Ніна Багата. “Оцей полустанок гіркий – Межичасся”

708

Межичасся

Здається, не чули ніякого болю,

Коли різонули стару пуповину.

Наш поїзд відходив од станції Воля.

На кожнім вагоні цвіло – «Україна».

«На-реш-ті?.. На-реш-ті… Нареш-ті? Нареш-ті! –

Колеса із рейками заговорили, –

Не буть нам, не буть… під червоним арештом!

Нарешті! Нарешті… розв’язані крила!»

Ми їхали, вітром свободи хмелівши,

До місця призначення – станції Щастя,

Та вітер обскубла, як півника, тиша,

Бо гальма ввімкнулися на Межичассі.

Це навіть не станція. Це – полустанок,

У белебень врослий, – глухий і безликий…

До мряки підмішують снігу тумани –

І слизько на колії… Та не довіку ж

Отут щось висиджувати по вагонах?!

Виходьмо штовхати на гору свій поїзд!

Хіба нам потрібен чужинський погонич?

Хіба вже не досить покори сліпої?!

І, мабуть, в усіх набиває оскому

Оцей полустанок гіркий – Межичасся.

Ми довго і нудно буксуєм на ньому.

І зраджуєм цим нашу станцію – Щастя.

 

Не гріх би й нам…

Коти, відомо, – індивідуали.

Поняття «зграя» – точно не про них.

Та ось проходжу мимо дивини –

У купку цілих семеро зібралось!

Так щільно і сумирно так сиділи –

Мов загубив хтось з хутра килимок!

Від несподіванки й мороз примовк.

Угледів – і тріщати розхотілось.

І що ж це діється? Секрет – простий:

Цивілізацію знайшли коти

В подобі кришки теплої від люка.

І заодно засвоюють науку:

Не самота врятовує, а – гурт,

Коли раптово насідають біди.

Ось, бач, і лапкам гарно, й бік сусіда

Такий доречний! – І вже менше скрут.

То хто б сюди прибитись не схотів?..

Не гріх би й нам повчитися в котів.

 

По милостиню…

Життя запечалилось – сиве й бліде,

Бо з ями нужди ми не можемо вилізти.

О, Господи! Ціла країна іде

Щодня в секонд-хенди

По милостиню.

Благеньке лахміття з чужого плеча,

Спасибі Європі, обходиться дешево.

Усе на вагу. І на всіх вистача,

Бо з «хендів» таких вже сплелося мереживо.

Штани і штанці…

Піджаків довгий ряд…

Штиблети…

Шкарпетки поношені – горами!..

Тут кожному є з чого брать-вибирать

Собі і дитині, й сусідові хворому…

… Діждались добра?

Тільки руки горять

І очі –

Від сорому…

 

Мурашки

Пірнає змійка-стежечка у ліс,

Де дзвоники пильнують за ромашками,

Де під сосною в дикому щавлі

Заготовляють харч руді мурашки.

Дрібнота ця без продиху кишить,

Неначе вариться пшоняна каша.

Тут жодна комашина не грішить –

Порядок скрізь – ні лінощів, ні фальші.

Ну як в мікроскопічній голові,

Де наче й ніде розуму приткнутись,

Вміщається увесь їх дивний світ,

Влаштований до рівня абсолюту?!

Мабуть, пульсує невловимий струм,

Де й мізер не останню скрипку грає,

А звідси, може, й той суспільний ум,

І вічна, незбагненна мудрість зграї.

 

 

Слід за Хухрою

Край Хухри (як в Лутище йти) – не вулиця.

А слід її. Ліворуч шляху тулиться.

Вітрами лизаний, дощами довбаний,

Немов скелет людини не похований.

Печища хат хребцями випираються,

Хоч став покійних дворищ нумерацію.

Тополі від жари й від гуркотнечі

Тілами заступають їх старечими.

Вони, життя далекого ровесниці,

Думками тонуть в ньому й не шелеснуться.

Або ж гудуть. Одна немовби свариться

Сухою гілкою, як мертвим пальцем…

Літа, літа… Як ті коржі розкачані.

А слід все горбиться. А слід – гарячий!

На ньому трави сохнуть. Мов пострижені.

Й повітря, ніби зморшками побрижене

Від болю, що ввіходить у безсмертя,

А витікає й досі з… тридцять третього.

