Володимир Базилевський – честь і гонор нашого степового краю. І тим, що тут народився, неподалік славнозвісного по всіх земних широтах Павлиша, і що тут здобув середню освіту, що працював тривалий час у пресі та в видавничій справі (яскраве свідчення: «Одкровення в кафе “Пегас”» – Київ, «ЯрВал», 2010, с.19), керував літературною студією «Сівач», аж поки його не покликала столиця на п’ятому десятку літ… І хоч за останні сорок років він одвідував рідні степи інкогніто й жодного разу публічно (чи це особливість натури, чи тяжка згадка про розставання з містом на Інгулі, підсолена й підгірчена місцевою компартійною владою?), але шанувальники його таланту повсякчас озивались до земляка, запрошуючи його на імпрези, беручи в нього інтерв’ю, провідуючи вдома й на дачі, сприяючи у виданні окремих книг…
Свідченням такої шанобливої уваги є й останній в часі фоліант Базилевського: «Інстинкт істини. Імпресії та медитації» (Кам’янець-Подільський, ТОВ «Друкарня «Рута», 2024, 1160 с.) – презентація його відбулась посеред квітня в обласній науковій бібліотеці імені Дмитра Чижевського міста Кропивницького. Крісел у залі краєзнавчої літератури не вистачало – окремим шанувальникам творчості поета-есеїста півтори години довелось вистояти.
Історія видання книги коротка. Торік восени бригада степових любомудрів (письменник-журналіст, науковиця літературного музею і заступник голови обласної ради) подались на зустріч із Володимиром Олександровичем, який вкотре дарував землякам частину своєї зібраної за життя бібліотеки. І в зацікавленій розмові, яка тривала понад три години, зринула фраза з уст Поета про тривалі пошуки мецената на видання роздумів про життя й людину, літературу й мистецтво, про майстрів і охлос, експеримент і традицію… «Давайте рукопис!» – мовив уважний слухач, він же Юрій Семенюк, людина з владних коридорів. І через три місяці книга побачила світ. Таке буває, хоча й рідко. На презентацію меценат в силу обставин не зміг прибути, але голос його, народного депутата України Богдана Торохтія, пролунав у презентаційній залі: «Тішуся тим, що долучився до видання великої книги… Думки автора часом і різкі, особливо стосовно нашої влади, але на те й існує мислитель, аби привертати увагу до проблем та вирішення їх… Книгу важко переоцінити – жаль, що Шевченківська премія вручається лиш раз у житті…»
Історія написання книги тривала, багаторічна – пів століття, а може й більше. У передмові В.Базилевський підказує: «…історія рукопису цієї книжки почалася з усвідомлення автором необхідності дисциплінувати свій хаотичний щоденник. Відмовитися від побутового, вторинного, дріб’язкового. Зосередитися передусім на тому, що має стосунок до літератури, культури загалом». Професор Григорій Клочек сказав, що до осягнення цієї книги читач має бути підготовлений, бо автор – один із найзначиміших інтелектуалів країни, який все життя проводить серед книг, покладів мудрості всього світу. І подав яскраву картину плекання національно-свідомих кадрів Одеським університетом у пору хрущовської відлиги: ні Шевченків університет, мовляв, не мав такого дозволу (столиця під пильним оком органів), ні тим більше Франків (у Львові іще до вступу в студентські лави юних просвічували на предмет зацікавлення національним і заздалегідь відхиляли) – зате в російськомовній Одесі викладачі й студенти філфаку вільно носили вишиванки, цитували Шевченка-Франка й запрошували в гості дисидентів та майбутніх світил української культури: в таких от умовах формувався автор «Імпресій та медитацій». Професор кількома яскравими цитатами з коментарями наблизив читачів до презентованого видання.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«І досі почуваюсь київським кіровоградцем чи кіровоградським киянином! – ствердив Поет по телефону на запитання ведучого Валерія М’ятовича. – Три міста в моїй долі: Одеса, Кіровоград, теперішній Кропивницький, і Київ…» Голос його звучав і в притишеному залі, й тоді, коли завили сирени повітряної тривоги. Звучала музика його поезій. Що нагадував той голос окремим присутнім, які й досі бережуть його перші книги з автографами?
