Українські «малі» голоси в національній літературі

7 жовтня в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка зібрався Міжнародний тематичний колоквіум «Малі» голоси та їхня велика сила». Захід відбувся за ініціативи кафедри зарубіжної літератури за сприяння колег із Університету імені Мішеля де Монтеня м. Бордо (Франція).
У вступному слові завідувач кафедри зарубіжної літератури Лілія Мірошниченко окреслила мету колоквіуму. Малі голоси мають потужно прозвучати. Це не об’єкти підпорядкування чи щось неповносиле. У цьому контексті аналізують малі жанри й форми, творчість другорядних письменників чи письменників еміграції, твори про соціальні й національні меншини, про дітей тощо. Тема дуже різнопланова. Малий креативний простір стає свідомим вибором митця. Літературознавчі дослідження про «малих» беруть початок із 1975 року, із праці Ж.Делеза «Кафка: за малу літературу». І от нині Інститут філології долучився до теми малих голосів – до магістральної наукової теми CLIМAS університету Монтеня. Проект має увінчатися друкованим виданням, де будуть зібрані всі доповіді учасників. Окремі з них стосувалися української літератури.
Зокрема, професор Тетяна Михед розповіла про Миколу Гоголя, знаного також як Ніколай Ґоґоль, та його резонанс українськості у культурному просторі Російської імперії. Один із парадоксів 200-річної рецепції Гоголя – його українськість. Динамічна й змістовна доповідь Тетяни Василівни переконала аудиторію.
До слова, іноземною він транслітерував своє ім’я за українською вимовою – Mykola Hohol. І донині точаться дискусії: хто має більше право на Гоголя? Російська література тримається на ньому, але національний образ його творів український. Йдеться про 2 проблеми визначення, чий же письменник – це його етнічна приналежність та форма її маніфестації. То який вплив мав Гоголь на українську, на російську традиції? Позитивний чи негативний? І чи йдеться про зраду Гоголя? Євген Маланюк згадує фаустівський продаж душі. Тамара Гундорова каже про його колоніальний контракт із імперією. Ростислав Чопик узагалі говорить про атаку гормонів. Буцімто юний 22-річний Миколка дуже хотів слави, заради якої пішов на зраду, а потім вершив самосуд за це. Однак відкиньмо містифіцації про летаргічний сон і перевертання в труні – це нісенітниці!
Гоголь писав імперською мовою в межах імперії – особливого протиріччя тут для нього не було. Але й не писав він суто російською. До своїх творів уклав словничок із тлумаченням українських слів, наших реалій. Тетяна Василівна тут зупинилася наголосити: переклади Гоголя українською – окреме питання гоголезнавства. Згадала вона, як на Львівському Книжковому Форумі нещодавно презентували переклад Юрія Винничука «Вечорниці на хуторі біля Диканьки». Неприпустимо для перекладача було замінити слово «мужик» на «мугир», а з балалайки зробити бандуру, як зробив це Винничук. Переклад має сприяти донесенню ідей автора! Адже в Гоголя не було непродуманих деталей: він створив опозицію Україна VS Росія, Малоросія VS імперія. «Він поступово, гомеопатичними дозами вводить російського читача в український універсум», – зауважує дослідниця. Гоголь став другим після Пушкіна для росіян. Його тексти розчиняють субстрат російської мови завдяки хитрощам Миколи Гоголя. Так, треба було якось виживати на маргінесах імперії. І в гоголівських творах змальовано цілісну й самобутню національну спільноту, яка бореться проти розчинення у владній одиниці. Саме такою Україною наснажувався автор, говорячи вже згодом про «Мертві душі», їхній холод і корисливість. Гоголь хотів екстраполювати на всю імперію українську щирість, вітайність, незрадливість козацьких цінностей. Потужний голос українців було почуто. Скажімо, критик-ідеолог Василь Розанов, який усе життя боровся проти Гоголя, врешті визнав: «Ты победил, великий хохол!» А про «Ревізора» відгукнувся імператор Микола І після прем’єри: «Він висміяв і мене». Виступ Тетяни Михед підсумувала Лілія Мірошниченко. Вона підкреслила: Гоголь близький усім. Це простір-empowerment для українців.
Юлія Кузьменко,
відділ зв’язків із громадськістю Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка
«Українська літературна газета» №21 (261) 25 жовтня 2019