Людина живе доти, допоки живе пам’ять про неї, – відома істина. Письменник залишає по собі
книжки і вдячних читачів. Про це думалося на вечорі пам’яті, присвяченому
відомому поетові, культурологу, публіцисту, заслуженому працівникові культури
України Петрові Микитовичу Бібі. 1 липня 2013 року літературна громадськість
України відзначила столітній ювілей від дня його народження. Завдяки невтомному
Олександрові Бакуменку вечори пам’яті під промовистою назвою «Негаснучі свічі» стали вже традиційними. У Будинку письменників збираються як
старші літератори, так і початківці.
Усіх їх об’єднує бажання почути спомини про
письменників, як творили обличчя української літератури. Неоціненна заслуга
відповідального секретаря Київської організації НСПУ Олександра Бакуменка, який
сьогодні повертає із небуття імена тих людей, без яких годі було уявити
літературний процес. І ось добра новина для шанувальників української
літератури. У видавництві «Альтерпрес» в серії «Літературна галерея» вийшла
нова книжка Олександра Бакуменка, присвячена Петрові Бібі. «Магнітне поле
життєлюба», – так називається розвідка про життя і творчість Петра Микитовича.
До речі, це вже дев’ята книжка, яка побачила світ у
серії «Літературна галерея». Вже побачили світ літературні портрети Миколи
Сингаївського, Юрія Ярмиша, Віктора Некрасова, Дмитра Білоуса, Володимира
Югова, Євмена Доломана, Ганни Чубач, Бориса Олійника.
Гортаємо сторінки книжки про
Петра Бібу і слухаємо цікаву розповідь Олександра Бакуменка про свого старшого
побратима. Сімдесят років літературної діяльності! Таким творчим ужинком Петра
Біби варто не лише пишатися, але й розповідати студентам-філологом. І повсякчас
нагадувати про глибоке коріння української літератури, про шляхетних лицарів
слова, які були щедрими на душевне тепло і підтримку свої літературних
побратимів. На жаль, наш час скупий на тих, хто наділений талантом дарувати
любов і тепло своїм ближнім. Цей дефіцит людяності так і хочеться заповнити,
тому так важливо пам’ятати про таких подвижників Слова
і Духу, як Петро Біба. Про це говорила, зокрема, головний редактор газети
«Культура і життя» Людмила Гнатюк. Пані Людмилі пощастило очолювати газету, яка
за часів редакторства Петра Біби (1962-1975) вважалася однією із найкращих на
той час літературних газет. Голова Київської організації НСПУ Михайло
Сидоржевський говорив про важливість культурологічної праці Олександра
Бакуменка, який фіксує і залишає у літературі неоціненні спогади про
письменників старшого покоління. Олександр Бакуменко щедро ділився із
присутніми спогадами про Петра Микитовича Бібу: «Він залишив після себе не
тільки неоціненну культурну спадщину, а й добру пам’ять, бо в усі часи говорив правду. Душа великого життєлюба була завжди
відкрита для друзів, він підтримував талановитих, допомагав опальним, був
захисником скривджених».
Петро Микитович уважно слідкував
за творчістю Олександра Бакуменка, підтримував, давав слушні поради. Написав
рецензію на його першу книжку «Серпневий падолист». І досі з теплотою в серці
пригадуються Олександрові Бакуменку слова із передмови: «Цю книжку я назвав би
Поезія Пам»яті. Перед її написанням Олександр Бакуменко, син відомого письменника
Данила Бакуменка, почав упорядковувати неоціненний скарб – посмертну рукописну
спадщину батька». Напевно, це і є щастям – зустріти на своєму творчому шляху
щедрого душею побратима. Свої думки Петро Біба завжди висловлював аргументовано
і зважено. «Думка Петра Микитовича завжди мала для мене неабияке значення, –
зізнається Олександр Данилович. – Так міг сказати ще тільки незабутній
Володимир Омелянович Забаштанський. Тепер, коли їх обох не стало, я розумію
їхню внутрішню схожість. То були від природи обдаровані люди, справжні
інтелігенти, з характером, зі своєю позицією, із психологією людей переможців,
хоча у житті перемоги давалися їм вкрай важко. Як не дивно, при твердому
характері у цих людей були ніжні, поетичні душі. Про таких людей мій батько любив
говорити: «Мужнє серце – добре серце».
…Легендою у літературних колах
став випадок, про який Олександрові Бакуменку розповідав Петро Микитович.
Поети, на жаль, в усі часи були людьми незаможними. Одного разу до Петра Біби в
редакцію газети «Культура і життя» завітав незабутній Дмитро Омелянович
Луценко. Відомий поет-пісняр, автор знаменитої пісні «Києве мій» – таким ми
знаємо уславленого поета. Але спогади є цінними саме тому, що бачимо живу, а не
схематичну людину. Звісно, що талановитому поетові рим не бракувало, а от
грошей…Катма!
Ой, Петро, ой душа,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ой, товариш, Біба,
Надрукуй мого вірша,
Бо немає хліба.
Так, це слова Дмитра Луценка.
Петро Микитович теж не залишився у боргу і відповів йому доброзичливим жартом:
Я Петро, я душа,
Я товариш Біба
Надрукую два вірша,
Щоб було й до хліба.
…У пам’яті зберігаються різні
епізоди – сумні й веселі, жартівливі й щемливі. З таких епізодів складаються спогади про людину. І вони –
безцінні. На жаль, сьогодні прикро усвідомлювати, що цікава творчість Петра
Біби не поцінована та не відзначена належним чином у нашому суспільстві. Та не
будемо засмучуватися та хилити голови. Адже Петро Біба залишив нам
найголовніший урок у житті – урок життєлюбства: «Не впадайте, люди, у зневіру,
вірте в розум і добро в житті».
Наталія Осипчук, письменниця, член НСПУ