В Києві відкрито перший в україні пам’ятник матері-вдові

22 червня, у День скорботи та вшанування пам’яті жертв
Великої Вітчизняної війни у парку Перемоги, розташованому на території
Дніпровського району Києва, відкрито перший в Україні пам’ятник Матері-Вдові.

В церемонії відкриття взяли участь голова КМДА Олександр
Попов, голова Дніпровської райдержадміністрації м. Києва Олександр Шевчук,
радник Президента України Ганна Герман, голова Комітету з питань державного
будівництва та місцевого самоврядування Верховної Ради України Олександр
Омельченко, Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка
Борис Олійник, а також представники ветеранських громадських організацій, кияни
та гості столиці.

Під час церемонії відкриття пам’ятника Матері-Вдові Борис
Олійник урочисто звернувся до учасників заходу. У своєму виступі перед
багатолюдним зібранням він, зокрема, сказав:

«22 червня 1941 року – чорна дата, вкарбована довічно в
календар історичної пам’яті України.

Цього дня почалася Вітчизняна війна. Уже в перші її
лиховісні години полягли тисячі червоноармійців і заплакали перші вдови. А
потім прийшло стільки похоронок, що Україна воістину стала країною вдів. Позаяк
увесь тягар за дітей і державу обвалився на утлі жіночі плечі. Сьогодні, через
сімдесят літ, постає пам’ятник земній богородиці – Матері-Вдові.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Десь в глибинах єства мого покоління дітей-сиріт час од часу
тоскно одзивалося якесь відчуття вини за недодану шану нашим матерям. За їхній
правдешній життєвий подвиг. І осіяння прийшло не з горних небес, а від мешканки
села Любимівка Солом’янського району на Дніпропетровщині – доньки матері-вдови
Ганни Заболотної.

Через газету «Сільські вісті» вона звернулась до мене з
чаїним покликом – коштом всієї української громади возвести всенародний
пам’ятник Матері-Вдові. Наше з нею листування, дякуючи світлої пам’яті
редактора Івана Сподаренка, з грудня 2008 року набуло всеукраїнського
розголосу. Відгукнулися тисячі громадян, які підтримали і морально, і
матеріально поклик нашої Ганни. Цебто акція стала всенародною. Згодом
публікації про дароносців далі повів «Голос України» під орудою головного
редактора Анатолія Федоровича Горлова. Перший внесок у сумі 1 тисячі гривень
подарувала Неля Іванівна Даниленко. Хотів би назвати добродійника Дениса
Денисовича Добра, який чотирнадцять разів робив внески на цю благородну справу.
І вже як земляк вклоняюся рідним зачепилівцям і новосанжарцям за їхню душевну
щедрість.

В Українському фонді культури уже підготовлені до друку
збірник «Хроніка: від першопочатків до днів нинішніх», де буде оприлюднена вся
переписка з урядовими інстанціями, склад нашого громадського комітету з
координації акції, протоколи його засідань і, найголовніше, імена всіх
дароносців.

Сьогодні я ще раз хочу подякувати кожному з них особисто,
колективам часописів «Сільські вісті»  і
«Голос України», президентським і урядовим структурам, зосібне Миколі Яновичу
Азарову, які підтримали цю шляхетну справу, київським властям на чолі з Поповим
Олександром Павловичем, Леоніду Новохатьку, Юрію Богуцькому, Ганні Герман,
особливо Голові Дніпровської райдержадміністрації м. Києва Шевчуку Олександру
Семеновичу і його сподвижникам, усім мешканцям району, які пригорнули цей
пам’ятник. Всім дароносцям різних партій, яких об’єднала мати в доброчинстві.
Всім депутатам, які разом з головою парламенту вклали свої статки. Хай неоскудне
рука дароносців.

Дякую талановитим молодим скульпторам – Андріану Балогу та
Костянтину Добрянському, їхньому наставнику-маестро світового визнання –
Володимиру Чепелику, які вчинили мистецький подвиг – в рекордно короткий
термін, долаючи опір матеріалу, подарували Україні цей могутній знак синівської
подяки і шани нашим земним богородицям. Сердечної вдячності заслуговують
головний архітектор Костянтин Черній і вся його команда, доглядачі парку
«Перемога», майстри-каменярі об’єднання «Художник», працівники нашого
Українського фонду культури і всі члени координаційної ради.

