Василь Шкляр: «Я сказав би Василю Симоненку: будь обережний, бо сьогодні тебе так само можуть убити за мову»

239

85 років виповнилося б 8 січня поету-шістдесятнику Василю Симоненку, але він пішов із життя у 28. Як зазначив на вечорі в Черкаській обласній філармонії, присвяченому дню народження поета, голова Черкаської облдержадміністрації Роман Боднар, «зал повний: у поета і сьогодні багато шанувальників».

— Симоненко був людиною, яка представляла авангард суспільства, проявляла характер. І за такий короткий життєвий шлях залишила яскравий відбиток у історії і в нашій свідомості, — сказав очільник області. —  «Народ мій є, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ, пощезнуть всі перевертні й приблуди і орди завойовників-заброд..» —  на жаль, підтексти про заброд, які він вкладав у свої вірші, залишаються актуальними й досі.

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Долучайтесь до УЛГ у Telegram!

Про своє усвідомлене знайомство із творчістю Василя Симоненка поділився заступник голови Черкаської обласної ради Андрій Сегеда:

— Більше 20 років тому я вступив у ЧНУ і почав ходити на літературний гурток. Першим моїм учителем був Юрій Смолянський, сучасник поета, який багато про нього знав і розповідав, актор, який будував цілі концертні програми на поезіях Василя Симоненка. І першим моїм завданням було вивчити вірш «Брама». Спочатку мені це здалося дуже легко — всього 16 рядків, але я зрозумів, що читати треба так, що ключі мають брязкати, а брама скрипіти…  Найбільше мене вразило, що у 1962 році, коли Совєцький Союз був ще в повній своїй силі, поет писав про «безформні м’ячі» — черепи дітей і дорослих, жертв сталінських розстрілів, які поет на власні очі побачив у Биківні. Вірш «На цвинтарі розстріляних ілюзій» про Биківню характеризує його як принципову людину, як правдоруба, справжнього шістдесятника.

На вечорі було вручено одну з найпрестижніших в Україні літературних премій: імені Василя Симоненка. Голова Черкаської обласної організації НСПУ, професор Володимир Поліщук, який 25 років очолює конкурсну комісію Симоненківської премії, подякував її засновникам: ОДА та облраді, депутатам, співзасновникам – Національній спілці письменників України. Всеукраїнському товариству «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка, Лізі українських меценатів, що дбають про зміцнення престижу премії: сьогодні, зазначив він, два лауреати відповідно отримають 20 і 30 тисяч гривень.

У першій номінації за кращу першу поетичну збірку конкурували шестеро талантів. Переміг Ігор Мітров із збіркою поезій «Голландський кут».

— Я з Керчі, — взяв слово лавреат. — Трошки хронології. 1997 рік, я в першому класі. Моя перша вчителька Любов Павлівна навчила мене пісні «Виростеш ти, сину». Вчителька була з Миколаївщини. Далі, 9 клас. Я свідомо переходжу на українську мову. 2010 рік. Мене кладуть у Керчі в психушку за те, що я розмовляю українською. І це ще до анексії Криму.

Ігор Мітров прочитав кілька віршів.

У номінації за кращий художній твір з-поміж 18-ти претендентів лауреатом визнано одного з найпопулярніших українських письменників Василя Шкляра за роман «Троща».

— «Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова…Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права». Чи є ще поет, суголосніший із теперішнім днем? — риторично звернувся до залу Василь Шкляр. — Це я до того, що колись такі тонкі критики, що ось-ось перервуться, казали, що із незалежністю слава Симоненка згасатиме, що він злободенний був у ті часи. Але яка ж то велика омана! Мені доля подарувала пізнання його пекучого слова, коли я був восьмикласником. Далекого вже 1966 року мій абсолютно зросійщений до кісток дядько Михайло, інженер «Ленінської кузні», раптом випадково натрапив на збірку поезій Василя Симоненка. Він її прочитав і закам’янів. Він отерп, він знерухомів. А потім покликав своїх дітей і сказав: «Я вам більше не папа, а тато.» Коли дядько знову приїхав у наше село, ми його вже не впізнавали: він більше не цвенькав, він говорив так, як і ми. Так говорили його діти, і так навіть почала розмовляти його дружина, яку ми називали «кацапка». Ось яка сила того слова.

Товариство, а що б нам сьогодні сказав сам Василь? Що оті запроданці, оті лакузи, оті зайди — і сьогодні ми бачимо багатьох їх у владі, що за московські гроші вони скупили всі інформаційні канали і знову русифікують нашу націю. Вони збираються на тих каналах кодлами і скаржаться, як затискають російську мову.

Мене сьогодні запитав на радіо кореспондент: а що б ви сказали, якби зустріли Василя — уявімо таку фантастичну картину? Я сказав би: Василю, ми вже третє десятиріччя в незалежній Україні, але будь обережний, бо тебе так само можуть убити будь-якого дня за твою мову і за твоє слово. Як убили Артема Мирошниченка, як за татуювання української символіки з полонених бійців живцем здирають шкіру…

Товариш Василя Симоненка Петро Засенко розповів учасникам вечора про їхнє студентське життя: він був філолог, Василь — на два роки старший і вчився на журналістиці, а єднала їх літстудія «СіЧ». Зауважив, що сам Василь мало виступав із віршами і мало друкувався. «Мені здається, що він не міг отак, написавши, швиденько віддавати в друк. Бо, заходячи в храм літератури, знав, що в цьому храмі були і Тарас Шевченко, й Іван Франко… І готувався на такому рівні».

Гістьми Черкас у симоненківські дні були Анатолій Паламаренко — артист, Герой України, Василь Нечепа — український кобзар, лірник,  голова НСПУ Михайло Сидоржевський. Гості вклонились могилі поета, відвідали музейну кімнату «Робочий кабінет Василя Симоненка» у редакції газети «Черкаський край», де поет і журналіст працював у 1957-1960 роках.

Довга черга стояла за автографом до лауреата премії Василя Шкляра у фойє обласної філармонії.

Лариса СОКОЛОВСЬКА

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!