Відомий український перекладач Юрій Попсуєнко 7 червня відзначив своє 80-річчя. Редакція «Української літературної газети» вітає пана Юрія з ювілеєм. Публікуємо уривок зі спогадів Юрія Попсуєнка.
— 1967 рік. Я — редактор редакції зарубіжної літератури видавництва «Дніпро». Завідувач редакції — Олекса Синиченко, нині знаний перекладач з німецької та грузинської мов, блискучий фахівець перекладацької справи. А в редакції працювали також Ростислав Доценко, Степан Наливайко, Анатоль Перепадя, Валентин Струтинський, Володимир Митрофанов, Дмитро Андрухів, Галина Лозинська. Щотижня обговорювалися переклади відомих і менш знаних тлумачів. Перекладацької майстерності я вчився у неперевершених Б. Антоненка-Давидовича, Г. Кочура, М. Лукаша, Є. Поповича, Ольги Сенюк, Ю. Лісняка, О. Тереха. Саме звідси почалося відродження школи справжнього українського перекладу. На жаль, працювати в редакції мені довелося недовго.
Восени 1967‑го мене покликали до телефону в кімнаті молодших редакторів. У слухавці зазвучав приємний баритон: «Капітан держбезпеки Чабан. Хотів би з Вами зустрітися. Пропоную біля пам’ятника Леніну, в руці у мене буде газета «Вечірній Київ». Подумавши, що це якийсь недолугий розіграш, я відповів: «Я Вас не знаю і зустрічатися не збираюсь». Лагідний тон змінили сталеві нотки: «Тоді я чекаю на Вас завтра об 11‑й годині у райвідділі міліції Радянського району».
Зміст розмови з капітаном-чекістом у міліції зводився до того, що оскільки я свідомий комсомолець і хочу будувати кар’єру, врешті, одержати омріяну квартиру, то мушу фіксувати таке: з ким і коли зустрічається мій колега Ростислав Доценко, як він редагує переклади і чи не пропускає в них якоїсь антирадянщини. Я тоді й гадки не мав, що Доценко в 50‑х роках був засуджений за націоналізм і майже десять років провів у спецтаборах ГУЛАГу. І ось тепер мені пропонують стати «сексотом» (секретним співробітником).
Єдиною людиною в Києві, з якою я міг тоді відверто поговорити на цю тему, був незабутній Олександр Бандура, котрий після трирічної перерви знову очолив видавництво «Дніпро». Слід сказати, що мудрішої і поряднішої людини я в своєму житті не зустрічав. Його вплив на мою долю важко переоцінити. Того ж дня я зайшов до нього порадитися, що ж мені робити? «Негайно пишіть заяву про звільнення, — почув я, — бо ця контора від вас не відчепиться. Будуть шантажувати, купувати, погрожувати, і це може скінчитися плачевно». Через три дні, 16 вересня 1967 року, я вже сидів за редакторським столом у видавництві «Молодь» на вул. Пушкінській, 38.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
— І як довго Ви там пропрацювали?
— Не повірите — аж 32 роки! Кажуть, що місце роботи треба час від часу змінювати. Я цього не певен, а от Євген Гуцало якось у спілчанській кав’ярні «Еней» на Орджонікідзе, 2 (нинішня Банкова) сказав мені: «Юрку, працювати на одному місці й жити з однією жінкою більше десяти років — негігієнічно». Очевидно, він пожартував. До речі, Гуцало (вже не жартуючи) активно підтримав мою кандидатуру на приймальній комісії, коли я вступав до СП України, а офіційні рекомендації мені тоді дали відомі перекладачі Д. Андрухів, С. Ковганюк, Ю. Лісняк, Д. Білоус і З. Біленко. Було це у 1976‑му, а прийняли — у 1979‑му. Отже, спілчанського стажу в мене вже 41 рік.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/