Я озираюся – гуде за мною рід
Пра-пра– далеких, вічних і незнаних, –
На кілька тисяч неохопних літ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Їх тут стоїть, і стільки ще постане,
Якщо у безмір глянути віків…
Я їх не знаю – ні імен, ні років,
Ні доль, ні того, чи були легкі
Їх душі, повертаючись у спокій.
Чиє терпіння і чия жага,
Чиї надії і слова бідові,
Упертість люта, сила і снага
Змішалися в моїй гарячій крові?
Я чую їхнє дихання зрання,
Коли туман тягучий над полями, –
Там прабабуся – молода – коня
Веде до річки навпрошки стежками.
Я прокидаюсь від тривожних снів
І забуваю – де живу тепер я?
Бо там, на Калці, бачилось, – мені
Ввігнали спис до хрусту в підребер’я.
Я знаю звідкись, що то значить хліб,
І кожна крихта, і зернина кожна,
Як у криниці йде луна углиб
І м’яко ніжить рани подорожник.
Я знаю, як оглушно в холоди
Б’ють війни, розлітаються дзвіниці,
І скільки крові – більше, ніж води –
Всмоктали перетоптані суниці,
І що за сила в кожній з молитов
Праматерів усіх моїх наскрізних,
Які лишили по собі любов
І голий нерв тривоги за Вітчизну.
В мені завжди незримо весь мій рід –
Мій скарб і ноша, оберіг червлений,
Молитва пісні, слова небозвід,
Які нічим не витравити з мене!
***
Бабцю Ярино, далека моя пра-пра!
В мерзлій Почайні лляні сорочки перучи,
Бачила, бабцю, красоти притоки Дніпра –
Чи краєвидів жадала ти інших вітчизн?
Руки скоцюрблені в ріжучім плині води,
Ниють кістки і душа заниває услід.
Бачила, бабцю, на схилах поезію ти –
Іній змережив яблука на землі?
Бабцю Ярино, звідки ти брала сни,
Впоперек ночі колишучи дитинча?
Поки худоба спить, у глибинах криниць
Тихо підходить вода й догора свіча.
Бабцю далека! Ярино моя пра-пра!
Вросла в віки, у чорноземи грузькі…
Звідки ти знала високе мистецтво добра,
Музику слова і силу своїх рушників?
Хто тебе вчив ті брудні сорочки не клясти,
Сіяти мальви обабіч доріг і дворів?
Хто дорікне, що не знала поезії ти
В тій ненаписаній прозі прання і корів?
***
Я коси хотіла – щоб довгі і темні,
Бо що то за жінка, якщо без коси?
Вставала удосвіта: Господи, де мені
Узяти ті коси, якщо не даси?
Я б на ніч плела їх. Я б часу не квапила.
Я в них заплітала би тиш і роки.
Ті коси мого набиралися б запалу
І воду пили би з моєї руки.
Ті коси зі мною старіли би повагом
І пахли б то зрілим зерном, то дитям,
Від погляду лютого і випадкового
Були б оберегом мені за життя.
А після усього покрилися б росами
І дівчинка якось спитала б мала,
Чи жінку ту знав, що за довгими косами
Довіку ховала два білих крила?
***
Спи, жінко, спи, спи,
Розпусти свої перла ніжності,
Причаї свої ріки-соки –
Сон самотності – він глибокий,
Його дно – це початок вічності…
Жінко, спи,
Спи,
Спи…
На ожинових берегах –
Сік і кров, і пече – і трепетно,
Обережним хай буде крок
Між мереживами голок,
Так неси себе білим лебедем,
Ніби сонце в твоїх руках!
Бо тут закрут ріки різкий,
Бо тут камінь водою вибитий,
Бо і стрімко, і непрозоро,
І ріка тут пірнає в море,
Бо так легко ступити й схибити,
Тож іди, наче світ слизький!
Вогкий ранок услав степи
Простирадлами густо-білими…
Жінко, спи, ніби час обм’як,
Ніби то не його ім’я
Видихала ти розпашілою.
То був сон.
Жінко, спи,
Спи…
***
Це – таїна.