Це особливий пам’ятник, бо вознесений всенародно і всім
нашим матерям і кожній матері особисто.

Мені, мати моя, сьогодні на серці полегшало від відчуття, що
хоч дещицю віддав тобі синівської віддяки за все, що ти сподіяла для мене, для
України і всього світу. І водночас, як і всі вдови, звеличила рідний народ,
його благородство, котрий, не зважаючи на всі негаразди, зберіг родову пам’ять:
«Чиїх батьків і чиї ми діти». І ще раз потвердив право на безсмертя».

Зазначимо, що, за інформацією Українського фонду культури,
протягом трьох років Фонд збирав кошти для втілення народної ідеї – спорудження
пам’ятника Матері-Вдові. Загалом на його рахунок надійшло 2469 внесків на суму
понад 358 тис. грн. Пам’ятник виготовлено з гранітного блоку. Його висота 4,5
м. Важить скульптура 15 т.

***

ТАК СХОЖІ ДОЛІ
НАШИХ МАТЕРІВ

 Звернення Галини Заболотньої до Бориса
Олійника у «Сільських вістях»

«Сиділа в
сільраді і чекала посвідчення про смерть матері, – згадує в листі до редакції
Галина Василівна Заболотня. – А тут по радіо читають чудо-поему «Сиве сонце
моє» Бориса Олійника. Боженько, та це ж усе як про мою маму, батька, про нас,
дітей війни. І з тих пір збірка поезій Б. Олійника у мене на столі, під рукою.
Я читаю, коли сумую за мамою, коли згадую своє безбатьківське дитинство, коли
просто відпочиваю. Я майже напам’ять знаю цикл, присвячений пам’яті матері. Так
схожі долі наших матерів, нас, дітей, що Ви мені, Борисе Іллічу, як брат. Слова
Ваші щирі – попадають у ціль. Пісні мелодійні – за душу беруть. Тож хочу і
прошу, щоб Ви кинули клич: побудувати пам’ятник Матері-Вдові. Я перша дам 100
гривень з пенсії.

Бо це ж вони,
жінки-вдови, на своїх плечах винесли весь тягар війни і післявоєнну розруху
видержали. І діток самі на ноги ставили. Ще й горді які були. Ніколи не
показували, як їм тяжко було. Тягли, як леміш землю.

Нерви, сум,
недоїдання, нестача грошей. Все пережили. А здоров’я підкосило. Понад 30 років
лежать наші матері в землі, яку обробляли, любили, оспівували. 65 років мені і
65 років, як немає батька. А він загинув на своїй рідній землі 1943 року. Не
дожила мама до розпаювання землі, може, і вона своїм діткам передала б якийсь
пай. А так навіть куль соломи для кози ніде взяти. А ми ж Діти Війни…

ЗАБОЛОТНЯ Галина
Василівна, село Любимівка Солонянського району Дніпропетровської області»,
серпень 2008.

 

УСТАМИ ГАЛИНИ
ВАСИЛІВНИ ГОВОРИТЬ САМА УКРАЇНА

Відповідь Бориса Олійника на сторінках «Сільських
вістей».

Прошу читачів
звернути увагу на останні два речення, що свідчать, в якому понищеному стані
опинилося село. Тож які статки в пенсіонерки Галини Василівни – не треба
напружувати уяву. А тепер повернімося до початку листа, де вона закликає
спорудити пам’ятник Матері-Вдові і ладна першою внести 100 грн. зі своєї
пенсії.

Та вже один цей
порух душі має вознести наш досить підупалий дух на піднебесну височінь
гордості за свій народ, бо устами Галини Василівни говорить сама Україна!
Народ, що пережив такі страхоліття і зберіг таку чистоту серця, подільчивість,
шляхетність і незатьмарену Пам’ять, – такий народ воістину безсмертний.

Українські вдови
– то особливе явище у світовій історії. Це на все небо – вдовиний журавлиний
ключ, поєднаний своєрідним обрядом послушництва, ціла держава зі своїми
законами, правилами, етикою й мораллю, зі своєю особливою духовною культурою, з
могутнім материком пісень, планів, дум, легенд.

