Промениста днина 14 квітня уславилася непересічною подією. Студенти ОП «Літературна творчість, українська мова та література й англійська мова» кафедри історії української літератури, теорії літератури й літературної творчости (завідувачка Оксана Сліпушко) Навчально-наукового інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка взяли активну участь у презентації книг Бориса Пономаренка «Сила роду нашого» та «Боротися – щоб жити», присвяченій памʼяті Романа Пономаренка, майора ЗСУ, командира групи розвідки 111-ї бригади.
Голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський відкрив зустріч проникливим вступним словом, стисло і змістовно розповівши про Бориса Йосиповича Пономаренка, його багатолітню працю – від електрика ливарного цеху до народного депутата України 2-го, демократичного скликання і теперішніх посад, зокрема заступника голови Київської організації НСПУ та ін.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Потужною увертюрою мистецького заходу став виступ Анатолія Паламаренка – героя України, найкращого читця Шевченкового слова, оберега нашої мови та літератури. Він зачитав уривок із книги «Боротися – щоб жити». Фізично відчувалась небайдужість до прочитаного, незрима любов до всього українського, відлунювала невичерпна міць і непоборність наших співвітчизників. Анатолій Нестерович говорив про неабиякий письменницький хист Бориса Пономаренка, котрий пише так ревно, що коли очі читають слова, душа відлітає на місце подій. А оскільки передумовою написання цих творів була гірка втрата, то вислови стали ще більш влучними, чіткими й переконливо-пронизливими. Виступ Анатолія Нестеровича вирізнявся напрочуд сильною енергетикою та жагою передати емоції, що вирували в серці.
Передмова до книжки «Боротися – щоб жити» – плід натхнення Петра Засенка. Це друг Григора Тютюнника, що мав щастя слухати його тексти у неперевершеному виконанні автора, а також Василя Симоненка: жив із нашим світочем в одній кімнаті в гуртожитку та видавав його твори. Нині він – голова Приймальної комісії Національної спілки письменників України. Написання вступної частини твору – дуже відповідальна справа, позаяк саме вона схоплює тон оповіді та її манеру, визначаючи, чи зацікавиться читач, чи гортатиме сторінки далі, відтак зʼявляє перше враження про текст. Про чуття цієї відповідальности говорив Петро Петрович.
Цікаві міркування висловив також Борис Кожин, перший командувач Військово-морського флоту України, який, до речі, народився в один день із Борисом Пономаренком. Він теж уславив талант автора та розповів історію їхнього знайомства.
Лейтмотивом думки Олександра Бандурка, генерал-полковника Міністерства внутрішніх справ України, була вагомість головного націєтворчого чинника – мови, котру українство мусить плекати й оберігати від рук як чужих катів, так і своїх невігласів (на жаль, нині не всі осягають, що без належного ставлення до мови наш народ зникне, а відтак щезне його історія). Також він стверджував, що головне завдання натепер – виховати патріотично налаштоване покоління, яке примножуватиме надбання славетних пращурів, наших теперішніх захисників і захисниць. А ще казав про важливість поваги до воїнів, бо саме завдяки їм можемо жити й творити. Також підкреслив, що не можемо звертатися до нових подвигів, поки належно не вшануємо минулі.
Видатний учений і дипломат, державний діяч, академік АН України, директор Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна Сергій Комісаренко розповів про давні взаємини з Б. Пономаренком. Серед інших міркувань висловив і таке парадоксальне: вороги зробили величезний внесок у єднання українців і творення нашої нації, адже лише тоді, коли почали нищити те, що дороге серцю, плюндрувати нашу честь і гідність ми, зрештою, отямились від апатії й застою.
Осердям зустрічі стали слова автора книг, який пронизав до глибини душі трепетною історією їх появи. Борис Йосипович оповів про те, яким за життя запам’ятався його син, пригадав останні миті земного шляху Романа Пономаренка. Свого часу батько не наполіг на тому, щоб син узяв перепочинок після поранення, бо бачив, яким він був одержимим ідеєю визволення України від нечисті, як прагнув повернутися до побратимів, яких сам добирав до свого підрозділу і не міг їх надовго полишити. У залі панувала пречиста атмосфера, адже всі усвідомлювали героїчний чин людини, про яку йдеться. Щемною була пісня, присвячена синові, що пролунала як втілення безмежної батькової любови, всеохопної гордости та несамовитої журби. Ми перебували не тут, а десь там, на полі бою, де стрімко обірвалося життя нашого Героя.
Виступ молодіжного крила Національного заслуженого академічного народного хору України імені Григорія Верьовки подарував публіці єднання з душею нації – піснею. Хористи захопили своїм талантом передавати єство українства й тонко відчувати його особливості, утверджувати нездоланність і непохитність культури українського народу.
Завершальним акордом тривалої зустрічі став виступ наших першокурсниць, яких вивів на сцену і представив доктор філології, академік АН вищої школи України Анатолій Ткаченко. Вірші збірки Бориса Пономаренка «Сила роду нашого» прочитали Софія Крепка, Дарина Прокопка, Олеся Макарова, Вікторія Краплина, Олеся Павловська, Ярослава Грищенко. Усім підписав свої книжки Борис Йосипович.
Професор Ткаченко сказав також, що тематика цієї зустрічі перегукується з творчістю Василя Симоненка – через понад 60 років! Присутні мали змогу ознайомитися з подарованою Борисові Йосиповичу збіркою «Просто неба» з архіву нашого видатного перекладача Григорія Кочура, де вміщено 23 досі не публіковані вірші Симоненка, а також переклади, спогади його і про нього. Видання ірпінської «Бібліотеки “Слова відважних”» підготував автор передмови й приміток А. Ткаченко спільно з директоркою Літературного музею Григорія Кочура заслуженою працівницею культури України пані Марією Кочур. А також усі побачили й послухали відеокомпозицію нашої 3-курсниці Дари Тодосьєвої «Задивляюсь у твої зіниці…» з незабутнім голосом вічно молодого Василя Симоненка.
Михайло Сидоржевський дуже вправно модерував зустріч, давав фахові коментарі й тлумачення до сказаного, уміло скеровував хід подій та задавав тон розмови.
Мабуть, найтрепетніше сприймали кожне слово зі сцени члени родини Бориса Йосиповича, котрі сиділи в правому крилі зали, слухали, промовисто мовчали, а по закінченні оточили старійшину роду біля столика, де він підписував книжки, допомагали йому, були поруч, підтримували.
Вельми вдячні нашій Науковій бібліотеці імені Михайла Максимовича, де відбувся цей пам’ятний захід, зосібна пані Марині Женченко – її директорці.
Юлія Рохманова,
студентка 1-го курсу ОП «Літературна творчість,
українська мова і література та англійська мова»