ЧУГАЙСТР
Дмитрові Павличку
Я – із цих відзігорних, із сонячних цих,
Котрих осінь вже держить на теплій руці.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тиха птаха, оголене смагле плече,
Вогкий погляд гарячих і темних очей.
Спадкоємиця кельтів, фракійців, древлян…
Дух сваволі в мені – від важких роксолян.
Прохолодна й повільна, як темна вода.
Світлим плесом волосся на плечі спада.
Все спізнавши у літі й спізнавши сповна, –
Я сьогодні в цій осені вже головна.
А у місті спекотнім, де солод і хміль,
Де у травах дзвенить розтривожений джміль,
Килими чорнобривців і сонячних айстр
Вже дозором обходить підвечір чугайстр.
Чуєш, хто там плітки розпускає старі,
Що він мавок ховає вночі в кептарі?
Далі більше й страшніше: що дивний крадій
Водить мавок вночі по холодній воді.
Потім мавок цілує і в квіти веде,
І обличчя його молодіє бліде.
Ох, пліткарки, постаріли мавки давно,
І засохло у склянці на денці вино.
І пісень вже не чути ув їхніх домах,
І давно не ворожать вони по відьмах,
І од щастя не плачуть – сльоза не пече
Молодих і гарячих дівочих очей.
Пишний килим лежить, наче осінь, в ногах
Й темна річка холоне в тремких берегах.
Де ті мавки, чугайстре? Пахкий їх вогонь
Завжди родом із диму гарячих погонь.
Чом ти хусточку білу, цей поліестер,
До щоки притулив і дощиночку стер?
Ця осіння солона й важка благодать,
Як крило, на якому б іще політать.
Ох, чугайстре, твій голос медово пливе,
Наче в осінь забрів із весни соловей.
І у небі пташиний блакитний хорал
Вже клекоче, неначе розбурханий Ра.
Ти – спокусник, чугайстре, ти – прелюбодій!
Ходиш легко і тихо, як тать, по воді.
Ти із тих, хто ніколи, нізащо й ніде
Свої очі від мавки – ох! – не відведе,
Де жоржини і айстри, де сонце і чад,
Де слова твої всі вже давно невпопад.
Ти – в сорочці з барвінком на рукавах
Вже по літу в цій осені, вже по жнивах.
У сорочці з барвінком від тих продавців,
котрі хрестиком шиють на них комірці.
І осіннього сонця гарячий кармін
Вже про зиму віщує й про час перемін
Тут, де теплих троянд перестояний мед,
Де життя, наче спалахи темних комет.
Ти солодкий, чугайстре, ти золотий,
Наче вітер раптовий, що впав з висоти.
Закрутив, закружляв ув осіннім саду
Мавку теплу й солодку, немов на меду.
Що ти знаєш про осінь? – крізь вітер скажу
У вогненному па на крутім віражу.
Що ти знаєш про мавку з печальним лицем,
котру осінь торкнула уже промінцем?
І зненацька між цих вересневих пожеж
Ти притишено, мокро і тихо збагнеш,
Що світило небесне, гаряче й руде,
Вже для неї цей килим розкішний пряде.
… Тиха птаха, оголене смагле плече.
Вогкий погляд гарячих і темних очей.
Поліестрова хусточка спала з плеча.
Пахне першим морозом калиновий чай.
Біла паморозь вкрила пелюсточки айстр –
І сміється між квітів зухвалець-чугайстр:
«Найсолодше, між іншим, ловити – оцих,
Котрих осінь вже держить на теплій руці…»
***
Якісь важкі залізні коні
Й порожній стишений вокзал,
Церков далеких передзвони
І у вікні, як в темнім схроні,
Чийогось погляду сльоза.
Париж, Макіївка, Верона?
Чудний, як молодий мурза,
Застигне хтось біля вагона,
І затремтить важка й солона
Очей прозорих бірюза.
Осінні темні виногрона.
Вино туманне, як Ельзас,
І голос жінки з телефону –
Захриплий, теплий, трохи сонний –
Що з пам`яті все не щеза.
І золота, як анемона,
Із чолкою з-під картуза,
Богиня, дівчинка, мадонна
Поміж французьких благовоній
Торкнеться пальчиком гудза.
Ох, відзігорна й жайворонна, –
Їй світ собою зав`язав.
І у кишені два патрони,
Ланцюг на грудях з медальйоном
Й солдатська на ногах кирза.
І сукня, і грудей бутони,
І щось, як безум чи шиза,
Й солодка ніч, як беладонна,
І діва ця, як на іконах,
І плед, що з пучок вислиза.
І хусточка її червона,
Й стіна у срібних образах,
І чай англійський із лимоном
І сукня – дорога і чорна,
І вибухи, немов гроза.
Ти до грудей її пригорнеш –
Любов, раптова, як гюрза! –
У місті з поглядом Харона,
Де мертвих звично вже хоронять
Й сльоза на вітрі замерза,
Де б`ються у полях ворони,
Де попеліє дереза,
Де ворог, як страшна горгона,
У цій всевипаленій зоні
Зі щілин темно виповза.
І смерті віковічні жорна,
Й зотліла ще жива лоза,
І хлопці ці, що на кордоні,
З очима, що, як ніч бездонні,
І – мертві – на важких возах.
Й молитва тиха із амвону,
Й війна чи мир – на терезах,
І ця земля на оболоні,
За котру приймеш кулю в скроню,
Бо ти на цій війні – козак.
… Дівча у темному вагоні
Поставить вицвілий рюкзак,
Й під серцем хтось – безоборонний,
Неначе музика валторни,
Подасть про себе віщий знак.