Сприятливі для громадянського вияву 60-і, а тим більше кінець 80-их багатьох письменників, зокрема й поетів кликали на трибуни не тільки з віршами, а й з палкими політичними промовами. Базилевський до них не належав. Він слідував тому правилу, яке записав у щоденнику в пору літературних дебютів: «Найпродуктивніша форма громадської діяльності письменника, за Паустовським, – письменницька робота». Драч очолив Народний рух України, Павличко – «Просвіту» імені Т.Г.Шевченка, Борис Олійник – заступник голови Ради національностей Верховної Ради СРСР, Іваничук, Пушик, Мовчан та багато інших стали народними депутатами, а Базилевський – на дачі в Глевасі: поливав гарячі голови «холодним душем історії», заходив у запаморочливі суперечки з молодими амбіційними творцями «нового поетичного слова»… Ніхто зі старшого покоління творців слова тоді не одважився стати на бік естетики й етики, один він, Базилевський.
«А він був гарячий не тільки в своїх есеїстичних текстах!» – заперечує мені Броніслав Куманський, ровесник Базилевського, пам’ятаючи його молодого, керівника літературної студії «Сівач» при обласній комсомольській газеті «Молодий комунар». Не зміг прийти на презентацію, то передав свій написаний виступ: «У 1968-му, коли в Україні почалася розгромна кампанія проти Гончаревого «Собору», Володимир скликав засідання студії, на яку запросив авторитетного літератора старшого віку, де й обговорили опальний роман. Розмова вийшла бурхливою – адже учасниками дискусії були люди молоді і гарячі. Під кінець гість студії підсумував її (розмову) як незрілу, невчасну і ще вже не пригадую яку. А результат був такий: на підримку Олеся Терентійовича проголосували всі учасники дискусії, проти був лише гість студії. Наступного дня секретарка обкому партії Ніна Сухаревська на якомусь засіданні заявила, що «вчора ці зелені, які самі ще рядка не написали, ледь не довели нашого шановного N.N. до інфаркту».
У кінці 80-их, коли мені часто доводилось їздити до столиці (у рухівських здебільшого справах, а заодно навідувався у редакції журналів, де почав друкувати свої оповідання), у «Дніпрі» Василь Шкляр якось сказав: «Ти з Кіровограда? Базилевський недавно переїхав до Києва. Коли жив у Кіровограді, то мало хто знав його, а тут усі заговорили…» Володимир Базилевський – шістдесятник не тільки за віком і світоглядом, а насамперед за талантом. При живих шістдесятниках (Вінграновський, Дзюба, Сверстюк, Загребельний, Земляк) він був наче в їхній тіні незавважений. Він і сьогодні сам собі зізнається, що його поезія й досі не прочитана. Кокетує поет? Він не з таких. Тому: почуймо його. Як почули й усвідомили його есеїстику. Тепер, коли в небеса зринають атланти, коли наш літературний світ біднішає, просто мізернішає на постаті великі й значимі, ми бачимо, як увиразнюється і звеличується автор «Інстинкту істини». Бо такої книги за рівнем мудрості, за глибиною розмислів, за щирістю, відкритістю й навіть парадоксальністю, за густотою афористичності в українській літературі за всі її століття існування не було і чи й скоро буде.
Ким і як вона посіяна в серце й мозок допитливого юнака з берегів вічної ріки – посіяна і виплекана у тисячносторінковий фоліант? «Щоденником» Жюля Ренара, з яким, щоденником, знайомив мене з власної книгозбірні й давав читати-конспектувати в пору моєї молодості? Чи «Журналом» Тараса Шевченка і поезією нашого національного пророка? Ці питання можуть бути загадкою і для самого поета.
Приінгулля, серединна земля України помежи Бугом і Дніпром, народила для нашої літератури видатних митців: Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, Володимир Винниченко, Євген Маланюк, Дмитро Чижевський, Юрій Яновський, Іван Микитенко… Сьогодні в цей почесний ряд заходить і Володимир Базилевський.
Василь Бондар