З книги «Речі, що лишилися від дому».
Провінція – це світ, і там –
Всі наші сплутані провини,
Які не йдуть в життя глибини…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Хіба все це потрібне нам?
Чуття провини знов прийшло,
Дрібним чиновником в мундирі
Рахує стіни – їх чотири,
І дзеленчить розбите скло.
Квартири темний коридор.
Зима змагається із нами.
Грудневий дощ. Черговий борг.
Дитина вперто грає гами.
І кожна мить – розлита тьма,
І кожен крок – важкий, врочистий…
Як довго тягнеться зима!
Який цей сніг нудний і чистий!
Ми по зернині, мов птахи,
Своє життя збирали зрання.
А в серці мідні копійки,
Дзвенять, немов жага кохання.
***
Минуле насувається здаля,
Торкнуся – поміж пальців вислизає…
Його хвостом рибина хилитає,
Пливе – і відпливає… І не я –
А вже чужа рідня сидить в кімнаті,
Прийшла з усіх зруйнованих країн,
Щоб скаржитись, щоб між подертих стін
Про справи недолугі розмовляти.
Які вода нашіптує казки!
Про чорних вепрів довжелезні ікла,
Про п’яну бійку й про дитину зниклу…
І збайдужілі дивляться зірки
На ту, котра додому, ту дорогу,
Але від дому втрачено ключі…
І падають, і падають вночі
Метелики померлі на підлогу.
***
Часе, часе, чому ти стоїш, не відходиш,
Кістяками у шафах чи кісткою в горлі,
Ти замерзлою рибою стукаєш в двері,
Кров у серці міняєш на грудочку солі.
Часе, часе, кістки твої стали сухими,
І на коників схожі герої твої,
Не земля під ногами – ведмежа хребтина,
І неправду струмлять у повітря зірки.
Часе, часе, не знаєш, скільки спраглих сердець серед листя,
Не години це йдуть, а фінали гучних мелодрам.
О таланти полатані, що вам з собою робити?
О порепані генії, що з цим приблудним життям?
Просто сталося так, що минуле прийшло.
Вкотре, вкотре нікому воно не потрібне,
Ось і впало додолу,
І скаче воно,
Як на березі риба.
***
Ось і все. І в теплих снах –
Голоси дзвінкі й ворожі.
Там, де сором, там, де жах,
Чорна зірка на сторожі.
Серце, серце, не тремти,
Хай іржа тебе вкриває –
Прірва волі й самоти
Нам нічого не вертає.
А над прірвою вночі
Жаху нікуди подіти –
Безпорадні і чужі,
Ходять, ходять наші діти.
***
І коли це, коли це було?
Та не знаю, коли…
Поступово звільняє Господь
Імена від імли.
І ховає в баюрах глухих,
Поки вечір не згас.
Час героїв й кремезних повій
Не минатиме нас.
Ось пустеля впритул підійшла
І шукає братів,
Де росте поховальна трава…
Чи цього ти хотів,
Часе, часе, насправді хотів?
Йдуть великі й малі –
Перегноєм під плугом твоїм –
Від землі до землі.
***
Дерева, сповнені гніву…
Вітру й сонця навала…
Пам’яте, налий-но пива –
Й пошкандибали помалу.
Скиньмо репану шкіру –
Хіба нам не добре з тобою?
Спогади – просто зілля
З довгою гіркотою.
Сіллю шлях притрусило…
Хто ж нас тепер зустріне?
Палять примари в під’їзді,
Граються в схованки тіні.
Як ми не намагались,
Знати не довелося,
До чого нас прив’язало
Мертве твоє волосся.
***
Так, не потрібні, не потрібні
Слова. У звивинах печер,
Де напівмертві ходять тіні,
Вони іржавіють тепер.
Там виростає темник густо,
Сліпий і тихий кожен крок.
А під ногами хрускіт мушель
І часом змелених кісток.
З усіх кутків, що спорожніли,
Летять нечутно кажани,
Щоб наші кари метушливі
Нарешті зрозуміли ми.
А ми зажурені до краю,
І ллється чорним глеєм час,
І мова нас оповиває,
І мова поглинає нас.
***
Що ти ходиш зі світла в пітьму,
Де останні прострочені строки,
Де наспівані співи жорстокі,
Де під небом із пилу і сну
Розляглися літа волоокі?
Говори, говори мені, як
Перед смертю обличчя палає,
А дерева – це тіні від древа життя,
Що до неба обійми здіймає.
Мертва зірка ніяк не впаде,
Хилитається в небі поволі…
Не писати б ці вірші, а де
Взяти одяг для голого болю?
Ось і ми вже нарешті прийшли,
Аби жити в словах цих піщаних,
А під ранок, в блискучій пітьмі,
До покинутої землі
Приповзати хоч у снах окаянних.
На різні голоси
Поети, наче кошенята,
з чужого голосу нявчать,
набігли лагідні, хвостаті –
малий покоцаний Торквато,
смаглявий вишуканий Дант –
і, врешті, в кожного талант.
Хай голос мій – чужий, та все одно
чекає кут глухий, слова колишні,
там будуть квіти горілчані пишні,
і світ, що спорожнів давно.
І душа кам’яніє незримо,
бо крутий ми обрали маршрут –
хтось до Польщі, до Риму, до Криму,
а хтось має загнутися тут.
Талант народжує сміття,
а з нього вірші виростають,
мов синій і масний бур’ян, –
і пам’ять.
А пам’ять народжує мишу,
а миша життя жере,
і нещастя сяє, мов зірка,
і відомо все наперед.
***
Відпусти, відпусти, відпусти мене, місто.
Не тримай моє серце, важке та іржаве.
Там на сходах задушливих пишно й врочисто
Кожен день камінці пропонують шершаві.
Це не потяг історії. Навіть не протяг.
Це простягнуті руки в безжальне минуле
Упираються в стіну – під нігтями попіл,
Тільки вітер бентежний, а діти поснули.
Я не тут і не там, я ганчірка в повітрі,
Тут ми всі – горобці, тільки сльози – солоні.
Відпусти, відпусти, відпусти мене, місто,
Моє серце розчавлене – ось, на долоні.
Над суріпками рідними біль невсипущий,
І шляхом вдалину виростає провина.
І хіба це насправді – розрубана туша?
І хіба це насправді – моя батьківщина?
***
Хто стояв на межі – той відійде з межі.
Де залишився біль – все покриється болем.
І нічого в душі, окрім світла з іржі,
Що стоїть над життям, як над деревом голим.
Ми відходимо з меж, як повітря з легень
Виливається, як кров весела й жорстока
Витікає з судин, через сморід і щем,
А там ніч і мерців споконвічна толока.
Ми відходимо з меж, ми йдемо під дощем,
І читаємо вірші дурним перехожим.
О мій втомлений друже, о скільки їх вже,
Снів похилених й віщих під небом ворожим!
Ми відходимо з меж, і вітчизни чужі
Ми жаліємо, як не жаліли своєї.
Часе, часе, говорю до тебе – мовчиш,
Твоє тіло розрізали ріки та реї.
Ми відходимо з меж, і відходить від нас
Ця порожня межа, й на кордонах нікого,
А над ними цей наскрізь фальшивий романс,
Крики й хрипи веселі життя молодого.
м. Київ