Юлія Бережко-Камінська. “Хай буде трішки осені…”

 

 

Я озираюся – гуде за мною рід

Пра-пра– далеких, вічних і незнаних, –

На кілька тисяч неохопних літ

Їх тут стоїть, і стільки ще постане,

 

Якщо у безмір глянути віків…

Я їх не знаю – ні імен, ні років,

Ні доль, ні того, чи були легкі

Їх душі, повертаючись у спокій.

 

Чиє терпіння і чия жага,

Чиї надії і слова бідові,

Упертість люта, сила і снага

Змішалися в моїй гарячій крові?

 

Я чую їхнє дихання зрання,

Коли туман тягучий над полями, –

Там прабабуся – молода – коня

Веде до річки навпрошки стежками.

 

Я прокидаюсь від тривожних снів

І забуваю – де живу тепер я?

Бо там, на Калці, бачилось, – мені

Ввігнали спис до хрусту в підребер’я.

 

Я знаю звідкись, що то значить хліб,

І кожна крихта, і зернина кожна,

Як у криниці йде луна углиб

І м’яко ніжить рани подорожник.

 

Я знаю, як оглушно в холоди

Б’ють війни, розлітаються дзвіниці,

І скільки крові – більше, ніж води –

Всмоктали перетоптані суниці,

 

І що за сила в кожній з молитов

Праматерів усіх моїх наскрізних,

Які лишили по собі любов

І голий нерв тривоги за Вітчизну.

 

В мені завжди незримо весь мій рід –

Мій скарб і ноша, оберіг червлений,

Молитва пісні, слова небозвід,

Які нічим не витравити з мене!

 

***

Бабцю Ярино, далека моя пра-пра!

В мерзлій Почайні лляні сорочки перучи,

Бачила, бабцю, красоти притоки Дніпра –

Чи краєвидів жадала ти інших вітчизн?

 

Руки скоцюрблені в ріжучім плині води,

Ниють кістки і душа заниває услід.

Бачила, бабцю, на схилах поезію ти –

Іній змережив яблука на землі?

 

Бабцю Ярино, звідки ти брала сни,

Впоперек ночі колишучи дитинча?

Поки худоба спить, у глибинах криниць

Тихо підходить вода й догора свіча.

 

Бабцю далека! Ярино моя пра-пра!

Вросла в віки, у чорноземи грузькі…

Звідки ти знала високе мистецтво добра,

Музику слова і силу своїх рушників?

 

Хто тебе вчив ті брудні сорочки не клясти,

Сіяти мальви обабіч доріг і дворів?

Хто дорікне, що не знала поезії ти

В тій ненаписаній прозі прання і корів?

 

***

Я коси хотіла – щоб довгі і темні,

Бо що то за жінка, якщо без коси?

Вставала удосвіта: Господи, де мені

Узяти ті коси, якщо не даси?

 

Я б на ніч плела їх. Я б часу не квапила.

Я в них заплітала би тиш і роки.

Ті коси мого набиралися б запалу

І воду пили би з моєї руки.

 

Ті коси зі мною старіли би повагом

І пахли б то зрілим зерном, то дитям,

Від погляду лютого і випадкового

Були б оберегом мені за життя.

 

А після усього покрилися б росами

І дівчинка якось спитала б мала,

Чи жінку ту знав, що за довгими косами

Довіку ховала два білих крила?

 

***

Спи, жінко, спи, спи,

Розпусти свої перла ніжності,

Причаї свої ріки-соки –

Сон самотності – він глибокий,

Його дно – це початок вічності…

Жінко, спи,

Спи,

Спи…

 

На ожинових берегах –

Сік і кров, і пече – і трепетно,

Обережним хай буде крок

Між мереживами голок,

Так неси себе білим лебедем,

Ніби сонце в твоїх руках!

 

Бо тут закрут ріки різкий,

Бо тут камінь водою вибитий,

Бо і стрімко, і непрозоро,

І ріка тут пірнає в море,

Бо так легко ступити й схибити,

Тож іди, наче світ слизький!

 

Вогкий ранок услав степи

Простирадлами густо-білими…

Жінко, спи, ніби час обм’як,

Ніби то не його ім’я

Видихала ти розпашілою.