 

Злодій

Немов підступна людина,

Лукавить із нами час:

З добром підсуне торбину,

Покаже безліч прикрас

І тішиться, нам віддавши

Здоров’я, вроду, любов.

Ми думаєм, що назавжди.

Насправді ж – тільки у борг.

Колись підкрадеться тихо,

А то й зі свистом примчить.

Відніме усе із примхи

Неспішно або – за мить.

Здійме для годиться шапку,

Та навіть крихти збере.

Поставить останню крапку

Або точніше – тире.

Від нього таїтись годі.

Він кожного дістає,

Бо час – найспритніший злодій

З усіх, що на світі є.

 

У маршрутці

Біжить маршрутка сірим полотном.

Немовби строчить. Та немає сліду.

Я їду в ній. Дивлюся у вікно

І краєм ока – ще й на двох сусідок.

Блондинисті. Обом за п’ятдесят,

Та видно, що натужно молодяться,

Однак принад пишнота не спаса,

Бо визирає там, де слід сховаться.

Хоч не самі, не приглушають звук.

Навперебій якійсь Ірині заздрять:

Що в інститут проліз таки онук…

До зятя люд тече, бо знаний майстер…

Бач, хата нова! І машина є!

В усьому Ірці щастя аж поперло!

За віщо Бог усе це їй дає?!

Та ще й батьків не няньчить – вже померли!..

Слова тверді і круглі, мов горох.

На Ірку чи на Бога в них образа.

Та я уже не слухаю цих двох –

Пече вогнем остання їхня фраза.

 

Прогулянка

І знову довгим поглядом чомусь

Простежую з вікна крізь віти голі,

Як ветхий, акуратненький дідусь

Вигулює руду шотландську коллі.

На двох їм – сто. А ніби ждуть чудес.

Вона – позаду кроків на чотири.

Помалу, спотикаючись, іде,

Немов до ніг прив’язано по гирі.

Їй дошкуляє на доріжці лід.

Їй від ворон залітних непошана.

Та коллі йде, похитується п’яно

І раз у раз читає рідний слід.

На лавці в них заслужений привал.

Хазяїн, як завжди, її причеше,

Промовить підбадьорливі слова.

І щось вона по-своєму набреше.

А потім дибулятимуть назад.

Їх проводжатимуть очима люди.

Я теж дивлюсь. І набіга сльоза –

Сумна сльозина з відблисками чуда.

 

Калина

 

Шатром високим ясен відшумів.

Встелило стежку листя тополине.

І раптом серед згаслих кольорів

Налита сонцем, свіжістю – калина!

Сховалася за списи лозняка

Од вітру чи від погляду лихого.

Медовий жар зібрала в ягідках

І гіркоту осінньої тривоги.

Живий рум’янець дихає теплом.

Немов дівчатко молоденьке, гоже.

Намисто гарне літо їй дало,

А осінь відібрать ніяк не може.

Повеселішав поруч з нею гай.

Навколо ніби пісня тиха лине.

Гори, гори, подовше не згасай,

Красо землі вкраїнської, калино!

 

Отча хата

Сумую за тобою, отча хато.

Моя ти скрине з лагідним теплом!

Ти вікнами уміла усміхатись,

Коли я поверталась у село.

Терпляча дошка на старенькім ганку

Вискрипувала начебто слова.

Вчувалось: «Слава Богу, що жива!..»

І напливали ноти колисанки.

Отак завжди. Щось в грудях калатало

Дзвіночком.

Смачно у печі гуло.

І я з плечей не плащ – літа скидала,

Немовби їх і зовсім не було.

 

Жнива

Неначе в храм, заходимо в жнива –

У царство мудрих і простих законів –

І очі зводим на святу ікону,

Що сонцем зветься і творить дива.

Без слів, самі не знаючи того,

Ми молимось на неї підсвідомо.

Не так багато й просимо – всього,

Щоб віддалік од нас ходила втома

І зливу десь припнули небеса.

Ще й спутали, бо надто норовиста.

Хай потрясає гривою над містом.

А тут – не треба. Тут лише роса

Нехай вмиває колоскові личка…

Небесну даль пронизує мольба.

