеччину
о волосся твоє золоте Маргарито
попелясте твоє Суламіта
ми риємо могилу в повітрі
там лежати не тісно
Він кричить глибше глибше
і про музику і про могилу
Він хапає з-за пояса зброю
Він розмахує пістолетом
очі його блакитні
хтось копає лопатою глибше
інші тонші виводять ноти
Чорне молоко світанку
ми п’ємо тебе щоночі
ми п’ємо тебе опівдні і вранці
ми п’ємо тебе вечорами
п’ємо і п’ємо
У будинку живе Herr Mensch
Він грається зі зміями
о коси твої золоті Маргарито
Попелясті твої Суламіта
Він вимагає
грайте солодше смерть
Смерть це німецький вчитель
він вимагає
хай меркнуть скрипки
потім ви зійдете в небо як дим
там у хмарах чудова могила
там тісно не буде
Чорне молоко світанку
ми п’ємо тебе вночі
ми п’ємо тебе опівдні
Смерть це німецький вчитель
ми п’ємо тебе вечорами
і ранком п’ємо і п’ємо
Смерть це німецький вчитель
очі в нього блакитні
Він цілиться
куля тебе не упустить
він відмінний стрілець
чоловік що живе у будинку
він на нас випускає своїх вовкодавів
він дарує могилу у просторі неба
він зі зміями грає і мріє
Смерть це німецький вчитель
волосся твоє золоте Маргарито
попелясте твоє Суламіта
(Підрядник Світлани Наточій.
Художній переклад мій)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.