Світлана Короненко. “Тут, де теплих троянд перестояних мед…”

ЧУГАЙСТР

Дмитрові Павличку

 

Я –  із цих відзігорних, із сонячних цих,

Котрих осінь вже держить на теплій руці.

 

Тиха птаха, оголене смагле плече,

Вогкий погляд гарячих і темних очей.

 

Спадкоємиця кельтів, фракійців, древлян…

Дух сваволі в мені – від важких роксолян.

 

Прохолодна й повільна, як темна вода.

Світлим плесом волосся на плечі спада.

 

Все спізнавши у літі й спізнавши сповна, –

Я сьогодні в цій осені вже головна.

 

А у місті спекотнім, де солод і хміль,

Де у травах дзвенить розтривожений джміль,

 

Килими чорнобривців і сонячних айстр

Вже дозором обходить підвечір  чугайстр.

 

Чуєш, хто там плітки розпускає старі,

Що він мавок ховає  вночі в кептарі?

 

Далі більше й страшніше: що дивний крадій

Водить  мавок вночі по холодній воді.

 

Потім мавок цілує і в квіти веде,

І обличчя його молодіє бліде.

 

Ох, пліткарки, постаріли мавки давно,

І засохло у склянці на денці вино.

 

І пісень вже не чути ув їхніх домах,

І давно не ворожать вони по відьмах,

 

І од щастя не плачуть – сльоза не пече

Молодих і гарячих дівочих очей.

 

Пишний килим лежить, наче осінь, в ногах

Й темна річка холоне в тремких берегах.

 

Де ті мавки, чугайстре? Пахкий їх вогонь

Завжди родом із диму гарячих погонь.

 

Чом ти хусточку білу, цей поліестер,

До щоки притулив і дощиночку стер?

 

Ця осіння солона й важка благодать,

Як крило, на якому б іще політать.

 

Ох, чугайстре, твій голос медово пливе,

Наче в осінь забрів із весни соловей.

 

І у небі пташиний блакитний хорал

Вже клекоче, неначе розбурханий Ра.

 

Ти – спокусник, чугайстре, ти – прелюбодій!

Ходиш легко і тихо, як тать, по воді.

 

Ти із тих, хто  ніколи, нізащо й ніде

Свої очі від мавки – ох! – не відведе,

 

Де жоржини і айстри, де сонце  і чад,

Де слова твої всі вже давно невпопад.

 

Ти  – в сорочці з барвінком на рукавах

Вже по літу в цій осені, вже по жнивах.

 

У сорочці з барвінком від тих продавців,

котрі хрестиком шиють на них комірці.

 

І осіннього сонця гарячий кармін

Вже про зиму  віщує й про час перемін

 

Тут, де теплих троянд перестояний мед,

Де життя, наче спалахи темних комет.

 

Ти солодкий, чугайстре, ти золотий,

Наче вітер раптовий, що впав з висоти.

 

Закрутив, закружляв ув осіннім саду

Мавку теплу й солодку, немов на меду.

 

Що ти знаєш про осінь? – крізь вітер скажу

У вогненному па на крутім віражу.

 

Що ти знаєш про мавку з печальним лицем,

котру осінь торкнула уже промінцем?

 

І зненацька між цих вересневих пожеж

Ти притишено, мокро і тихо збагнеш,

 

Що світило небесне, гаряче й руде,

Вже для неї цей килим розкішний пряде.

 

… Тиха птаха, оголене смагле плече.

Вогкий погляд гарячих і темних очей.

 

Поліестрова хусточка спала з плеча.

Пахне першим морозом  калиновий чай.

 

Біла паморозь вкрила пелюсточки айстр –

І сміється між квітів зухвалець-чугайстр:

 

«Найсолодше, між іншим, ловити – оцих,

Котрих осінь вже держить на теплій руці…»

 

***

Якісь важкі залізні коні

Й порожній стишений вокзал,

Церков далеких передзвони

І у вікні, як в темнім схроні,

Чийогось погляду сльоза.

 

Париж, Макіївка, Верона?

Чудний, як молодий мурза,

Застигне хтось біля вагона,

І затремтить важка й солона

Очей прозорих бірюза.

 

Осінні темні виногрона.

Вино туманне, як Ельзас,

І голос жінки з телефону –

Захриплий, теплий, трохи сонний –

Що з пам`яті все не щеза.

 

І золота, як анемона,

Із чолкою з-під картуза,

Богиня, дівчинка, мадонна

Поміж французьких благовоній

Торкнеться пальчиком гудза.

 

Ох, відзігорна  й жайворонна, –

Їй  світ собою зав`язав.

І у кишені два патрони,

Ланцюг на грудях з медальйоном

Й солдатська на ногах кирза.

 

І сукня, і грудей бутони,

І щось, як безум чи шиза,

Й солодка ніч, як беладонна,

І діва ця, як на іконах,

І плед, що з пучок вислиза.

 

І хусточка її червона,

Й стіна у срібних образах,

І чай англійський із лимоном

І сукня – дорога і чорна,

І вибухи, немов гроза.

 

Ти до грудей її пригорнеш –

Любов, раптова, як гюрза! –

У місті з поглядом Харона,

Де мертвих звично вже хоронять

Й сльоза на вітрі замерза,

 

Де б`ються у полях ворони,

Де попеліє дереза,

Де ворог, як страшна горгона,

У цій всевипаленій зоні

Зі щілин темно виповза.

 

І смерті віковічні жорна,

Й зотліла ще жива лоза,

І хлопці ці, що на кордоні,

З очима, що, як ніч бездонні,

І – мертві – на важких возах.

 

Й молитва тиха із амвону,

Й війна чи мир – на терезах,

І ця земля на оболоні,

За котру приймеш кулю в скроню,

Бо ти на цій війні – козак.

 

… Дівча у темному вагоні

Поставить вицвілий рюкзак,

Й під серцем хтось – безоборонний,

Неначе музика валторни,

Подасть про себе віщий знак.

Прокоментуєте?