Текст, який ми публікуємо нижче, надрукований опозиційним російським телеграм-каналом.
«Як мені далі жити? Мене позбавили роботи та хлібних карток. Ми голодуємо. Я здатний купити лише один кухоль квасолі на день, з якого варимо на всіх юшку… На двох дітей маємо тільки одну пару чобіт, а їм же треба ходити до школи… У нас нема чим топити… Вода в хаті замерзає. ..»
Ці рядки повні відчаю та болю належать українському письменнику, літературознавцю, мистецтвознавцю, критику, музичному та театральному діячеві, історику, етнографу Хоткевичу Гнату Мартиновичу. Все своє життя він присвятив українській культурі, прямо стверджуючи, що “українська культура та мова потребують незалежного від Росії розвитку”. Під його керівництвом починає працювати харківський національний хор, селами та містами України йде цикл з його 12 програм “Історія української музики”. Він організовує свій театр, де дають чудові спектаклі з української класики та їздить із ними містами. Його невтомність підкріплюється вірою у свій народ і самозабутньою любов’ю до своєї країни. Хоткевич веде просвітницьку та освітню діяльність: читає лекції, викладає в інститутах та школах, видає підручники. У своїх творах він часто відображає незламну волю свого народу, його спрагу до свободи та незалежності, описує визвольні війни, оспівує українську культуру і всіма силами свого потужного таланту намагається її зберегти і не дати знищити…
Тим, хто у 30-ті роки звинувачує його у націоналізмі, починає переслідувати, перестає друкувати, влаштовує цькування у пресі, виключає з усіх посад. Тим хто насилає на його народ страшний Голодомор, з жаху якого й народжуюся ці крики: “Як мені далі жити…?”
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Нізащо принижена, розчавлена людина якимось дивом доживає до 1938 року. 23 лютого виписується ордер на його арешт та звучить перше звинувачення: “…є учасником антирадянської української націоналістичної організації”. 3 березня звинувачення доповнюється “…є учасником контрреволюційної української повстанської організації та німецьким шпигуном”.
29 вересня 1938 року ухвалюється остаточний вирок – розстріл. 8 жовтня великого українського патріота страчують.
За що? За те, що любив свій рідний край, свою мову, свою культуру? За те, що відмовився зректися свого коріння і не побажав ставати манкуртом на побігеньках у московських господарів? За те, що не хотів плазувати, улесливо дивлячись знизу вгору, на своїх “старших братів”? Чи за те, що називав себе українцем?
Чому природа російського світу така, що все прекрасне на їхньому шляху, талановите, світле, чисте і творче треба обов’язково з особливою жорстокістю втоптати в землю, подрібнити, розірвати, споганити та знищити?
Звідки ця зла, печерна заздрість до всякого прояву розуму та совісті в людях?
Жодної виразної чи обґрунтованої ідеї за цим не стоїть. З запеклою завзятістю слов’янофільські філософи, прибираючи у своїх працях за дужки здоровий глузд і загальнолюдські цінності, століттями пояснювали, чому Росія має йти «особливим шляхом», тобто плестися позаду всіх, підбираючи за рештою цивілізації її плоди, але не забуваючи при цьому щоразу бридко начхати їй у спину. Так, рано чи пізно ми підняли плащ цивілізації, скинутий нам з великодушністю, але так і не торкнулися освіти. Незважаючи на фундаментальні цінності людської громади, так і залишилися патріотично гнити у своєму болоті хворобливого самолюбства та вічних смут.
Принцип ж існування російського світу, основа його буття та сакральний сенс лише один – страждай сам і завдай страждання іншим. Лелій у собі холопа і не смій за прапорці.
Шануй панів своїх – їхня влада від Бога. Вмирай, не замислюючись, коли вони велять.
Живи в рабстві, бруді та розрусі і бажай цього ж сусіду.
Тому що ніде не має бути добре – скрізь має бути Росія.