А поруч, аж до обрію, хліба

В намисті із солом’яних копичок.

 

Солома

У повоєнні зими в хуторах

Солома житня заміняла дрова.

До скирт колгоспних навіть дітвора

По неї сніг топтала вечоровий.

І їхала солома на плечах.

Слабких плечах –

Вдовиних і сирітських.

При цьому кожен «кінь» такий

Мовчав,

Щоб, не дай Боже!

Упіймав об’їждчик.

Зате, коли вдавався цей похід

І біля печі бухкалася в’язка,

Здавалось, розсипалась низка бід

І починалась

Майже справжня казка.

Бо тіні танцювали по кутках,

Як жадно піч

Облизувала верчики.

Пахтіла солодушка з буряка,

Картопля ощасливлювала вечір.

А заметіль?

Нехай собі гуде…

Подушка тепла…

Чимсь укрила мати…

І снилося, що з поля

Скирта йде.

Сама.

Щоб стати ближче коло хати.

 

Ця жінка

Ця жінка…

Їй давно вже за…

Між іншим,

Настільки «за», не так уже й важливо.

Важливо, що вона завжди красива.

Здається, що стає іще миліша

І що її оберігає час,

Здуває пил і плавно обтікає,

Шліфує все, що в ній перетікає,

Що з легкістю підкреслює парча.

Розтанувши в літах, пора квітнева

Лишила по собі їй дублікати.

Доводить – хто колись був королевою,

Ніколи тої величі не втратить.

Нічого зайвого.

Ця чиста врода

Була б окрасою для всіх епох.

Усе, талановито, з насолодою,

До сантиметра в ній продумав Бог.

 

Нефертіті

І хто б там що й коли не говорив,

Трапляються іще дива на світі –

Мороз на склі віконнім проявив

Божествену голівку Нефертіті.

Єгипет. Попіл безлічі століть

Сліди засипав гордої цариці.

Чому ж цей профіль, шиї ніжна віть

Відбились нині в українській шибці?

О, Нефертіті! Золото пісків

Твоїй красі, напевне, вже набридло.

І ти пройшла крізь караван віків.

Аби приміряти північне срібло.

 

Молодята

Вони жили, неначе голуб’ята.

Були не двоє соло, а – дует.

Весь перший місяць плив

Суцільним святом.

Аж поки раптом не скінчився «мед».

А потім все частіш – душа у душу.

Він їй – у душу, А вона – йому.

Хтось, щось, колись, навіщось,

Десь порушував.

Він вир нагадував.

Вона – пітьму.

Серця хололи.

Опускались плечі,

Троянди перетворювались в мох.

І вже біду почув боками глечик.

Той глечик, що завжди один на двох.

І, хтозна, може б, зопалу і тріснув,

Та, слава Богу, був на видноті.

Він задзвенів,

Немов тривожна пісня,

Бо смерті – не хотів.

 

 

Не бояться упасти…

Ходять по хмарах важкі ведмедиці,

Ходять Мала і Велика.

Ніби не знають, що це не годиться –

Так недалеко й до лиха.

Хмари вгинаються, тоншають, рвуться.

Стали, як ковдри дірчасті,

Тільки ті звірі засліплені буцім

І не бояться упасти.

Що вони там, навіжені, надумали?

Чим не вгодило їм небо?

Туга яка їхні голови мулить?

Ягід чи меду їм треба?

Може, в барлоги потрапити хочуть,

Вбрані в ялинові шати,

Теплі, щоб можна було хоч разочок

Вивести в них ведмежаток?

 

 

Охтирський краєвид

Усмішка у неба на вустах

Зайнялась рожево і невинно.

Проявила звичну вже картину,

Де залізний кланяється птах

Пшеницям розкішним без упину.

Це за те, що стережуть в глибинах

Нафту в чудернацьких погребах.

Птах не зрушить з п’ятачка цього,

До зірок високих не полине,

Бо тоненька шворочка-стежина

До ноги прив’язана його.

 

м. Охтирка на Сумщині

 

На правах реклами. Вам потрібні макіяж, зачіска або манікюр? Отримайте знижку 10% – переходьте за посиланням https://makeup-iren.kz. Макіяж і локони від Ірини! Манікюр на будь-який смак! Салон “Рожева пантера”

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!