Це – магія проникнень.
Це так: прийшло, забрало і нема!
І вже останні вигорають вікна
І завмирає час над усіма
Людьми,
Їх снами,
Соснами,
Травою,
Затаєним відточенням тривог,
І світом нашим, витканим з тобою,
Який безмежний
І один на двох.
Це так – мовчати
Просто і шляхетно,
Не докоряти давнім і чужим,
Допоки не зіллються силуети
Супроти темних вікон із усім,
Що в значенні розчинено і формі,
Що втратило себе
І віднайшло
У чомусь безіменно неповторнім,
Як дощ, в мороз надиханий на скло.
***
Май собі втіху – тримайся мого крила!
Тільки наважишся – небо нас пустить вище!
Що тобі з того, ким я тобі була б?
А головне – навіщо?
Не озирайся.
Боятись тобі кого?
Пий моє літо – допоки воно медвяне.
Скоро дощі накриють рядном вогонь –
Наш, полум’яний.
Я тобі – туга за тим, чого нам не дано.
Ти мені – небо, і як тебе не хотіти?
Просто – тримайся!
А там уже – все одно.
Поки не вітер.
Хто тебе так піднесе,
Пронесе у собі,
Вимучить, виточить, виплаче і всотає?
Видихне площа крилами голубів…
Глянеш – мене немає…
***
Ти говорив, говорив, говорив
Зволоженим голосом ночі південної –
Тужавіли зорі,
Вмовкали двори,
Займались рум’янцем яблука
І смиренною
Я поверталася через поля,
Через ріки,
Ліси
І збирала тебе по слову,
Як грецьку амфору,
Шаленіючи від опромінень твоєї краси,
Та жила…
Та жила серед гамору,
Серед писаних
Дрібно
У стовпчик
Днів,
І життя оберталось колесом,
А в мені говорив –
Весь мій світ говорив –
Твоїм голосом!
***
Хай буде трішки осені на цій
Старій терасі.
Ти накриєш плечі
Клітчатим пледом, теплим, ніби вечір
В садах, які ще тільки при надії.
Нехай жасмин у чаї тане світло,
Колише вітер листя, що ослабло,
І вже не приховає зимних яблук
Округлості, налитої за літо.
Твори мене під поглядом ласкавим –
Так творить сонце все живе і суще!
Твори мене сьогодні на грядуще,
Яким би не було воно лукавим.
Я бачу все.
Забути буде важко,
Як ніжилися тістечка на таці,
Як промені міняли декорації
І остигали у прозорих чашках.
***
Дощ по-осінньому крадеться непомітно,
По черепках останньої розради,
Що літо це – як птах неперелітний
Залишиться із нами зимувати.
Мені так треба знати, як смієшся
Ти ямочками, плетивом морщинок,
Як колами розходиться від серця
Невимовлене й ніби безпричинне –
То ніжність моя скрапує і тане,
То я стікаю у твоє безмежжя.
І вже коли мене зовсім не стане –
То значить – я уся тобі належу,
Як дощ землі – до краплі – з черепиці,
Із жолобка отерплого чекання…
Вода завжди приспить, коли не спиться.
Вода завжди лишає нас останньою.
… До ранку дощ усе в собі розчинить,
Його пора – іти із придиханням,
Неначе він також пізнав кохання
Хоч на одну невтриману краплину.
***
Так дощ іде, не обрива струни,
Так осінь входить – тихо і волого,
І вже не озивається нічого
На світ пливкий, відпущений у сни.
Так сад усе – до спомину – скида,
Як літо – теплі віддихи літепла,
Так непомітно проникає в стебла
Відчужена і вистигла вода.
Так ти ідеш – нічим не завинив,
Згортаєш час, не вивірений нами…
Десь високо дощі стають снігами –
На висоті невимовлених слів.
Так ти ідеш…
З мого серцебиття,
І перший сніг приглушує прощання,
Так яблуко зривається останнє
З самісінького дерева життя.