То був сон.

Жінко, спи,

Спи…

 

***

Це – таїна.

Це – магія проникнень.

Це так: прийшло, забрало і нема!

І вже останні вигорають вікна

І завмирає час над усіма

Людьми,

Їх снами,

Соснами,

Травою,

Затаєним відточенням тривог,

І світом нашим, витканим з тобою,

Який безмежний

І один на двох.

Це так – мовчати

Просто і шляхетно,

Не докоряти давнім і чужим,

Допоки не зіллються силуети

Супроти темних вікон із усім,

Що в значенні розчинено і формі,

Що втратило себе

І віднайшло

У чомусь безіменно неповторнім,

Як дощ, в мороз надиханий на скло.

 

***

Май собі втіху – тримайся мого крила!

Тільки наважишся – небо нас пустить вище!

Що тобі з того, ким я тобі була б?

А головне – навіщо?

 

Не озирайся.

Боятись тобі кого?

Пий моє літо – допоки воно медвяне.

Скоро дощі накриють рядном вогонь –

Наш, полум’яний.

 

Я тобі – туга за тим, чого нам не дано.

Ти мені – небо, і як тебе не хотіти?

Просто – тримайся!

А там уже – все одно.

Поки не вітер.

 

Хто тебе так піднесе,

Пронесе у собі,

Вимучить, виточить, виплаче і всотає?

Видихне площа крилами голубів…

Глянеш – мене немає…

 

***

Ти говорив, говорив, говорив

Зволоженим голосом ночі південної –

Тужавіли зорі,

Вмовкали двори,

Займались рум’янцем яблука

І смиренною

Я поверталася через поля,

Через ріки,

Ліси

І збирала тебе по слову,

Як грецьку амфору,

Шаленіючи від опромінень твоєї краси,

Та жила…

Та жила серед гамору,

Серед писаних

Дрібно

У стовпчик

Днів,

І життя оберталось колесом,

А в мені говорив –

Весь мій світ говорив –

Твоїм голосом!

 

***

Хай буде трішки осені на цій

Старій терасі.

Ти накриєш плечі

Клітчатим пледом, теплим, ніби вечір

В садах, які ще тільки при надії.

 

Нехай жасмин у чаї тане світло,

Колише вітер листя, що ослабло,

І вже не приховає зимних яблук

Округлості, налитої за літо.

 

Твори мене під поглядом ласкавим –

Так творить сонце все живе і суще!

Твори мене сьогодні на грядуще,

Яким би не було воно лукавим.

 

Я бачу все.

Забути буде важко,

Як ніжилися тістечка на таці,

Як промені міняли декорації

І остигали у прозорих чашках.

 

 

***

Дощ по-осінньому крадеться непомітно,

По черепках останньої розради,

Що літо це – як птах неперелітний

Залишиться із нами зимувати.

 

Мені так треба знати, як смієшся

Ти ямочками, плетивом морщинок,

Як колами розходиться від серця

Невимовлене й ніби безпричинне –

 

То ніжність моя скрапує і тане,

То я стікаю у твоє безмежжя.

І вже коли мене зовсім не стане –

То значить – я уся тобі належу,

 

Як дощ землі – до краплі – з черепиці,

Із жолобка отерплого чекання…

Вода завжди приспить, коли не спиться.

Вода завжди лишає нас останньою.

 

… До ранку дощ усе в собі розчинить,

Його пора – іти із придиханням,

Неначе він також пізнав кохання

Хоч на одну невтриману краплину.

 

***

Так дощ іде, не обрива струни,

Так осінь входить – тихо і волого,

І вже не озивається нічого

На світ пливкий, відпущений у сни.

 

Так сад усе – до спомину – скида,

Як літо – теплі віддихи літепла,

Так непомітно проникає в стебла

Відчужена і вистигла вода.

 

Так ти ідеш – нічим не завинив,

Згортаєш час, не вивірений нами…

Десь високо дощі стають снігами –

На висоті невимовлених слів.

 

Так ти ідеш…

З мого серцебиття,

І перший сніг приглушує прощання,

Так яблуко зривається останнє

З самісінького дерева життя.

