У самопроголошених ЛНР та ДНР загальну мобілізацію оголосили за кілька днів до російського вторгнення в Україну. У Донецьку вже 50 днів йдуть облави на призовників. Багато жителів ДНР ховаються від примусової мобілізації на війну. Розповідь одного з них наводить опозиційне російське видання Meduza.
“Я боюся розповідати про себе. Але якщо коротко, мені двадцять два роки. Минулого року я закінчив університет, але на кого вчився — говорити не буду з міркувань безпеки. Народився в Луганську, але все життя провів у Донецьку.
Все почалося наприкінці лютого. Я займався різними справами. Раптом почали вити сирени по всьому місту, а коли сів у машину, по радіо почув оголошення про евакуацію. Поїхав у магазин, зробив якнайбільше запасів, зняв гроші з банкомату і після цього додому. Здзвонився зі своєю дівчиною, мамою, переговорив із сім’єю. З того часу сиджу вдома.
Через масовий заклик [на війну] практично все чоловіче населення, незалежно від лояльності чи політичних переконань, зараз просто ховається. Усі сидять удома. Ніхто не виходить [на вулицю]. Ніхто. Заклик торкається всіх до шістдесяти років. Моєму батькові лише п’ятдесят два, він ховається зі своїми батьками вдома.
Наразі пішли чутки, що почався поквартирний обхід. Вже справа навіть не в повістках, і не в хапанні тих, хто попався на вулиці. Вони [представники ДНР] ходять квартирами. Не знаю, чи вибивають двері чи ні, але шукають призовників. Тому щоразу, коли чуються чоловічі голоси, кроки тощо, це дуже насторожує.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Атмосфера параної. Місто перетворилося на примару. Коли я востаннє виглядав [у вікно] кілька тижнів тому, вулиці були абсолютно порожніми. Все що видно – патрульні кілька разів на день і може бабуся якась. Усе.
Я живу досить близько до лінії фронту. Моя квартира – це маленький бункер, лише з гіпсокартонними стінами. Довелося спустошити ці мури. Раніше висіли мої фотографії, картини, годинник, але майже все потрапляло через обстріл. Прилітає досить близько.
Удари було чути завжди, всі вісім років, але не так, як зараз.
Я ховаюся один. Раз на тиждень до мене приходять або мати, або дівчина, або бабуся. Сусідам сказали, що я виїхав, а до моєї квартири вони просто приходять прибирати. Вони приносять мені їжу, ми розмовляємо близько години. Раніше вони приходили частіше, раз на два дні, але згодом збільшилася кількість комендатури, збільшилася кількість обстрілів, і рідним довелося скоротити кількість візитів. Доводиться це робити під час ранкової години піку, коли важче вистежити окрему машину на вулиці. Інакше будуть ставити питання, перевіряти телефони.
Коли мама та бабуся приходять, то запитують у мене якісь новини, бо я сиджу в інтернеті. Я розповідаю їм, після цього вони особливо не хочуть зі мною розмовляти, бо жодних добрих новин немає.
У передпокої біля дверей скупчилося багато сміття, бо я не можу виходити і викидати його. А ті, хто приносить мені запаси, не можуть його виносити: якщо побачать людей зі сміттям на вулиці, з’являться питання, підозра, що покривають. Ось я й сиджу у смердючій маленькій квартирі. Електрика – ну, як вам сказати? Через раз. Буває, що по півдня чи день доводиться сидіти без нього.
Стало тяжко, коли почали відключати воду. Це було наприкінці лютого. Раз на пару днів на три години – офіційний режим подачі. Опалення вимкнули раніше за термін, нібито через військові обставини.
Вже дуже багато кого забрали. Наприклад, усіх студентів забрали під загрозою негайного виключення на самому початку війни. А на підприємствах брали документи та створювали списки [що підлягають призову].
У мого друга батько хворіє на діабет, лежить у стаціонарі. Туди постійно приходять та намагаються домогтися, щоб його виписали та відправили на фронт. Людині п’ятдесят із чимось років. На його діабет їм похер.
Нещодавно мені зателефонував мій дядько, який працює в одній із держструктур Луганська, і розповів, що командування військ рф нібито незадоволене набором призовників із Донецька — що тут шкодують місцевих і не так багато беруть, як могли б, у квоту не вписуються. Він мене попередив, щоб я ховався ще дужче.
У місцевих групах є відео автозаків із військовою комендатурою на вулицях Донецька. А що таке військова комендатура? Це не дядько у кашкеті, який тобі запропонує піти до армії. Це людина з автоматом, яка каже: «Все. Давай. Чи не на війні? Чому ні?”. Якщо пручаєшся, то беруть за пахви.
Створюється видимість, що це добровільно. Що всі – добровольці. Насправді навіть ті, хто за гроші, не можуть виїхати [з ДНР]. Мій шеф на роботі начебто людина досить велика — а ні. Усі тут застрягли.
Навіть якщо б можна було проплатити ДНР [щоб втекти], на тому боці зловлять у Росії. А з боку України, навіть якби не було ескалації та лінії фронту, по-перше, кордон закрито, а по-друге, за вісім років його обклали такою кількістю мін, там стільки всякого гівна. Неможливо пробитися, це суїцид.
Що змінилося з початку бойових дій – згасла надія. Хоч би які в мене проукраїнські позиції були, я розумію: якщо вони [українські військові] зайдуть сюди, то тут усім ***** [кінець]. Тому що днрівці як масло на шматку хліба, вони розподілені рівномірно по всьому місту, у них на кожній вулиці по кілька баз. Тому при використанні артилерії, а це неминуче, самі розумієте.
Я дуже стомився. Сидиш у чотирьох стінах, будь-якої миті можуть прийти і забрати. Це не можна порівняти зі звичайним призовом. Призов був і до ескалації, але саме зараз… я навіть не знаю, як сказати… просто всіх чоловіків тут пускають на гарматне м’ясо.
У мене є друзі (переважно колишні однокласники), які наближені до влади ДНР. Від їхніх родичів я знаю про поводження із призовниками. Старші волонтери-ополченці ДНР, які були у військах ще до початку конфлікту, використовують призовників як витратний матеріал, щоб забезпечити безпечні умови на фронті.
Все відчувається як поганий сон, який не має ані початку, ані кінця. Існуємо на автоматі. Іноді принесуть поїсти щось смачне. А так відволікання не працюють. Мій друг каже, що п’є. Він живе у передмісті, їжу йому носить його подруга. П’є щодня, щоб заспокоювати себе. Зі спілкування з ним у мене склалося враження, що в нього поїхав дах.
У мене з алкоголем не ладнається, тому я просто сиджу. Контакт я майже з усіма сьогодні втратив. Сподіваюся, що люди, які тут живуть, зможуть, якщо не жити вдома у світі, то хоча б зможуть втекти. Навіть це — привілей, якого велика частина населення не має”.