Уладзімір Некляєв (Білорусь). Вавуки. Поема

Тетяні Протько

 

Я в Крево їхав. До самого себе.

Дорогу кревську знав давно як треба.

Душі було довкруж знайоме все.

І раптом хатку я біля шосе

побачив недалеко од Вавуків,

де не було її ніколи… Що ж, постукав,

спитали: «Ганю, ми його чекали?»

«Ні, – відгукнулась Ганя. – Не його».

 

«Ти вже й сама не відаєш, кого

чекаєш…» – за дверима пробурчали.

І запросили: «Ви заходьте в хатку.

На Ганю не зважайте, бо вар’ятка».

 

Я на поріг ступив. Вели з порога

там двоє сходів – вниз і вверх – в імлі.

А більше в хаті не було нічого.

 

«Так, не зважайте, – наче з-під землі

сказала Ганя. – Бо стрілою зраню

я серце ваше й душу загублю,

коли ви закохаєтеся в Ганю.

Не покохайте! Я вас не люблю».

 

«Того, кого ти любиш, чи убили,

чи й наречений не родився твій…» –

сказав старечий Голос, і в пустій

хатині під Вавуками завили,

як злі вовки зимової пори,

враз протяги, завії і вітри,

І так завив голодний голос Гані,

як з голоду вовчиця – в сині ранні,

коли їй для розпуки й неба мало:

«Нікого ще в цім світі не кохали

так, як себе кохаю я сама,

коханням тим, що не минає звично,

і як мене жертовно, як велично,

кохає той, кого… кого нема!»

 

«Я ж вам казав: вар’ятка», – мовив Голос.

І раптом я відчув там вовчий голод.

А в горлі біль страшний вогнем горів!

Ледь простогнав: «Так я його зустрів», –

крізь біль отой.

«Кого?» – спитала Ганя.

«Того, кого нема».

 

Старий спитав: «Кого?..» –

А Ганя закричала: «Ти його

не міг зустріти,  бо не знав кохання,

не звідав висоти, яка у нім,

яка із небом, як одне в однім, –

настільки, що не розрізняє око

початок і кінець, де злиті даль і близь,

і де ідеш не близько чи далеко,

а лише знизу вверх – і тільки зверху вниз!»

 

Та Голос у пітьмі враз гнівом забринів:

«Є даль для черв’яків, є вись для коршунів!

Кохаєш чи ненавидиш, а меж,

йдучи вздовж небосхилу, ти сягнеш.

Такий твій шлях земний…»

 

«А хай тебе огорне

хоч білий коршун ти, хоч коршун чорний,

безмежжям зоряним, як шляхом, Всесвіт цілий, –

заворожила Ганя і злетіла… –

Ступи на сходи – напрям дай меті!

На які хочеш!»

 

Я ступив на ті,

що вверх вели.

О, як вони хитались!..

Ніби уже під ними не зосталось,

нічого крім глибин.

 

«Так світ увесь стоїть, –

сказав старий. – Нібито ні на чому.

Й ми ні на чому стоїмо у ньому».

 

«Ступив, то піднімайся із імли!» –

гукнула Ганя…

Східці ж повели

все вище й вище – краю не було…

 

«Он там, вгорі, де світло, як срібло,

він руку відпустив мою, зірвався, –

сказала Ганя. – Там ти з ним спіткався,

якщо насправді стрітись дав вам Бог».

 

«Чому ж він відпустив?.. Він побоявся

Піднятись вище?..»

«Ні, він не злякався.

Та ж там було не встояти удвох.

Ніхто іще удвох на місці тім

не вистояв. Один – або одна»!..

І руку свою вирвала вона

з руки моєї.

 

«Жити він хотів!

Він був найліпшим з тих, хто був тобою! –

Ганя кричала з пусти, із якої

услід мені униз колись злітала. –

Я відала! Я від початку знала,

що так все скінчиться!..»

 

«Звідки ти знать могла?!»

 

«Бо в нім жила! Потім в тобі жила!

І бачила, що ти не станеш ним,

і що не буть вам одному в однім!

І ти убив його! Убив його в собі!..»

 

Старий зітхнув: «Дурню цю, далебі,

вона вже твердить, ох, часу багато…

Народжені ми, щоби забувати

себе в собі раніш, ніж прийде смерть.

Підлоти це буття й без нас вже повне вщерть.

Як не було б, обрати мусиш знову,

із двох можливостей одну-єдину ти:

шлях вверх – щоб підніматись до любові,

чи вниз – щоб до ненависті іти».

 

Я вже спускався вниз. Глибоко піді мною

земля, як дно, імлріла за імлою,

І Ганя, як земля, із дна, з його темна,

вагітна підіймалася й сумна.

Її живіт був, як Земля, кулястим.

Вона співала ним: «Прийшов на суд якраз ти…

Я думала: кохання нас мине,

воно ж – в мені, воно сягло мене.

Ми в небесах його шукали недарма,

тепер воно там є, хоча там нас й нема…»

 

Я божеволію, здається, тут – крайсвіту!

 

«Народжуємось ми, щоб народити

себе самих раніш, ніж прийде смерть.

І тут однаково – чи ти герой, чи смерд! –

почувся в Гані Голос. Слово в слові!.. –

Життя просте-простісіньке в основі.

Як не було б, обрати мусиш знову,

із двох можливостей одну-єдину ти:

шлях вверх – щоб підніматись до любові,

чи вниз – щоб до ненависті іти».

 

Одне запитують мене земля і небо!

Та сенс глибинний в тім відчути треба:

так само паросток на згарища золі

в світ проривається із вічної землі,

і так дитя з’являється із лона…

 

«Доволі, Ганю… Хай він трохи охолоне, –

Земля озвалася, стара Праматір Божа. –

Мабуть, усе, на що людина гожа,

він вже відчув і стерпів, і сприйняв…»

 

«Не все іще… Іще він не сказав…»

«Та що ж він не сказав?..»

«Чи так мене жадав,

чи так мене кохав, як я його кохала?..»

 

Я вийшов з хати…

Хуга замітала

усі дороги і усі путі!

«На вибір – лише два шляхи в житті,» –

у скронях билося. Кружляла зла завія.

І я кружляв-блукав у безнадії –

з пагорбів падав, хижо мчав крізь ліс,

кидався знизу вверх і зверху вниз,

відчаю повний і жалю, і скрухи,

як снігом повні хуртовини й завірюхи.

І в тих завіях, хуртовинах, завірюхах

услід мені вовки всі вили у Вавуках.

23.10 25.10.2019, Лунд (Швеція)

 

Переклав з білоруської Олег ГОНЧАРЕНКО

Прокоментуєте?