З листом до Василя Стуса

118

Вже вп’яте в Донецькій обласній бібліотеці ім. Н.К.Крупської
пройшли Стусівські читання з ініціативи Донбаського історико-літературного
музею Василя Стуса. Цього року письменники, краєзнавці, науковці всебічно
розкрили тему епістолярної спадщини поета в контексті епохи.

Про дружні стосунки з поетом, про цензурні перешкоди їхньому
листуванню в табірних умовах розповідав письменник і правозахисник Євген
Сверстюк; у рамках заходу в бібліотеці відбулася презентація його нових книг.
Емоційно аналізував лист Василя Стуса до Андрія Малишка, написаний в пору
навчання в Донецькому педінституті, поет Іван Приходько. На його думку, в
бентежних юнацьких пошуках душевної рівноваги вже вчувається майбутній страдницький
шлях поета. Та особливо зворушливим був виступ однокурсниці Василя Стуса
Євгенії Шевченко, котра ще й виткала колоритний гобелен «Квітка Стусу», який
подарувала музею його імені. Її виступ друкуємо.

 

Пише тобі твоя однокурсниця, яку ти, звичайно, не пам’ятаєш.
Річ у тому, що Донецький педінститут того часу – це навчальний заклад, де
дівчат було дуже багато, а вас, хлопців, – одиниці, тому ми знали кожного з
вас, а ви нас – ні. Та ще й вчилися ми з тобою в паралельних групах. Не часто
були в нас спільні семінари, та я добре пам’ятаю твої виступи – ґрунтовні,
оригінальні. Далеко не з усім ти згоджувався, логічно мотивуючи свою думку.

Та як могло бути інакше? Коли ми слухали лекції, ти
«пропадав» у читальній залі, і, коли один з викладачів, побачивши тебе там,
спитав, чому ти не на лекції, ти відповів: «Ви розповідаєте про Гегеля, а я
його читаю».

Пам’ятаю тебе і за інших обставин. Після першого курсу ми
працювали в радгоспі імені Горького Великоновоселківського району. Намагалися
бути разом, щоб почути якусь історію, байку, небилицю й жваво їх обговорити.
Почуття колективізму брало гору. Ти ж здебільшого тримався осторонь, наспівуючи
свою улюблену пісню «Були в діда бджоли». Потихеньку, протяжно, з якимсь
особливим почуттям. Не всі тебе розуміли, деякі навіть підсміювалися. Але мені
здається, що для тебе ця пісня чимало важила. Може, щось, пов’язане з
дитинством? Індивідуальність твоя проявлялася багато в чому, але загалом ти був
звичайним розумним хлопцем, й людські долі не були для тебе абстрактним поняттям.

Ти, Васю, мабуть, не пам’ятаєш, як дорогою до Кіровоградщини
на автовокзалі зустрівся зі своєю однокурсницею Вірою Передерій. Виявилось, що
їдете ви в сусідні села на роботу в школу. Обмінялися адресами, деякий час
листувались. В цих листах не було чогось особливого, тільки біль за те, що ти
бачив там, де працював. Життя селян тебе хвилювало понад усе. Велика душа твоя
вміщувала те, повз що ми часто проходили, навіть не помічаючи.

Але я не про це. Васю, зараз багато пишуть про кожен твій
крок на цій землі. А мені хочеться спитати тебе: чи за таку Україну ти
вболівав, чи такою її хотів бачити, чи за таку Україну ти віддав своє життя,
позбавивши дружину чоловіка, а сина – батька? Може, це блюзнірство, але мені
здається, що не за таку.

Навіть пререконана, що не за таку. Чи, може, я помиляюся?
Якщо ти мене чуєш (а кажуть, що це можливо), то даси відповідь. А поки що це
мене гнітить.

З повагою до тебе, дорогий наш однокурснику, твоя майже не
знайома Євгенія Шевченко, в студентські роки – Токарева-Шабельникова.

 

Публікація
Євгенії Шевченко

м. Донецьк

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!