Станіслава Пінчук поділилася спогадами про місяці бойової підготовки в українській армії, де вона та солдати щодня проводили одну хвилину мовчання на згадку про загиблих.
Триканальна відеоінсталяція Станіслави Пінчук «Театр війни» використовує найрізноманітніших виконавців, людей та локації, переплітаючи вступні уривки з «Іліади» Гомера у трьох фільмах, які борються з горем, пам’яттю та місцем. Про це йдеться в авторській колонці Кейт Гантер, старшої викладачки мистецтва та перформансу в Університеті Дікіна (Австралія) на сторінках The Conversation, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.
ПЕРЕКОНЛИВА ІСТОРІЯ
Станіслава Пінчук — українсько-австралійська художниця, яка виросла у Мельбурні, а зараз мешкає у Сараєво, столиці Боснії та Герцеговини. Її роботи простежують мінливі топографічні ландшафти зон бойових дій у всьому світі. Її твори варіюються від великомасштабних скульптур до інформаційних карт та гобеленів і включають малюнки, фільми, татуювання та інсталяції.
На презентації нової роботи Пінчук переконливо розповіла про час, який знадобився на її створення, про підтримку, яку вона отримала, та про лихо, яке її оточувало. Створення «Театру війни», введеного в експлуатацію у 2019 році, було перервано пандемією COVID-19 та серйозно постраждало від російського вторгнення в Україну у лютому 2022 року.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Назвавши цю п’єсу «дивною роботою, яка витримала на собі весь тягар мого горя», Пінчук поділилася спогадами про місяці бойової підготовки в українській армії, де вона та солдати щодня проводили одну хвилину мовчання на згадку про загиблих.
РЕТЕЛЬНО ПОБУДОВАНИЙ ЗВУКОВИЙ СВІТ
У затемненому виставковому просторі ми сидимо перед трьома екранами, де демонструються три фільми в різних місцях і контекстах. У театрі Сараєво шість артисток у традиційних костюмах займають свої місця на сцені. Біля гробниці Гомера на острові Йос довгий шлях веде до скелястого перешийка, що виходить на Середземне море, де на скелястій скелі сидять двоє молодих людей. У віддаленому та зруйнованому селі у Сполученому Королівстві озброєні українські солдати в масках проходять дуже реалістичну бойову підготовку.
Кожен фільм має свій власний дискретний звук, який забезпечує випадковий або цілеспрямований перетин. Солдати у повному бойовому спорядженні проводять навчання, кричать, закликаючи розчистити завалені уламками приміщення і стріляють із автоматичної зброї під звуки хору та пориви вітру.
Іноді у фільмах синхронізуються набори нерухомих, деталізованих зображень: кинуті у пилу гільзи, кільце у носі, солдат на колінах. Довгі нігті тримають мобільний телефон, співачка, що сміється, металеві диски її головного убору бовтаються. Туфлі, намисто, вантажне судно у блакитному тумані. Робота досягає звукового крещендо, коли звуки сирен і пісень перетинаються з гуркотом автоматичної зброї, що луною розноситься бетонним бункером. На могилі Гомера сцена є блакитним, безкрайнім морем.
РОЗПОВІДЬ У СЕРЦІ
«Театр війни» – багатий, резонансний та продуманий. В основі твору лежить суть оповіді, яка об’єднує твір і нагадує інтерес Пінчук до універсальних, вічних тем Гомера: міграції, битви, втрати й туги.
Іноді дуже великі плани ліній і зморшок на руках і губах нагадують нам про стійкість та крихкість тіла на війні. У творі є потужна метафора пейзажу: звісно, як географічного дескриптора, але й як вмістилища пам’яті.
Є щось вразливе і приковує увагу в обличчях, руках та ногах роботи, які по-різному розмальовані, нафарбовані губною помадою, зморшкуваті чи проколоті. Нам нагадують про сліди, які життя залишає на наших тілах, а також про сліди, що проходять крізь час від давніх історій про війни до сучасних.
Коли я розглядаю цю роботу, мене вражає власне неадекватне розуміння. Я почуваюся щасливою, привілейованою і глибоко зворушеною. Я відзначаю свою увагу до деталей, фізичних тіл, напівприхованих деталей, а також завдання, поставлене художником під час створення трьох фільмів, які переглядаються одночасно. Куди мені дивитись і як довго? Що важливо? Що я можу пропустити?
Пінчук створила твір одночасно якийсь безтурботний та суворий. Розмірковуючи про пам’ять і смуток, він із співчуттям і сміливістю розглядає способи, якими місця є свідченнями історії. «Театр війни» просить нас, змушує нас дивитися.