Тетяні Протько
Я в Крево їхав. До самого себе.
Дорогу кревську знав давно як треба.
Душі було довкруж знайоме все.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І раптом хатку я біля шосе
побачив недалеко од Вавуків,
де не було її ніколи… Що ж, постукав,
спитали: «Ганю, ми його чекали?»
«Ні, – відгукнулась Ганя. – Не його».
«Ти вже й сама не відаєш, кого
чекаєш…» – за дверима пробурчали.
І запросили: «Ви заходьте в хатку.
На Ганю не зважайте, бо вар’ятка».
Я на поріг ступив. Вели з порога
там двоє сходів – вниз і вверх – в імлі.
А більше в хаті не було нічого.
«Так, не зважайте, – наче з-під землі
сказала Ганя. – Бо стрілою зраню
я серце ваше й душу загублю,
коли ви закохаєтеся в Ганю.
Не покохайте! Я вас не люблю».
«Того, кого ти любиш, чи убили,
чи й наречений не родився твій…» –
сказав старечий Голос, і в пустій
хатині під Вавуками завили,
як злі вовки зимової пори,
враз протяги, завії і вітри,
І так завив голодний голос Гані,
як з голоду вовчиця – в сині ранні,
коли їй для розпуки й неба мало:
«Нікого ще в цім світі не кохали
так, як себе кохаю я сама,
коханням тим, що не минає звично,
і як мене жертовно, як велично,
кохає той, кого… кого нема!»
«Я ж вам казав: вар’ятка», – мовив Голос.
І раптом я відчув там вовчий голод.
А в горлі біль страшний вогнем горів!
Ледь простогнав: «Так я його зустрів», –
крізь біль отой.
«Кого?» – спитала Ганя.
«Того, кого нема».
Старий спитав: «Кого?..» –
А Ганя закричала: «Ти його
не міг зустріти, бо не знав кохання,
не звідав висоти, яка у нім,
яка із небом, як одне в однім, –
настільки, що не розрізняє око
початок і кінець, де злиті даль і близь,
і де ідеш не близько чи далеко,
а лише знизу вверх – і тільки зверху вниз!»
Та Голос у пітьмі враз гнівом забринів:
«Є даль для черв’яків, є вись для коршунів!
Кохаєш чи ненавидиш, а меж,
йдучи вздовж небосхилу, ти сягнеш.
Такий твій шлях земний…»
«А хай тебе огорне
хоч білий коршун ти, хоч коршун чорний,
безмежжям зоряним, як шляхом, Всесвіт цілий, –
заворожила Ганя і злетіла… –
Ступи на сходи – напрям дай меті!
На які хочеш!»
Я ступив на ті,
що вверх вели.
О, як вони хитались!..
Ніби уже під ними не зосталось,
нічого крім глибин.
«Так світ увесь стоїть, –
сказав старий. – Нібито ні на чому.
Й ми ні на чому стоїмо у ньому».
«Ступив, то піднімайся із імли!» –
гукнула Ганя…
Східці ж повели
все вище й вище – краю не було…
«Он там, вгорі, де світло, як срібло,
він руку відпустив мою, зірвався, –
сказала Ганя. – Там ти з ним спіткався,
якщо насправді стрітись дав вам Бог».
«Чому ж він відпустив?.. Він побоявся
Піднятись вище?..»
«Ні, він не злякався.
Та ж там було не встояти удвох.
Ніхто іще удвох на місці тім
не вистояв. Один – або одна»!..
І руку свою вирвала вона
з руки моєї.
«Жити він хотів!
Він був найліпшим з тих, хто був тобою! –
Ганя кричала з пусти, із якої
услід мені униз колись злітала. –
Я відала! Я від початку знала,
що так все скінчиться!..»
«Звідки ти знать могла?!»
«Бо в нім жила! Потім в тобі жила!
І бачила, що ти не станеш ним,
і що не буть вам одному в однім!
І ти убив його! Убив його в собі!..»
Старий зітхнув: «Дурню цю, далебі,
вона вже твердить, ох, часу багато…
Народжені ми, щоби забувати
себе в собі раніш, ніж прийде смерть.
Підлоти це буття й без нас вже повне вщерть.
Як не було б, обрати мусиш знову,
із двох можливостей одну-єдину ти:
шлях вверх – щоб підніматись до любові,
чи вниз – щоб до ненависті іти».
Я вже спускався вниз. Глибоко піді мною
земля, як дно, імлріла за імлою,
І Ганя, як земля, із дна, з його темна,
вагітна підіймалася й сумна.
Її живіт був, як Земля, кулястим.
Вона співала ним: «Прийшов на суд якраз ти…
Я думала: кохання нас мине,
воно ж – в мені, воно сягло мене.
Ми в небесах його шукали недарма,
тепер воно там є, хоча там нас й нема…»
Я божеволію, здається, тут – крайсвіту!
«Народжуємось ми, щоб народити
себе самих раніш, ніж прийде смерть.
І тут однаково – чи ти герой, чи смерд! –
почувся в Гані Голос. Слово в слові!.. –
Життя просте-простісіньке в основі.
Як не було б, обрати мусиш знову,
із двох можливостей одну-єдину ти:
шлях вверх – щоб підніматись до любові,
чи вниз – щоб до ненависті іти».
Одне запитують мене земля і небо!
Та сенс глибинний в тім відчути треба:
так само паросток на згарища золі
в світ проривається із вічної землі,
і так дитя з’являється із лона…
«Доволі, Ганю… Хай він трохи охолоне, –
Земля озвалася, стара Праматір Божа. –
Мабуть, усе, на що людина гожа,
він вже відчув і стерпів, і сприйняв…»
«Не все іще… Іще він не сказав…»
«Та що ж він не сказав?..»
«Чи так мене жадав,
чи так мене кохав, як я його кохала?..»
Я вийшов з хати…
Хуга замітала
усі дороги і усі путі!
«На вибір – лише два шляхи в житті,» –
у скронях билося. Кружляла зла завія.
І я кружляв-блукав у безнадії –
з пагорбів падав, хижо мчав крізь ліс,
кидався знизу вверх і зверху вниз,
відчаю повний і жалю, і скрухи,
як снігом повні хуртовини й завірюхи.
І в тих завіях, хуртовинах, завірюхах
услід мені вовки всі вили у Вавуках.
23.10 –25.10.2019, Лунд (Швеція)
Переклав з білоруської Олег ГОНЧАРЕНКО
На правах реклами. Якщо ви шукаєте де відпочити в Туреччині, звернуть увагу на Олюденіз, курортне село на південно-західному узбережжі Туреччини. Зокрема, на готель liberty hotels lykia 5 *