 

***

Чи може бути далі щось за це

Безмежжя тиші – вічне й нерухоме,

Де місяця знекровлене лице

За кимось тужить над аеродромом,

Закинутим так само, як і я

На гул вітрів, корозію звикання,

Де гвинтокрили, сховані в бур’ян,

Ще пам’ятають небо – до останнього,

Неначе хтось прийде і забере

З піску і глини, гіркотрав’я степу,

Щоби підняти вище від дерев,

Дзвіниць і бань в прозорий холод неба.

Але так тихо в теплих полинах…

Й мовчить безчасся в лініях надрізу…

Що й небо в найніжніших півтонах –

Слабка подоба пам’яті заліза.

 

 

ШЕВЧЕНКО В РИМІ

(Монолог пам’ятника)

 

Щось нетутешній я тут…

Але ти не зважай.

Вивело місто будинки свої строкато.

Скільки доріг – але кожна із них чужа.

Скільки тут люду – а нікого запитати…

 

Так і стою, як заблудлий турист, коли вже

Велич і жах навівають розкішні ротонди.

В плетиві променів – золота Фаберже –

Місто всміхається посмішкою Джоконди.

 

Я не жилець серед сяйва його базелік.

Час причаївся в міжрядді його колонади.

Тільки слова, що долають подвійний вік,

Так, як і я, ще наважились щось позначати.

 

Вшептує кожна химера легенду свою,

Гід розтлумачує сни білокамінних левів…

Я тут стою.

Мабуть, довго таки стою.

Навіть туніка якась на мені місцева…

 

***

Я бачила з надхмар’я – на землі,

Що в кольорових клаптиках полів,

Лежали тіні завтрашньої зливи.

Тремтів літак, ловив крилом потік,

Й дивився, не примруживши повік,

Одвічний спокій, вищий за мінливе.

 

А ми летіли, як пустились вплав –

На все безмежжя плинув льодостав

Чи сніг зійшов і даль взялася настом..

І висота, здавалося, – стоїш,

І звідси гріх боятися її

І вірити, що з неї можна впасти.

 

Так слабне страх подалі від землі,

Бо першим він підкошує політ –

Мотори глушить, втомлює штурвали.

Політ – найсміливіша з молитов…

 

Ми все лишали білосніжний шов

І мла над ним морозно проступала.

 

***

Галині Коляді присвячується

 

Стинай мені, тату, коси – я не дивлюся.

Я навіть не плачу і слова тобі не скажу.

Я пам’ять про те, як корилися пасма русі,

Довірю вразливо розчахнутому трельяжу.

 

Які ж були коси!

Ти сам заплітати любив їх –

Добірні, як злаки, тугі і міцні, як шовки.

Я, тату, слабка, – я відверто слабка в лихослів‘ї,

Та день прокляла той – не менше, аніж на віки.

 

А тато голив мене мовчки і майже не дихав,

І мама стояла глухою стіною плачу,

І ковзалось лезо, неначе заведена дзига,

І дощ вибухав за вікном, але хто його чув?

 

Я довго минала начищені нащось дзеркала –

Чим більше люстерко – тим більша моя біда,

І літо, здавалося, з мене також сміялось,

Як діти сусідські, яким не свого не шкода.

 

Лиш хто його відає, в чому закладена сила?

Я – жінка, а значить – не зраджуйте, коси, вовік!

Та саме без них я, напевно, любити навчилась

Себе і того, хто і сам ще до себе не звик.

 

Не зраджуйте, коси, мені ж бо й тепер, і ніколи,

Тримайте затято новий оглашенний удар,

Й коли безпорадно на вас поглядає онколог,

І голить, не бачачи леза від сліз, перукар…

 

ОСТАННІЙ МОНОЛОГ КОРОВИ

Зціджуй усе, як віками робити звик.

Я вже давно – лиш одна із молочних рік.

Зціджуй до краплі – це час мій, що також стік!

 

Звідки ж, людино, ти отака жаска?

Скільки ж від мене потрібно тобі молока?

Крові і плоті – від кістки до язика?..

 

Хто я для тебе, для неба, землі і трави,

Та, що сьогодні, й коли буду без голови?

Чом же вважає усяк, що це він правий?

 

Гостро всміхається кінчик твого ножа.