***
Чи може бути далі щось за це
Безмежжя тиші – вічне й нерухоме,
Де місяця знекровлене лице
За кимось тужить над аеродромом,
Закинутим так само, як і я
На гул вітрів, корозію звикання,
Де гвинтокрили, сховані в бур’ян,
Ще пам’ятають небо – до останнього,
Неначе хтось прийде і забере
З піску і глини, гіркотрав’я степу,
Щоби підняти вище від дерев,
Дзвіниць і бань в прозорий холод неба.
Але так тихо в теплих полинах…
Й мовчить безчасся в лініях надрізу…
Що й небо в найніжніших півтонах –
Слабка подоба пам’яті заліза.
ШЕВЧЕНКО В РИМІ
(Монолог пам’ятника)
Щось нетутешній я тут…
Але ти не зважай.
Вивело місто будинки свої строкато.
Скільки доріг – але кожна із них чужа.
Скільки тут люду – а нікого запитати…
Так і стою, як заблудлий турист, коли вже
Велич і жах навівають розкішні ротонди.
В плетиві променів – золота Фаберже –
Місто всміхається посмішкою Джоконди.
Я не жилець серед сяйва його базелік.
Час причаївся в міжрядді його колонади.
Тільки слова, що долають подвійний вік,
Так, як і я, ще наважились щось позначати.
Вшептує кожна химера легенду свою,
Гід розтлумачує сни білокамінних левів…
Я тут стою.
Мабуть, довго таки стою.
Навіть туніка якась на мені місцева…
***
Я бачила з надхмар’я – на землі,
Що в кольорових клаптиках полів,
Лежали тіні завтрашньої зливи.
Тремтів літак, ловив крилом потік,
Й дивився, не примруживши повік,
Одвічний спокій, вищий за мінливе.
А ми летіли, як пустились вплав –
На все безмежжя плинув льодостав
Чи сніг зійшов і даль взялася настом..
І висота, здавалося, – стоїш,
І звідси гріх боятися її
І вірити, що з неї можна впасти.
Так слабне страх подалі від землі,
Бо першим він підкошує політ –
Мотори глушить, втомлює штурвали.
Політ – найсміливіша з молитов…
Ми все лишали білосніжний шов
І мла над ним морозно проступала.
***
Галині Коляді присвячується
Стинай мені, тату, коси – я не дивлюся.
Я навіть не плачу і слова тобі не скажу.
Я пам’ять про те, як корилися пасма русі,
Довірю вразливо розчахнутому трельяжу.
Які ж були коси!
Ти сам заплітати любив їх –
Добірні, як злаки, тугі і міцні, як шовки.
Я, тату, слабка, – я відверто слабка в лихослів‘ї,
Та день прокляла той – не менше, аніж на віки.
А тато голив мене мовчки і майже не дихав,
І мама стояла глухою стіною плачу,
І ковзалось лезо, неначе заведена дзига,
І дощ вибухав за вікном, але хто його чув?
Я довго минала начищені нащось дзеркала –
Чим більше люстерко – тим більша моя біда,
І літо, здавалося, з мене також сміялось,
Як діти сусідські, яким не свого не шкода.
Лиш хто його відає, в чому закладена сила?
Я – жінка, а значить – не зраджуйте, коси, вовік!
Та саме без них я, напевно, любити навчилась
Себе і того, хто і сам ще до себе не звик.
Не зраджуйте, коси, мені ж бо й тепер, і ніколи,
Тримайте затято новий оглашенний удар,
Й коли безпорадно на вас поглядає онколог,
І голить, не бачачи леза від сліз, перукар…
ОСТАННІЙ МОНОЛОГ КОРОВИ
Зціджуй усе, як віками робити звик.
Я вже давно – лиш одна із молочних рік.
Зціджуй до краплі – це час мій, що також стік!
Звідки ж, людино, ти отака жаска?
Скільки ж від мене потрібно тобі молока?
Крові і плоті – від кістки до язика?..
Хто я для тебе, для неба, землі і трави,
Та, що сьогодні, й коли буду без голови?
Чом же вважає усяк, що це він правий?
Гостро всміхається кінчик твого ножа.
Розперезає живіт мій. Але ж – душа!..