І те огранювалось
упродовж віків: українські чоловіки без спочиву воювали супроти різноликих
ворогів – татар, турків, монголів, ляхів… Чимало з них падало на полях
бранних, лишаючи ще зовсім молодих удів. Лише не багатьом з них лучилося щастя
на нову пару. Переважна ж більшість так і звікувала вдовами, записавши слізьми
навіки-віків:

Усі гори зеленіють,

Тільки одна гора
чорна.

Тільки одна гора
чорна,

Де сіяла бідна
вдова.

Де сіяла,
волочила,

Слізоньками
примочила.

І вже й справді
унікальне трагічне явище – вдови Великої Вітчизняної війни. Україна –
найпостраждаліша в цьому двобої: за апокаліптичним числом жертв їй та Білорусі
немає рівних, позаяк по наших і сябрових землях страшний бульдозер війни
пройшовся двічі. Жодної родини не обминуло.

У моєму рідному
селі Зачепилівці до війни – 360 дворів. Ми з односельцем і колегою Дмитром
Янком нарахували майже 170 загиблих чоловіків.

Моя мати у 27
років провела на фронт свого чоловіка. А у двадцять дев’ять вже стала вдовою,
щоправда, про це дізналася аж через три роки ( в 46-му) з похоронки: «загинув
під Харковом в 43-му».

Отже, Зачепилівку
можна назвати вдовиним селом. Як і більшу частину всієї України – державою
вдів. Вдовина держава.

Плакати нашим
матерям не було коли. Відголосивши по чорних похоронках, треба було братися за
роботу, і не тільки за жіночу, а й чоловічу – ростити сиріт, тягти плуга,
впрягшись у нього. В окупацію міняти останні довоєнні одежини на кусень хліба,
мірку пшона, пригорщу борошна.

По війні
піднімати Україну з руїни. І знову недосипати і недоїдати в ім’я надії на
щасливу будучину, в ім’я дітей. А вечорами в кожної по черзі збиратися «на люди»:
прясти, вишивати, латати – і співати. Так-так, і співати, бо недолюбили ж, не
натішилися милими, а були ж – молоді, і природний потяг до чоловічого плеча
переливався в пісню.

Одне слово, коли
ми сьогодні віншуємо живих і полеглих солдатів страшної війни, поруч з героями,
бійцями, командирами, уславленими генералами і маршалами в одному з ними ряду,
доземно вклонившись, воздаймо найвищу шану нашим матерям – вдовам, які на своїх
плечах винесли із погарищ і возродили Україну.

Вже давно серед
велелюддя зроджуються розмисли про належне пошанування нашої згорьованої, але
нездоланної у своєму оптимізмі жінки. Послідовно впродовж десятиліття вів і
веде лінію на утвердження Дня матері, щороку організуючи благодійні вечори з
цього приводу, наш славний поет і видавець Микола Луків.

Можна ще й іще
назвати чимало ініціатив у цьому сенсі. І все ж поклик Галини Василівни
Заболотньої з Дніпропетровщини – возвести пам’ятник Матері-Вдові, вбираючи в
себе дотеперішні ради, поради й задуми, особливо вирізняється передусім тим, що
адресується не просто неньці, а саме Матері-Вдові, усім стражденницям, завдяки
яким і живемо, і діємо ми і суверенна Україна.

Ще раз доземно
вклоняюся Вам, Галино Василівно, за благородство і щедрість душі, за
добротворчу пам’ять, за подільчивість, характерну споконвіку нашій нації. Ви та
мільйони Ваших посестр і є істинними, а не мальованими українцями.

Український фонд
культури і газета «Сільські вісті» саме до них, до всієї громади звертаються із
покликом: за народним звичаєм зібрати чесні гривні на спорудження монумента
земній Богородиці – Матері-Вдові!

Високодостойна
Галино Василівно! Ви вже вклали свій внесок, подавши ідею, якій немає ціни! Вам
сто гривень знадобляться. А ми, започатковуючи фонд на спорудження пам’ятника
Матері-Вдові, як і годиться фундаторам, – першими вчиняємо свою посильну
дещицю. І кличемо всіх, у кого під лівим крилом б’ється синівське серце,
прилучитися до цієї святої справи.

Єднаймося,
братове і посестри!

 

Борис ОЛІЙНИК

жовтень 2008