Розперезає живіт мій. Але ж – душа!..

Думаєш, випита, я тобі все ж чужа?

 

Пий мене…

Їж мене…

Я тобі не заважа…

 

 

***

Як те станеться – не простежиш –

Цвіт осипле густий розарій,

І утішиться обережна

Ніч у темному пеньюарі.

 

Місяць висвітлить кам’яниці,

Кафедральний собор,

Приглушить

Яв до сну, і в глухих криницях

Тишу зватиме, ніби душу.

 

Будуть сни – необачний шепіт,

Неприкрита довіра тіла,

Коли ми у нічному небі

Відшукаємо місце сили.

 

Буде ранок на чистій крижмі

Цілувати гарячі груди…

Що захочеш ти – те і візьмеш.

Тим і будеш.

 

 

***

Ранок.

І море лежить невагоме,

Майже не дихає,

Сонцем сріблиться.

Десь у глибинах його підсвідомого –

Бурі,

Міста,

Кораблі,

Таємниці…

Сонно мовчать дерев’яні причали,

Чайки, човни і старі парапети,

Рибки грайливо лускою дзеркалять,

Як відчеканені щойно монети.

Править заутреню сонце врочисте,

Із придиханням мовчить узбережжя,

Навіть його полотно кам’янисте

Ніжність по-своєму гладко мережить.

Що мені світ в кам’яних обладунках?

Що мені місто в залізній упряжці?

Тут кожна ніч зачаклованим трунком

Щедро частує в полив’яній чашці.

Горнеться тиша блага і сумирна,

Ластиться хвиля і просить навзаєм.

Тільки розлука мені непомірна,

Де б не була я…

 

 

***

Так сухо, що трави на шепіт зійшли,

І вітер надихався пилу і жару,

І степ полинами повітря пропарив

Й лежить на спині в остюках ковили.

 

І бродять отари по небу грузькому,

І губляться десь за чужими лісами,

І марять дощами – живими дощами

В заломах зірниць і в оглушенні грому.

 

…Закинуло літо свої постоли…

Ріка причаїлась і на мілководді –

Оголені корені, наче з городів

По кісточки верби у воду зайшли.

 

Так сухо і тихо, і сонно, і кволо,

І котиться колесо днів і Дажбога,

І водить по колу та вічна дорога

Над полем і степом.

Над степом і полем…

 

***

Які глибокі кольори у передгроззя!

Дощі впадуть,

Грудьми впадуть

На бездоріжжя.

І мокрий колос підвестись не буде в змозі –

Так і лежатиме в скуйовдженому збіжжі.

 

І буде пахнути земля усім відразу,

І колихатиме стебло холодні краплі,

І пропливатимуть порожні дирижаблі

По небу білому в легких потоках часу.

 

І будуть зорі як нові, неначе вмиті,

І місяць вохристий світитиме волого,

І – тільки тиша – боязка і соковита.

І – тільки ти.

І – тільки я.

І більш нічого…

 

***

Я прийшла.

Ось бачиш –

Душа моя вся у латках.

Не знайдеш

Наді мною ні вічності,

Ані стелі.

Тож, Господи,

Дозволь мені

Прожити життя спочатку,

Щоби стати

Голосом

Віолончелі –

Грудним звучанням дерева

Якогось старого,

Яке й забуло,

Де воно коріння своє лишило.

Я б хотіла так

Розбурхати душу в нього,

Щоби світ зазвучав

У його атрофованих жилах!

Щоби вітер вигудів

Весь нестрункий неспокій,

Показала ніч,

Де папороть її квітне,

Щоби трави,

В яких загублені

Сни і кроки,

Нашептали,

Що ж шукають

Птахи у них

Перелітні.

Я б цим голосом –

Віолончельним –

Дереву б дала проростати

Саме там,

Де ніколи

Його не сягали віти,

Щоби люди ходили

По-своєму дужі й крислаті –

Окорінені дереворити.

Ще життя…

Хіба ж це, Господи,

Нездійсненно?

Я смичком тугим

Перечитала би Ліста.

Але

Не лишилось

Бодай одного ще

Життя для мене.

І Бог

Послав мені

Віолончеліста.

Юлія Бережко-Камінська

Прокоментуєте?