Думаєш, випита, я тобі все ж чужа?
Пий мене…
Їж мене…
Я тобі не заважа…
***
Як те станеться – не простежиш –
Цвіт осипле густий розарій,
І утішиться обережна
Ніч у темному пеньюарі.
Місяць висвітлить кам’яниці,
Кафедральний собор,
Приглушить
Яв до сну, і в глухих криницях
Тишу зватиме, ніби душу.
Будуть сни – необачний шепіт,
Неприкрита довіра тіла,
Коли ми у нічному небі
Відшукаємо місце сили.
Буде ранок на чистій крижмі
Цілувати гарячі груди…
Що захочеш ти – те і візьмеш.
Тим і будеш.
***
Ранок.
І море лежить невагоме,
Майже не дихає,
Сонцем сріблиться.
Десь у глибинах його підсвідомого –
Бурі,
Міста,
Кораблі,
Таємниці…
Сонно мовчать дерев’яні причали,
Чайки, човни і старі парапети,
Рибки грайливо лускою дзеркалять,
Як відчеканені щойно монети.
Править заутреню сонце врочисте,
Із придиханням мовчить узбережжя,
Навіть його полотно кам’янисте
Ніжність по-своєму гладко мережить.
Що мені світ в кам’яних обладунках?
Що мені місто в залізній упряжці?
Тут кожна ніч зачаклованим трунком
Щедро частує в полив’яній чашці.
Горнеться тиша блага і сумирна,
Ластиться хвиля і просить навзаєм.
Тільки розлука мені непомірна,
Де б не була я…
***
Так сухо, що трави на шепіт зійшли,
І вітер надихався пилу і жару,
І степ полинами повітря пропарив
Й лежить на спині в остюках ковили.
І бродять отари по небу грузькому,
І губляться десь за чужими лісами,
І марять дощами – живими дощами
В заломах зірниць і в оглушенні грому.
…Закинуло літо свої постоли…
Ріка причаїлась і на мілководді –
Оголені корені, наче з городів
По кісточки верби у воду зайшли.
Так сухо і тихо, і сонно, і кволо,
І котиться колесо днів і Дажбога,
І водить по колу та вічна дорога
Над полем і степом.
Над степом і полем…
***
Які глибокі кольори у передгроззя!
Дощі впадуть,
Грудьми впадуть
На бездоріжжя.
І мокрий колос підвестись не буде в змозі –
Так і лежатиме в скуйовдженому збіжжі.
І буде пахнути земля усім відразу,
І колихатиме стебло холодні краплі,
І пропливатимуть порожні дирижаблі
По небу білому в легких потоках часу.
І будуть зорі як нові, неначе вмиті,
І місяць вохристий світитиме волого,
І – тільки тиша – боязка і соковита.
І – тільки ти.
І – тільки я.
І більш нічого…
***
Я прийшла.
Ось бачиш –
Душа моя вся у латках.
Не знайдеш
Наді мною ні вічності,
Ані стелі.
Тож, Господи,
Дозволь мені
Прожити життя спочатку,
Щоби стати
Голосом
Віолончелі –
Грудним звучанням дерева
Якогось старого,
Яке й забуло,
Де воно коріння своє лишило.
Я б хотіла так
Розбурхати душу в нього,
Щоби світ зазвучав
У його атрофованих жилах!
Щоби вітер вигудів
Весь нестрункий неспокій,
Показала ніч,
Де папороть її квітне,
Щоби трави,
В яких загублені
Сни і кроки,
Нашептали,
Що ж шукають
Птахи у них
Перелітні.
Я б цим голосом –
Віолончельним –
Дереву б дала проростати
Саме там,
Де ніколи
Його не сягали віти,
Щоби люди ходили
По-своєму дужі й крислаті –
Окорінені дереворити.
Ще життя…
Хіба ж це, Господи,
Нездійсненно?
Я смичком тугим
Перечитала би Ліста.
Але
Не лишилось
Бодай одного ще
Життя для мене.
І Бог
Послав мені
Віолончеліста.
Юлія Бережко-Камінська