Відомий словенський філософ, психоаналітик та культуролог Славой Жижек аналізує російську агресію проти України, її причини та глобальні наслідки для світу. Переклад його есею можна знайти на сайті «Провід».
Жижек вважає, що «захист Європи», що полягає в прийнятті лише європейських біженців, в сьогоднішній глобальній боротьбі за геополітичний вплив стане катастрофічним для Західної Європи. Як приклад вибіркового «захисту Європи» він наводить відмову уряду Словенії приймати біженців з Афганістану, бо вони, зі слів уряду, на відміну від українців, «з абсолютно відмінного в культурному, релігійному та історичному сенсі середовища».
Геополітичною проблемою Жижек вважає виняткову увагу Заходу до конфлікту між західною «ліберальною» та російською «євразійською» сферами при ігноруванні країн третього світу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Також Жижек аналізує російську пропаганду: «Правда в тому, що мова, якою послуговується путін, говорить сама за себе. Слід зазначити, що росія одразу воєнізує будь-які контрзаходи: коли західні держави розглядали можливість відключити її від системи SWIFT, росія відповіла, що це рівносильно оголошенню війни — так, ніби ще не почала справжню масштабну війну. Ще один моторошний випадок: «Кожному, хто наважиться на зовнішнє втручання: якщо ви це зробите, то зіткнетеся з гіршими наслідками, ніж будь-коли за всю історію», — попередив путін 24 лютого 2022 року, оголосивши про військову інтервенцію в Україну. Спробуймо поставитися до цієї заяви серйозно: «зовнішнє втручання» може означати багато чого, зокрема відправлення в Україну оборонної військової техніки. А як щодо «гірших наслідків, ніж будь-коли за всю історію»? Європейські країни пережили дві світові війни з мільйонами загиблих, тому «гіршим» наслідком може бути лише ядерне знищення».
Тих, хто підтримує чи розуміє росію, Жижек називає «дивною купкою однодумців», але зазначає, що найсумніше — те, що ліві вважали попередження про війну блефом. «Після початку повномасштабної російської агресії дехто з «лівих» (не можу написати це слово без лапок) звинувачує Захід — історія не нова: НАТО поступово придушувало росію, дестабілізувало ситуацію, оточувало її військами, розпалювало «кольорові революції», ігноруючи цілком обґрунтовані побоювання росії. Згадаймо лише, що протягом минулого століття на росію двічі нападали із Заходу… Звісно, в цьому є дещиця правди, але казати таке — все одно, що виправдовувати Гітлера, звинувативши у всьому несправедливий Версальський договір, який знищив німецьку економіку», — зазначає він.
Така ситуація, на думку Жижека, означає, що світ погоджується з тим, що великі держави нібито мають право контролювати власні сфери впливу, приносячи в жертву автономію малих держав на вівтар глобальної стабільності.
Також Жижек аналізує філософію Івана Ільїна — «версію російського фашизму», якою послуговується путін як виправданням та обґрунтуванням своїх дій.
«Але в цьому немає нічого дивного: забудьте про «російську правду» — це лише зручний міф для виправдання власної сили. Зараз путін поводиться як запізніла копія західного імперіалістського експансіонізму. Тому щоб по-справжньому йому протистояти, треба будувати мости з країнами третього світу, багато з яких мають довгий список цілком виправданих образ через колонізацію та експлуатацію з боку Заходу», — підсумовує філософ.
Жижек пише, що «захищати Європу» недостатньо, а справжнє завдання демократичних країн полягає в переконанні країн третього світу в тому, що в умовах глобальних негараздів світ може запропонувати їм кращий вибір, ніж росія чи Китай.
«І єдиний спосіб цього досягти — змінити себе, вийшовши далеко за межі політкоректного постколоніалізму, й безжально винищувати форми неоколоніалізму, навіть якщо вони замасковані під гуманітарну допомогу», — наголошує він.
Інакше, вважає Жижек, Заходу лишається лише дивуватися, чому країни третього світу не бачать, що захищаючи Європу, він бореться і за їхню свободу. «А вони цього не бачать, бо ми не дуже то й боремося. Тож чи готові ми це зробити? Сумніваюся», — резюмує Славой Жижек.
Повний текст есею можна знайти тут.